Я згортаю ногами ще вчора смарагдове листя,
Залишаю сліди, та в минуле нема вороття,
Просто фарби Господь у палітрі змішав ненавмисно,
Й жовтизною укрив березневий, уквітчаний стяг…
Мабуть він поспішив як розвів нас на Захід і Південь,
Як вітрам перемінним знічев’я змінив вектори,
І кохання згубив поміж вічно-осяяних снів де
Я для нас в ательє замовляв пару зоряних крил…
Помирає любов… Я не вірю… до крику не вірю,
І роздмухую цвіт, що погас на долонях вишень…
Може зірку журби вплів Господь ночі тої в сузір’я,
У яке я вплітав передзвони сердечних пісень…
Помирає любов… У душі все згорає до решти…
Лиш вирізує цвіт з білохмарних нам Бог картотек…
Може він позабув, що ілюзіям віри не ймеш ти,
Як і в те, що колись наша вишня іще розцвіте…
