Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2648
Творів: 49094
Рецензій: 93737

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Сатира й гумор

"Риболовля"

© Залєвський Петро, 13-12-2008
Ех, що не кажіть, а люблю я риболовлю! Літечко… Ставочок… Карасі-і!.. Такі жовтобокі… Він тобі черв’ячка зубками – клац! А ти його – смик! І в торбину, і в торбину…
   Та найперше і найголовніше діло для справжнього рибака – снасть! Тут уже тре постаратися – щоб і гачечки гостренькі, і жилка – тоненька, і поплавець – пір’їна, а для вудлища, головно,  – гнучкий кінчик – щоб підсікати. З ним проблем нема – пластик. Я в цьому ділі знаю толк!..  Не те, що мій братуха! Він рибалити здатний хіба що в мисці, уже смажених. Та хай, що мені, хіба шкода… Рибаки риби не їдять!..
  Он і сьогодні на став збирався, та на тую біду – проспав. Хотілось ранесенько, коли над ставком туман сиво, а вже тепер сонце – ондечки,  вище хліва. Який там уже кльов! А були ж такі наміри!..  Оце отак і стою посеред подвір’я – ні в сих, ні в тих: і дві вудки звечора приготував, і черв’яків – повна банка,  а в торбині макуха… Тепер піди, не злови – і що? А нічо′ – кури засміють!.. Я вже й не кажу про діда Сокора, він першим буде у вуса посміхатися, коли  мене, бувалого рибака, в обідню пору на ставку здибає. Сонько!..
   А все через Володьку – це він вчора здійняв лемент, що не збирається разом з півнями прокидатися через мій будильник. Мусив я брата послухати – він же старший! Для себе ж вирішив цілу ніч не спати – хай знає, що я й без будильника рано встану, коли треба. Подумаєш! Пам’ятаю, довгенько зі сном боровся – то вмиватися посеред ночі ходив, то прислухався, як сусідська кобила по землі копитами гупає – гуп, гуп… А потім, чую, ще раз як гупне!...  Я з постелі зірвався, з переляку очі продер – дивлюся, а то ж вона, Майка, я-ак  хвицне! І задніми ногами з усієї сили та по місяцю я-ак трісне!.. А він, бідолашний, з неба геть покотився, а сонце відразу хвать! – і на хліві. Що тепер поробиш?..
   – Ну шо-о?..  Наловив? – бачу, з дверей висунувся заспаний Володьчин писок, - покаж!
Ох, як же хочеться огризнутися, аж душа тремтить:
   – Налови-и-в! – кривляюся мавпоподібною гримасою у відповідь, – з тобою наловиш! Еге!..
   –  А що? Кльову не було? – не допетрав Володька.
   –  Було… не було… Проспав! Через тебе!
   –  Тю!.. Я тебе повинен будити, чи хто? – наїжачився мій родич, – спішу й падаю!..
   – А будильник? Чиє верещало звечора, що йому спатки не дають, га?
   – Тре′ було тобі на горищі спати, в сіно лізти зі своєю калатайкою! – зло порадив братуха, – і нікому б не заважав би. Отак!
Обстановочка, чую, накаляється. Зараз уже в когось слів не вистачить…
Хоча на сіні спати, то вже Володька правду говорить, одне задоволення. Лежиш собі,  а воно під вухом рипить… Лячно було тільки тоді, коли гроза – здається, шелепає по блясі над самою маківкою. І блискає… Ми з Володькою посеред ночі – та в хату, як ті миші. І під ковдру! З головою!.. А на горище більше – ні-ні…
  – То й піду! Ось тільки постіль поправлю! За дня. – я поклав вудки під хатою, – там ще краще!
  –  А не побоїшся? Сам? Ночувати? – братові, видать, нецікаво отак закінчити ранкову бесіду – одними словами, – а коли знов? Бебех!.. Тоді що?
    – Нічого, – я відмахнувся від брата, як від надокучливої  мухи. Скажу по секрету, мені геть зовсім не хочеться переводити балачку, як-то, бува, каже наш тато – в контактну фазу – це коли починає тріщати з доброго дива чиясь сорочка. Хоча я і злий на Володьку-у! Та промовчу... Бо знову прийдеться відбріхуватись перед мамою, що ґудзики пообривала клята пральна машина. Вже вкотре і тільки з моєї сорочки!...
На горищі, під залізною покрівлею, сіна-а!.. У нашої корови звірячий апетит. За зиму оцю копицю змолотити, га? І сліду не залишиться. Трошки далі від дверей наше кубло. Тієї страшної ночі як навпомацки втікали, то всі рядна поперевертали-зіжмакали, наче за нами сто вовків гналось. Зараз поправлю.
   – Стелиш? – краєм ока бачу, як у дверній рамі намалювалась Володьчина чуприна. Поліз таки на драбину, еге… Цікаво йому, бачте. Мовчу!..
  – А в мене ліхтарик є! Галогенка! – братуха просунувся на горище по самий пояс. Чи ти ба, підлизується… Прикортіло і йому в сіні спати. Ага! Самому теж, мабуть, було б лячно.
