Схопилися вже майже коні-ворони
Із гривами вогненними та чорними
Копитами зсікають в порох камені
Чи не спинити хоч веде веде рука мені
В озерах смолених невідворотньо вражених
Не віднайти твоє повинне відображення
Твій дух самотньо защемить немов по-осені
Та в водах темних тих ні відблиску ні просині
Тобі ж бо велено охрещеною силою
Рукою світлою торкати незрадливою
Глек точений з середини по-вінця джерело
Глина не міситься в думках яких і не було...
Тобі не карою... чи вже не промине?
Мені ж не вільно і спитають не мене
Та відведе рука біду в благальну мить
Хмаринка голубів крізь серце пролетить...
