Безмовність серця душу роздирає,
Німота словесна досі не щезає,
Розчавлює безжально сподівання, мрії,
Все те, що з нею разом ти леліяв.
Пристрасний вогонь погас, немов свіча,
Жадоба твого аромату стала нічев’ям,
Не прагну насолоди губ твоїх п’янких,
Зараз мені уже не милих, а колись мало не святих.
Чому душа моя закрилась
Для тієї, до якої мало не молилась?
До знемоги прагнеш їй ти відчинитись,
Та сил достатньо, щоб ще більше зачинитись.
Ненависним став день, та він цього не знає,
Як жорстоко нашу єдність він ламає.
Осінній вітер забере цей жаль з собою,
Його він злучить з холодною зимою…
О, смутку сірий, любий брате,
Чому тебе я мушу знати?
Хто у житті моєму зерно твоє засіяв?
Та я ж любити прагнув, про вічну любов я мріяв…
Невже так важко полюбити?
Цього хотів я, але не встиг звершити,
Кудись утік від мене ворог-час,
Не дозволив він навіки поєднати нас.
Сльозами зрошую майбутні наші дні,
Яких не буде… а будуть інші, вже не ті…
Я вийду в поле голе з тужливою блакиттю,
Боже, куди ж мені подітись цією миттю?
Здавалось, небо промовляло,
До мене прагнуло достукатись…кричало,
Але розумів я тільки пустий гул,
Твого Слова, Боже, не почув…
Пробач, кохана, за моє зрадливе серце!
Цієї хвилі воно з думкою про тебе б’ється.
Не знаю, чи це злощасна доля,
Та знаю лиш одне — нехай Твоя, мій Боже, буде воля…
