Квіти у кімнаті – мої добрі друзі,
Заглядають в очі, коли серце в тузі.
Ніжно щось шепочуть, коли гірко плачу,
Коли вже, здається, світла не побачу.
Я ловлю їх мову тиху і таємну:
– Не сумуй – життя це дане недаремно.
Бачиш, навіть небо часто гірко плаче,
Кожна слізка-крапля щось для Бога значить.
Ніч мина, і знову ясно світить сонце,
Ми його проміння ловимо в віконце.
Бачиш, ми не плачем, хоч, бува, сумуєм,
І життя сваволю часто серцем чуєм.
Хочеться під сонце, хочеться на волю,
Але ж ми кімнатні – бо така в нас доля.
Ти нас ніжно любиш, тим ми і щасливі,
Хоч в житті бувають хвилини зрадливі.
Часто твоя Муза тебе у нас краде,
Ніби й невелика, та для нас – це зрада.
– Ніжні мої, милі, я люблю вас дуже,
Коли ви сумуєте, мені не байдуже.
Пригорнусь я серцем, вчую вашу мову,
Доторкнусь душею, посміхнуся знову.