  – Обійдусь! – хоча насправді вночі ліхтарик аж ніяк не лишній. Це він минулого базару купив, я – снасті, а Володька – ту бликавку. Бабуся ще на Паску нам гроші дала.
  –  Ну… Як хочеш, – братів голосочок, чую, став нарочито ображеним. – А зате його можна причепити до бантини. Пасочком!
  – Не тре′, – ляпаю навскоси через плече. А тим часом в голові вже починає стугоніти-калатати настирна думка – світло вночі не завадить… Особливо тоді, коли страшно. Та я гордий!
! Чіпляй! – і сам не знаю,  – Лади як-то воно з язика злетіло. Само. Мій язик – ворог мій...
  – То так би і зразу! А то…
  –  А з будильником?.. Як? – я знову згадав про свій гонор.
Братуха трохи зам’явся:
  – Та вже якось… – І знову про те світло, – а галогенка – хоч куди! Шість лампочок. Акумулятор! Не гірше твоїх гачків!.. Разом з рибою!..
  –  А чим же тобі моя риба не…  – я хотів було піти «в атаку», та Володька мене випередив:
   – Риба-рибалка! – він аж присвиснув, – а хочеш, я таку рибалочку покажу, що тобі й не снилось! – і, не чекаючи на мою відповідь з роззявленого рота, братова чуприна зникла з дверного отвору. Разом з тулубом.
«А-а… Ну його, теж мені, риба-а-к. Не здатний і вудку закинути». Я поліз далі підбивати сіно в нашому барлогові.  Саме поправляв уже витрушену рядюгу, коли десь з-за хліва мене гукнув Володька. Не інакше, як йому щось свіженьке в голову тенькнуло.
   – Чого тобі? – нехотя обізвався,  бо так же не хочеться даремно по драбині взад-вперед повзати. Нема більше роботи, га?
   –  Лізь на цей бік! – ніяк не вгамується братуха, – через усе горище!
Зараз так тобі й…
    – Навіщо?
    – Лізь, кажу! – в братовому голосі забриніла змовницька нотка. О-о!.. Він це вміє, коли тре′, – давай до фронтону, що на вулицю вигляда. Та скоренько!.. – не терпиться йому, бачите. Таки щось придумав. Мене поволі розбирає цікавість. Переліз.
    – Ну?.. – я приліпився оком поміж дощок, які не надто щільно прилягають одна до одної у фронтоні.
   – Тримай!
   – Що?
   – Ось! Нитка. – Володька старанно, аж сопе, намагається просунути нитку в щілину між дошками. Це ж треба? Щоб він вам хилитався на табуретці з доброго дива? Цирк! Задля цього не полінувався її навіть з хати приволокти . – Цуп!
Я мовчки втягую кінець нитки всередину. Таки моєму родичеві щось по тім’ячку тріснуло! Що за рибалка?..
Через дві з половиною секунди Володька вже сидів біля мене. Взяв до рук нитку.
  – Гляди на вулицю!
  – Та що я там не бачив? – але  ж і собі притиснув лоба до щілини.
  – Рибалку!
  – Яку?
  – Поглянь до калюжі. Бачиш?
  – Калюжу? Бачу! – З горища дійсно видно широке плесо кальобухи, що розпливлась посеред дороги. Недавно ж дощ був. Ота гроза.. Аж мороз по шкірі… Б-р-рр!.. Хоча мороз теперечки уявити важко – діло до полудня йде, і сонце теж. Припікає-є! Бляха нагрілася, наче в кузні. Спина вже мокра. Від поту. – То це ти надумався з калюжі карасів тягати? Тю..
  – Та ні!.. Дивись на стежечку. Коло самої води.
  – І... Що? – відчуваю, як разом зі спекою до мене підсувається і роздратування.
  – Гаманець! Мамин.
  – Де?
  – Отам і поклав.
  – Для чого? А як хто вкраде?
  – Ги-ги! – Володька одірвав погляд від шпарини, – він же прив’язаний!
  – А-а! – нарешті до мене дійшло. – То це… Ловить?
  – Ага! – братуха розплився такою широкою  посмішкою, що й скибка кавуна позаздрила б – хай-но хтось буде йти дорогою, нагнеться підняти, а ми гаманця – смик!.. Ото буде сміху! Ги!..
Ну брат! Ну розум! Ждемо. Довго очікувати не довелось. Он тітка Наталка, сусідка, певно, з роботи на обід іде. Ми прилипли поглядом до гаманця, Володька нервово намотав нитку на палець – для надійності. Ну!.. Ось вона вже за крок від скарбу. Переступила, пішла… Скоріше за все, не помітила. Володька тільки шморгнув:
   – І чого вона під ноги не дивиться?..
   – Бо спішила…
Наступного «карася» довелось чекати довгенько. Дивимось-дивимось, дивимось-дивимось… Так всі очі прогледіти можна! Чи то пак, на оці мозоля натерти. Павук, якому прикортіло гасати туди-сюди по дошці перед моїм носом, раптом скрутився калачиком і впав додолу. Вмер, бідолаха. Від спеки.
    – Та не буде тут уже нікого! – розпачливо вилетіло з мене. Одночасно з краплею поту, що не втрималася на  кінчику носа.
    –  Ну ще трошки. Щоб не даремно.
    –  Ще п’ять хвилин. Довше – не витримаю,  – попереджаю Володьку, – як отой павук…
   – Добре. – брат зняв сорочку, – от парильня…
Це по мені – краплини, а по ньому, дивлюсь, піт струмками.
І тут, на наше щастя і удачу, на вулиці, де не візьмись – Свєтка. Моя однокласниця. Відмінниця! Ну, зараз ми тобі покажемо… Науку. Ближче, ближче… Ми завмерли. Нахилилась… Володька – смик! Є! Злощасний гаманець випорснув з її руки, неначе горобець. Дівчисько аж підскочило. Переляк! Зате ми давимося від сміху. Свєтка, здається, щось дотумкала, бо поважно повертіла пальцем біля свого виска. І не в нашу сторону, а в зовсім  інший бік. Туди, де сусідський тин. Думає, що ми за огорожею поховались. Дурні′ ми там ховатися! В нас горище є! Ха-ха!
Підбадьорені такою удачею, ждемо ще. Вже й про ті п’ять хвилин забули.
   – Гляди, хто йде… – Володька штовхнув мого ліктя.
   – А що я, сліпий?
Вулицею шкандибав дід Сокір. На плечі′ – вудки, торба в руці. Наловив, певно. Чесно кажучи, мені і не хочеться потішатись над старим, над тіткою Наталкою -  теж було негоже, та вона й не помітила. А якщо дід побачить і нахилиться? А що тепер уже поробиш – бігти на вулицю й кричати дідові, аби не зачіпав нашого гаманця? І як те Сокорові поясниш, чому ми на стежці гаманці зберігаємо? Тай пізно вже – побачив.
  Та дід виявився, ні, не карасиком, а добрячою щукою! Володька тренованим рухом смикнув нитку, а Сокір, як ні в чому не бувало, засунув маминого гаманця собі до кишені.
   Я остовпів. Володька – теж.
  – Як?!
  – Нитка порвалась… – проскрипів братуха.
  – Чом ти в мене не попросив жилки? Я ж купив цілу моташку. Міцна!
Володька тільки й махнув рукою:
  – А ти б дав?
  – Ех!..
Той павук, коли дуба врізав, присягаюсь, падав довше, ніж ми летіли з горища. Та – до калюжі. Опа-а! Дід Сокір, виявляється, і гадки не мав, що ми отут рибалили. По ступаках видно, земля ж мокра. І на відбитку його резинового чобота не можна не побачити запечатану в грязюку нитку. Дід випадково на неї наступив. А Володька смикнув. От вона й порвалась.
  – Що мамі скажемо?
Братуха приречено знизав плечима:
  – Нн-е знаю, – аж заїкатися почав, – мовчимо. А там… що вже буде…
… До самого пізнього вечора ми були, як мамина знахідка. Шовкові. А вона ніяк не могла додуматись, що з нами сталось. Судіть самі: приходить з роботи, а дома все-все пороблено, ні до кого гарикати, як вона каже, не треба. Підлога помита, посуд – виблискує, гусям в кориті  – води по вінця, кролям трави – на два дні запасу. І навіть курчатам, чого ніколи не бувало, не забули пшона підсипати. Добре, що мамі того вечора не знадобився її гаманець.
  Ніч була більш-менш спокійною. Хоч уже сон був тривожним і Майка цього разу не футболила місяця. Зате вранці!.. Здається, на небі було сонце, але почалась гроза – прямо в хаті. В нашій з Володькою спальні.
  – А скажіть-но мені, соколики, чом це мій гаманець на дорозі біля калюжі валявся? Га?
Якщо це в мами замість доброго ранку та коли називає нас соколиками, то… Проте, як вона знає? Якби його шукала, того злощасного гаманця, то було б півбіди…
  Нам нічого не залишається, як корчити абсолютно нічого не розуміючі гримаси, кліпаючи придуркувато очима.
  – Кліпайте, кліпайте! – вже й «блискати» почало, – а чому мені гаманця сьогодні принесли?
  – Хто?! – в нас обох, не змовляючись, вийшло хором.
  –  Сокір!.. А то не знають вони! – мама трясла гаманцем у повітрі, – з куском нитки, яке з вас в’язало?
  – А  як дід довідався, що він твій? – несміливо пролепетав я.
  – Фотографія там була. До паспорту!
  – А гроші  я витяг… На холодильнику…
З цими словами Володька тихенько потяг на себе ковдру. Я теж… А далі, як говорить тато, бесіда перейшла в контактну фазу. Замість вітру і грому в маминих руках опинився рушник. А це ж куди гірше, ніж справжня гроза. Ех…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© В:тал:й, 19-12-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 18-12-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Наталка Ліщинська, 15-12-2008

Summertime

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Галина Михайловська, 14-12-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76672697067261 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …