Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49560
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза роман / моя подорож четвертим виміром

Що сниться, коли плаваєш? Фрагмент ІІ (ІІІ)

© Олег МАРИЦАБО Серый, 15-05-2006
„Іісус сказав: „Царствіє Божіє всередині тебе і звідусіль довкруж тебе. Не в спорудах із каменю і дерева. Розжар шматок дерева – і я там. Підніми камінь – і ти знайдеш мене”. Це сокровенні слова Іісуса Христа. Хто зрозуміє їх зміст, той не відчує смак смерті”

Евангеліе від Фоми, знайдене в пустелі Нак Хамаді у 1945-му році

Не можу не помітити себе на тому, як моє тіло вхромляється у велике бузкове око, внаслідок чого я опинився там, де я опинився. Довкола мене юрмляться малі предивовижні механізми, що, судячи з усього, і є рослинами. Так само, як і я.
Хочеш?- Рокан порушив спокій моєї душі, ткнувши мені в руки майже порожню бутиль.- Ну, твоя справа!- після чого він смачно відібрав пляшку назад і смачно ковтнув.- А ти не знаєш, де той...
Хто?
Ну, той!..
Не знаю. А нащо він тобі?
У нього є пляшка!- відповів Рокан.
А я думав, що він тебе цікавить із якихось глобальніших питань...
Ну, думати тобі ніхто не забороняє,- Алан зробив іще один ковток.
Соняшникова олія?- не можу не здивуватися я.- Ви її п’єте?
Ну, звісно! А ви хіба ні?
Це питання вибило мене з колії щонайменше на п’ятнадцять хвилин, але, попри це, я, мов зазомбований, крокував далі...
Далі неба... Кафельною стежиною. А чом би й ні? Коли рослинним механізмам можна телембіжитись під моїми ногами, то чому я не можу метушитися під ногами природи? Дуже навіть можу!.. А це, зараз, я, мабуть, якийсь не такий. Це тому, що мене загіпнотизував Алан Рокан. Принаймні мені здається, що мене хтось загіпнотизував. І хай цим „хтось” буде Алан. Мені так буде легше... Було б добре, коли насправді так воно і є, бо інакше виходить, що ми підвладні магії ангольців.
Тому будемо сподіватися, що далі неба ми не підемо. У чому річ? Чому я досі тут? Чому я досі вишу у вашому смердючому повітрі? Чому я досі є?..
Спершу я було подумав, що це нічого, але потім мене стало нудити і, як наслідок, я перестав думати, що це нічого...
Ніяк не второпаю, якого дідька світ перевернувся? І чи справа в ньому?.. Чи це такі химерні явища природи? І чи природи?..
Слід зауважити, що довкола мене вишикувалися жовті трикутники: знизу вони звужуються, а згори – наче то два великі роги. Опускаю голову вниз, тобто, вгору... Внаслідок усього цього я не можу не усвідомити, що це не світ перевернувся довкруж мене, а я довкруж нього. І все це тому, що я підвішений за ліву ногу до чогось незрозумілого, мабуть, липкого. Сказати точніше, прилип до липкої мерзоти не я, а зашморг, який рятує мою ногу від падіння. Стеля має вигляд великих чорних бульбашок, які ворушаться. Не ворушаться лише зашморг і я, до якого я підвішений. Мабуть, ці трикутники ніякі не трикутники, а піраміди часів якогось там Фараона чи ще когось.
Зараз я дуже схожий на... карту Таро. Ту, що є не дуже зрозумілою для нас, ляльок сучасності. Особливо для мене... Але коли поворушити мізками, дуже навіть можна віднайти правду. Свою правду. Бо в кожного вона своя...
Відтепер я підвішений униз головою – це тому, що зайняв протилежну від Христа позицію. Підвішений за ліву ногу, бо пішов лівим шляхом Антихриста. Я усміхаюся. Точніше, сміюся... Так, це саме та посмішка, якої бояться божі коханки й коханці. Вони ж божі месники... Тобто, люди, що люблять Бога. Того, що в небі, а не на землі. Далі я розповідатиму про те, що сонце – жовте, а трава – зелена...
Насправді ж лише я, я, я! Не люблю Бога я, бо моя усмішка – проклята, мої уста – святі!..
Де ти, Алане? Де ти, Маргарет? Ви мені зараз так потрібні... Зараз, у хвилину зневір’я!.. А чого, чого це я розкидаюся своїми тюфяками? Чого це я...
Сьогодні мене повели робити ШВЧ – це по-їхньому значить „шевеління мізками”. Йти лікарняним коридором не те що важко, але сумно й неприємно: руки й ноги носять відтінок слизу, а я нагадую собі лише тінь того, ким би я міг бути насправді. Попереду мене похмурою ходою йде ще одна постать. Хто саме, не знаю, бо нам заборонено озиратися. До того ж дуже темно... Схоже на те, що цей коридор робили ліліпути чи схожі на них істоти: такий він малий, незграбний і низький. Зараз, коли я йду, а з обох боків миготить зеленаво-біле світло, мені хочеться пізнати те, що буде завтра. Але щоб пізнати те „щось”, треба стати ним. А ким, ким можу стати я? Хіба що лампочкою, що блимає в такт із моїми ногами, які щойно почули голос.
Що ти бачиш?
Будівлю, брунатну будівлю,- хрипло кидаю.
А що іще?- не вгаває голос.
Дерева,- мене нереально класно глюкануло, від чого мені сумно.
Які дерева?
Зелені,- хай будуть зеленими.
Щось іще?
Таксисти! Довкруж одні таксисти,- дивуюся очам своїм,- але з якого біса вони взялися у звичайнісінькому коридорі терапевтичного відділення?
А що іще?
Стежка!
Яка стежка?- допитується хтось.
Кубиками!..
Таким чином я втрапив до камери схову. Разом із тим, що йшов попереду мене. А ті питання, на які я тільки-но відповів, уже повилітали з-під моєї кінченої уяви.
Одна зі стін розлетілася вгору й униз, залишивши посередині один лише сірий контур. Паща пронизала світлом усю камеру, завдяки чому я розгледів серед заручників Алана Рокана. Цього разу світло очі не сліпило, а навіть навпаки – розслабляло, щоправда, трохи стримувало.
Під владою світла ми пішли до стіни, що розлетілася, наче марево. Тільки-но я звик до цієї абстракції, як мене кинуло в піт, а ось Алан лише єхидно скривився. Нас оточили сучки, бісові й дуже навіть дикі сучки... Щодо останнього питань не виникало – вони накинулись на нас, мов ті „теревпкі транквізити” – це щось на зразок тих, що постійно хоче торохкатися, тобто, „займатися сексуальною діяльністю” (це із підручника біології за восьмий клас). Якби могли, вони зірвали б із нас одіж, але її, на жаль, не було. Як завжди буває у таких випадках, ми були дуже голі. Вони, безперечно, теж. Щоправда, на деяких із них було понавішано, мов на ялинці, різних там іграшок. Роль іграшок виконували шкіряні труси і металеві нашийники, наручники і батоги. Дикі сучки бігли на нас із найкращими побажаннями потрахатись і їхня щирість не могла не збуджувати.
Якось читав у книжці про те, як повію ґвалтувало дуже багато людей (особливо чоловіків). Тоді про різні там хвороби думали мало, а хотіли багато... Не думали й зараз, бо накинулися, мов скажені брудні потвори, на наші ніжні тіла кольору молочного коктейлю. Намагаюся про ту книжку щиро забути, бо ж та розпусниця померла „смертю хоробрих”. Невже й на нас чекає така ж нагла смерть?..
Досі лежу в лікарні. Ніяк не можу заснути. Не можу... Можу... Не... А на мене чекає Алан Рокан... Коли я зможу... Можу... Зас...
До дивану підбіг кінь. Він менший за тих, до яких я звик – сантиметрів десь під двадцять зросту. Такий собі штрих по кличці кінь складається з таких собі паличок-колбочок, схожих на витягнуті пігулки еліпсоїдної форми, до того ж різнокольорові. Ніс, наприклад, чорний, ноги й тулуб – коричнево-пісочні. Проте все це причандалля має різні відтінки. Кінь більше схожий на ляльку, аніж на коня. Пігулки-ноги стоять вертикально – по дві таблетки на кожну ногу. Зв’язок між ними важко, але все ж таки можна вважати колінами. Тулуб такий витягнутий, а пігулки в ньому лежать горизонтально. Так само як і в голові. Не моїй, не моїй голові. В голові коня... На відміну від пігулок, що ніколи не зайдуть за обрій, чорний ніс ворушиться й більше нагадує живий, аніж „таблетний”. Кінь уважно повернув носа заразом із головою у мій бік і розумно глянув. Так дивляться хіба що люди. Ну, звісно, в нього і очі були. Рота не було. Принаймні, скільки вдивлявся, його не помітив. Кінь трохи покрутив головою – як мають робити душогуби – наче давши відповідь на моє сумління, після чого мудро глянув чорними, мов простір, очима. Зола зблиснула, він відвернувся й розвернувся до мене дупою, підняв праву ногу-пігулку вбік (так роблять собаки, коли знаєте) – і враз із дупи вилетіло близько шести (хоча я не рахував) чорних шматів із білим відблиском. Лайна? Я спершу теж так подумав. Насправді ж вони щосили почали ворушитися і... щодуху розлізлися – розгорнулися, мов аркуші. Форму прийняли таку неакуратно і неостаточну, проте... живу. Після цього почали... розбігатися вщент. Точніше, врізнобіч, немов живе лайно. Наші собаки на таке не здатні.
Деякі чорно-білі випорожнення почали залазити на мене та на інші предмети, перетворюючися на... тарганів. Усі вони почали кусати мене та інші предмети за все, що бачили й чули. В мене це були руки й ноги, що невпинно вкривалися червоними плямами, налитими кров’ю і... золою. В усього склався такий вираз обличчя, наче все скривилося і не бажає більше бачити – радше осліпнути. Дуже згодом я невблаганно зрозумів, що це ніякі не таргани, бо лише бігають зі швидкістю нетравлених тарганів, а виглядають зовсім інакше. Дуже схожі на черв’яків, які складаються з наночастин, що утворюють зліплені кульки, обкручені спіральним покриттям. Великі й маленькі не-таргани... Я бачу лише гору айсберга: маленькі бігають по мені, а великі поховалися попід диваном, яких стало багато.
Досі ловлю на собі його незримий тихий подих і відчайдуш розумний погляд. Його, не знаю кого. Невже з тих, що оце бігають, теж виростуть такі ж оце, як він? Невже моє серце стане своїм невблаганним ворогом? Невже я теж перетворюсь на цього таргана, тобто, черв’яка, тобто, коня чи ще там кого? Защемило серце – мене кинуло в пітьму...
Алане, Алане, що... що з тобою?- горланю слова, довкруж яких скупчилася темрява.
Завтра...
Що?.. Що завтра?..
Завтра настало сьогодні...
Він відключився, в той час як до нашої кімнати забралося світло, що не може бути сонцем. Нас оточили троє створінь, з кінцівок яких пробивається світло. Вони високі, красиві, а з пальців виходить сонячне проміння: таке світле і яскраве, що перехоплює дух. Їхні очі розгледіти не можу, бо з них теж виринає сонце. Невже ми чекали на них? Наскільки я пам’ятаю, ми ж мали потрапити до ангольців і домовитися щодо альянсу... Війна – завтра... Війна – завтра... Завтра?.. Завтра настало сьогодні?.. Так сказав мені Алан Рокан, і я мушу йому повірити. Вони підійшли до мене своїми сонячними руками, від чого в очах потемнішало.
Прокинувся в досить просторій кімнати, простір якої засланий доволі яскравим сяйвом за відсутності сонця. Питання „звідки взялося світло” виникнути не встигло, бо ж я глянув на себе: з моїх рук, ніг і живота сочиться жовте проміння, що не може бути зеленим... Чому жовте?.. Я ж ніколи його не бачив... Того, що буде завтра... А воно настало сьогодні... Немає сумнівів, що вони перетворили мене на такого, як і самі...
Світло, здається, виринає нізвідки й виходить у нікуди. Попри це, йому вдалося заполонити цілу кімнату. Мені залишається лиш змиритися з тим, що я такий самий, як і вони. Залишилося лише внести ясність, хто вони такі. Для себе і для вас – тих, хто мене слухає.
Зліва підійшов Алан – він блищить так само, як і я. Здивуватися його присутності не довелося, бо справа зайшла Маргарет. Таке враження, наче я знаю, що зараз буде. За яскравістю Маргарет нічим не поступається Рокану. Вона не відкриває рота, бо, по-перше, туди може залетіти якась нечиста сила, а, по-друге, у кімнаті стало б іще більше світла. Досить того, що відкрив рота я – звідти теж виходить сонце. Дивно, та я розумію, про що вона говорить. А говорить вона думками. Так само, як і ми з Аланом. Цілуватися не стали – лише привіталися долонями, піднявши їх на рівень голови. Обмінявшися декількома баналізмами, вони з Маргарет перейшли до діла, залучати до якого мене не збиралися.
Маргарет підійшла до Алана, в той час як відблиск їхніх почуттів порушив спокій кімнатних думок, які саме зависли у повітрі. Таке враження, що час зупинився. Чи це він завжди так зупиняється, коли я не в лікарні, а на іншій планеті. Те, що відбувається зараз, схоже на те, що комп’ютер світу завис. Але ж, якщо ввімкнути мої комп’ютерні пізнання, зависання є явищем суто тимчасовим. Із цього слідує, що коли Бог перезагрузить „тачку”, то це божевілля скінчиться? Залишається побажати Творцю, щоб він завис навічно! Тоді разом із ним зависнемо й ми – в цій дивній пречудовій формі, що зближує нас із сонцем і Творцем як архітектором світобудови. Нам хочеться стати Адамами і Євами, щоб наблизитися до дерев’яного змія, аби швидше з’їсти це пекельне яблуко. Нам хочеться поринути в Ад, у самий центр його. Для того, щоб перегорнути Данте заразом із його чи не його „Божественною комедію” як сторінку брехні, щоб він, заразом із Дияволом, ковзав рачки та лизав чортячі сідниці.
Маргарет взяла Алана за талію, від чого обоє звеселіли й закружляли в напівп’яному танку. Світло з кінцівок продовжувало вириватися, тим часом як енергія їхніх біополів переливалася одне в одне. Від цього досить швидко стався енергетичний вибух: це коли вони стали одним цілим. А я лише спостерігав, бо ж я – вільний спостерігач, бо ж у мене немає прав на допуск до них. Проте в них, судячи з усього, ці права були, бо вони доволі часто юрмилися довкола мене, внаслідок чого ввійшли і в моє тіло, що не може бути прозорим... Більше не може...
Оргазм почуттів, думок, емоцій... Еволюція світу, зоопарку, Маріїнського палацу... Інволюція Агні, Адам у Єві, шоколадного змія із яблуком у руці...
Тоді Диявол, який узявся нізвідки, підійшов до мене і сказав: „Тепер в тобі сила Агні, бо ж ти Єсмь на небесах у епоху інфолюції.- з обох боків від мене заворушилися невловимі тіні, а Сатана все ще стояв із яблуком у руці.- Зазирни в своє дітородне відкриття типу Оніфари й скажи, що ти є Вепрпіфар”.
У тебе Диявол у руці,- сказав йому я.
І не тільки у руці,- відповів мені він.
Що ти хочеш?
Не люблю такі питання,- сказав Диявол.
Хочеш мене пригостити?
Аякже!- сує мені до рота яблуко.
А коли я не хочу?
Адам і Єва теж не хотіли, але почуття насолоди перемогло. Невже ти не хочеш мати оргазм, коли доторкнешся?
Хочу.
Тоді з’їж,- дерев’яна його чуприна зблиснула полум’ям.
Я їм у ім’я господа нашого, Іісуса Христа,- з цими словами беру до рота заборонений плід, який застрягає в моїй дурній горлянці.
Його немає, твого уявно доброго дядька з хрестом на плечах. Так само, як і всього іншого, що ти бачиш.
І цього яблука? Його теж немає?
Немає... Але є те, що ти їси!
Якось мені вдалося вислизнути з тіла, і я помітив себе ж, поїдаючого м’язисту насолоду: замість яблука я вчепився в кров’яне місиво, що скочувалося з моїх губ чорними пухирями. Тільки почав думати, як мене вкинуло назад в моє колишнє тіло: я знову заіскрив жовтим полум’ям. По обом бокам від мене вислизнули Алан і Маргарет. Їхнього сексуального захоплення одне одним більше видно не було й вони не чіплялися до себе. Навпаки, їхній вигляд казав, що прийшли месники безладдя, які дадуть відкіс кому хоч. Навіть мені – істоті, що їх створила...
Мене били по голові, від чого я дуже прокинувся. Я чекав зустріти особливу лікарню для особливих людей, бо ж мене завше там б’ють. Але я побачив двох людей, озброєних у блискучі лати – це були ангольці. Один із них завів своєрідну тираду.
Ми забрали вас у них... Вам не потрібно було йти... Туди, до них...
Це... Ви...- мені було не дуже добре, точніше, дуже недобре.
Ми забрали Вас у них... Вони чарували червону магію... Ми відчували... Це було дуже складно... Але... Бо наша чорно-біла багато в чім поступається...
Хто?.. Хто перехопив наш сигнал?.. І нас, разом із ним?..
Партакіанці, а хто ж іще? Хіба є ще той, хто вміє керувати червоною магією смерті? Тільки вони вміють робити це...
Ці хробаки мене дістали,- додав інший озброєний мужчина.
То що нам... робити?- спитав я.
Вам?- здивувався блискучий солдат.- Хіба тут є ще хто, окрім тебе?
Ми зараз знімемо з вас закляття,- швидко додав інший.
А тоді ви скажете, чого сюди прийшли!- блискуча мантія ангольця справила не менш відчутне враження, ніж його грізні слова.
Нас повели вперед, де не крошилася стеля, як у лікарні. Тут було просторо й досить вільно. Коли підійши до поліетиленової огорожі, довелося стрибнути – мене штовхнули в спину. Моє тіло зі швидкістю світла врізалося в стомлену огорожу, що з неохотою прийняла моє не менш стомлене тіло.
Ти очищений,- мовив анголець,- тепер кажи, чого прийшов.
Ми очищені?- спитав у себе.
Тут немає ніяких вас!- мовив солдат.
З яких це пір шафаїти страждають на манію величі?- мовив анголець, який ближчав більше, аніж його друзі. Він перестрибнув через паркан і опинився напроти мене.- То як, давно?
Я озирнувся довкруж, але, на превеликий жаль, не побачив ані Алана, ані мадам М. Доведеться захищатися самому. Мозкова атака тут не пройде – спробую спілкуватися  прихильністю і, можливо, до мене поставляться лояльно.
Мене звуть Алн Кірт.- продовжив господар.- Я господар згустку матерії №5672.
А мене звуть... А як мене звуть?..
Господарю,- почулося звідкись,- не хвилюйтесь, це дія магії.
А як ти хочеш, щоб тебе звали?- спитав у мене Алн Кірт.
Не знаю. А яким номером я буду у вас на сьогодні? Може, 256-им?
А ти хочеш бути першим?
Ні, я хочу бути другим. Першим – дуже багато відповідальності,- від моїх слів ціла публіка завмерла.
Першим після мене? Нічого...- оточуючі розреготалися, мов слони.- Так і бути. Будеш моєю правою рукою.- від несподіванки дехто став икати.
Спасибі, володарю,- мовив я, подякувавши лояльності за її існування.
А тепер прошу до моїх покоїв,- сказав Алн Кірт, струсивши сонячний попіл із мантії.
Я заворушився й пішов услід за ним. Бо це його бажання...
Цієї ночі мене виривало, бо я погано спав. Чи це я погано спав через те, що мене виривало... Тоді, коли мені погано, я не можу потрапити на планету Роканнон (де мешкає Алан Рокан) чи на сусідні планети (де мешкають його друзі та вороги). Тобто, цієї ночі зі мною буде те ж саме. Точніше, зовсім не те, бо ця ніч бажає бути непередбачуваною. У будь-якому випадку я суворо намагаюся заснути. І заснув...
Я забрів у Легіон Адського Пламеню, що в Чернігові. „Його не існує?”,- спитаєте ви? Ні, я просто зайшов туди помилково. Хоча ні, брешу, я просив вогонь, щоб мене туди пустили, бо я дуже хотів туди потрапити. Так і сталося. Нарешті...
Мені довелося декілька хвилин пройти темним коридором, аби потрапити в полутемінь, коли зі мною різко привіталися двоє кращих співробітників Адського Пламеню – я з ними знайомий із попередніх нічних подорожей (вам не розповідав через брак часу). Потім прийшов головний. Той самий, що пропонував мені товаришувати ще за квартал до цього – тоді я відмовився. Він по-диявольськи посміхнувся, після чого познайомив мене з іншими учасниками проекту: всіх їх ввели в усі галузі міста, тому їх просто неможливо вирахувати. Хіба що досвідченим озброєним оком Янгола, що бояться туди, куди я забрів, навіть залітати. А тих, що не бояться, в кращому випадку вбивають, а в гіршому – відловлюють на півдорозі. Вам краще не знати, що з ними там роблять, на тій Півдорозі, тому я казати не буду.
Із картотеки я обрав собі одну з працівниць пабу, Віку, що дуже нагадала мені Маргарет. Але вона не була тою, що я уявляв, бо від останньої я відрікся, а цю одразу полюбив... За нами зачинилася шафа й ми опинилися майже в кімнаті, в якій було одне лише ліжко. Хоча, дуже навіть можливо, що там було щось іще окрім цього ліжка, та я не звертав на решту ніяковісінької уваги, бо воно було прекрасне... Ні, не ліжко, а те, що лежить на ньому... Точніше, та...
Її сумління лежало в чорному бюсті й чорних, із тілесними візерунками, трусиках. Коли вперше торкнувся до її чутливої ноги, відчув, що в неї хтось є – читаю думки. Та вона, мабуть, настільки мною захопилася, що дозволила моїй лівій руці торкнутися до її тендітного соска. Щоправда, вона опустила голову вниз і пильно (поки що неприхильно) глянула в мене крізь очі, завбачивши в моїй душі щось таке, чого я сам не знаю. Вона так красиво розсунула зручні ноги, що її екстаз повним ходом відчула моя душа, яку пробило електричним струмом її брунатних очей. Нам вдалося усамітнитися в ніжному екстазі на півдня, що пролетів зі швидкістю світла, коли не швидше. Її лоно разом із нею тендітно вигиналося під моїми диявольськими пальцями. А ще вона цілувалася найліпше в світі: я їй так і сказав. Вона прикро засміялася. Нарешті я знайшов свою вогняну половину. Але де?..
Тоді, скільки себе пам’ятаю, прийшов головний, що вручив мені посвідчення, в якому значилося моє нове ім’я – GodEvil. Виявляється, мене прилаштували до співробітниць пабу. На щастя, там працює чорнява Віка – чарівна танцівниця. В паспорті мене зробили дволиким: з одного боку документа розташувалася до еротичності маленька дівчина (я), з іншого – патлатий, стильний (та не сильний) хлопчина (теж я). Картку запхнув у своє сідло, тобто, в задню кишеню, й пішов на роботу, бо, по-перше, гульня скінчилася, а, по-друге, треба відробляти день, тобто, півдня з Вікою. Тим паче, я новенький серед цих культових осіб, тому треба показати себе. Випробувань було багато, та найважчим було останнє: піраміда.
Це така собі вулична аудиторія з невидимим непроникним парканом. У ній ми більше схожі на мишенят у клітці, аніж на людей... Нас, мов тих собак, кинули всередину, що кишіла злими (дуже злими) собаками. Зі мною була Віка – трималася за мою тендітну руку. Хижі тварини не довго чекали, і, не довго дивлячись, хижо кинулись на нас, бо хотіли налякати. Та в мене, на щастя, страху до них не було, бо ж це четвертий вимір і вони нас не згризуть, коли ми не захочемо (в четвертому вимірі відбувається все, про що думаєш, а те, про що не думаєш, не трапляється). Тому одна з них (собак) подумала про мене, через що й учепилася за одіж, що висіла на моєму животі, бо накинулася. Зняти її не вдалося, а просити я не намагався, бо вагався, і, тим часом як довкруж купчилося дике гарчання (що потихеньку вбивало інших конкурсантів), кляту собаку вдалося „переманити” на рукав, за який вона міцно (я б навіть сказав намертво) вчепилася. Я почав розмахувати нею (собакою) довкруж себе (на рівні колін) правою рукою (не лівою) і зрозумів, що вона безсило бовтатиметься рукавом, бо вчепилася назавжди. Ще я зрозумів, що зробив напрочуд правильно: собаки заскулили, бо не хотіли їсти свого. А ще вони не хотіли образливо, мов люди, дивитися в мої вічі, що й робили. Їхньою ж собачою зброєю воюю, а важко це – доводиться стежити ще й за Вікою – вона пильно (теж намертво) вчепилася за мою руку. Щоправда, не зубами, а руками, бо вона не собака. Скоріше, фея. Фея мертвого царства. В результаті усього вищесказаного ми втрьох (я, Віка і собака) подолали ці трикляті перешкоди й добігли до кінця. Собака розчинилася у повітрі або чимсь іншим, чим заполонений простір. Наприкінці адського пламеню на нас чекали відкриті ворота зі сплаву, що несли собою не менш адську символіку. По боках від неї вишикувалися провідники – імідж-мейкери Аду – що колись теж проходили через цей іспит.
За воротами нас чекав головний помічник Диявола, який щиро відмітив наші (в першу чергу мої) заслуги і щось мені дав. Мабуть, подарунок. Подарунок від Диявола подивлюся вдома, коли він у мене є. Дивлюся – ключ. Невже мені дали хату? Добрячий дар – нічого й казати. Потім той самий помічник шепнув мені на вухо щось глухе стосовно Віки й відмітив мій вихід із ситуації з напрочуд кусючими злими собаками. До мене ще ніхто, окрім Диявола, до цього не додумався – лише бігти. Тому в мене, оскільки я тямущий хлопець, реальні шанси стати його помічником, що й мені запропонували. На заздрість іншим новачкам, яких поїли. Це революція в домі Диявола, тому ми пішли в бік великого, мабуть, дорогого, чорного авто – мене чекала Віка в подарунок. Що буде завтра і чи буде воно взагалі?
Нарешті я зрозумів, що ніякої Віки на арені поруч не було – лише ілюзія. Тепер вона сиділа у машині з прочиненими для мене дверцятами й щиро усміхалась. „Так-так, на арені її не було?- думаю.- Ну, звісно, не було. Вони ж не будуть приносити в жертву свого співробітника, що займає одну з найвищих посад у конторі, заради якогось мене”. Проте інші обов’язково будуть гарматним м’ясом, бо ж як перевірити професійні навички потенційних послушників, коли не смертю? Сьогодні зранку більшість (тобто, всі, окрім мене) послушників прокинеться мертвими, бо ж вони не пройшли екзамен із собаками, що теж були ілюзіями. Чи, може, нікого, окрім мене, на арені не було? Звідси виходить, що гарматним м’ясом є тільки я... Невже все, що нас оточує – ілюзія? На це питання мені відповість Віка, чия рука лягла на мій лінгам.

Далі, звісно, буде :-)

Зворотній зв’язок / Feedback

Мій інтернет портал / з радістю обміняюся з вами лінками: godevil.hut2.ru
Про мене читайте на хом’яку: sirko.by.ru
Пишіть мені: upt_@ukr.net або godevil@gala.net

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.41154193878174 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …