Рік тридцять третій не забуде, певно, нація уся:
Про горе гомоніли люди, благали квіти і поля...
Неспішна ніченька закрила очиці стомлені мої
Й страшенну тайну приповіла. З’явились... янголи святі.
Розмову розпочав найстарший, і руку спокоєм звива:
“Дитино, ти ще дуже юна, літа твої спішать, бува,
Але послухай щиру правду, що коїлось не так давно,
Життя не пестило нікого, хто бідняком був, і воно
Чавило владною ногою найменші нації думки
Про незалежні, вільні кроки... Нещадно рвало ті стібки,
Щоб остаточно придушити, замучить волелюбний клич.
Шалений голод кров всю випив, як той вампір бездушний сич.
Кора, листки, коти, собаки, комахи, жаби та трава –
Оце “пожива” для людини, що залишалася жива...
Не забирай руки, дитина, - тебе жахать не хочу, ні,
Лиш знай: великая родина пережила це не у сні”.
В цю мить з’явився інший янгол, у вічі глянув мимохідь.
Продовжив тихо, ледве чутно пророки голоду й страхіть:
“Не бійся, сестро, - все минуло, та серце болісно пече,
Бо муки ті, що відчували, мене вбивають скрізь мечем.
Той крик, той страх, ті сльози болю нещадно стримують мене.
Голодомору Кати вселюдні, вас кара Божа не мине!”
