Двічі в одну річку не дано ступати,
Вдруге все спочатку вже не починати…
Змінюється річка, бо вона тече,
І життя спливає, доки не втече…
Змінюються люди, мрії фантастичні…
Все відходить…З часом стаємо практичні…
Та між сірих буднів вистою таки,
Прожену від себе не свої думки.
Буду у кімнаті вікна відчиняти,
Все спочатку знову буду починати.
Брилою не стану. В розпач не впаду.
У своїй любові сили віднайду.
Інститутові
От і стрілись, горді і щасливі,
Юний Ніжин, інститут і ми.
У житті, немов на довгій ниві, -
Повені, засухи і громи…
Ми ж були, на диво, витривалі,
Молоді й завзяті не на жарт…
Попри все, вже склали перший залік
Всі, як є, на витримку і гарт.
Славний вузе! Ти усім дав крила
І за це прийми низький уклін.
Нас життя ламало – не зломило,
Бо не преклоняли ми колін
І себе завжди тримали гідно,
Пам’ятали, хто ми і звідкіль,
І тебе, наш інституте рідний,
Прагнули побачить звідусіль.
В наших душах ще живе неспокій!..
Ми не розчинились у юрбі.
У любові щирій і високій
Знов прийшли освідчитись тобі.
Моєму фортепіано
Даруй, терпляче добре фортеп’яно,
Прости за зраду у найтяжчу мить…
Злились в душі і “форте”, і “піано”, -
Все в ній вирує, водночас болить…
Ти дуже довго мучилось, мовчало,
Чекало одкровення моїх рук.
Тобі нечасто я думки звіряла,
Хоч хвилював мене твій кожен звук…
Сьогодні пустка у кутку в кімнаті
Мене лякає, як поганий сон…
Тебе немає…Десь у іншій хаті
Твій голос лине серцю в унісон.
Хай інший хтось, для мене невідомий,
Тебе відкриє й до кінця збагне.
В чужім, далекім і незнанім домі
Колись згадаєш, може, й ти мене…
Україні
Я тут живу і звідси не поїду,
Бо тут жили діди мої, батьки.
Ловитиму незримий відтиск сліду
І притулю легенько до щоки
У тиші ночі синову долоню,
У погляд вклавши всю свою печаль…
Ми всі отут, в чорнобильськім полоні,
Приречені…Так невимовно жаль
Дітей оцих, і кволих, і недужих,
І землю цю, загублену людьми…
Вкраїнонько! Дай Бог тобі одужать
І потихеньку вийти із пітьми
На білий світ, на тихі зорі й води…
Хай кане в Лету зірка Полину!..
Тобі ж не позичать краси і вроди…
Аби лишень хоч трохи талану!
Щоб твоїм дітям легко було дихать,
Хотілось би співати і кохать,
Щоб прагнулось кудись-таки поїхать,
Та тільки неодмінно щоб вертать
Сюди, де так приємно на світанні
Відчуть, що серце сповнене надій…
Земля моя! Любов моя остання!
Благаю, свою доньку зрозумій!
* * *
Моя Вкраїно! Рідна моя нене!
Я твою пісню в сина переллю,
Бо хочу, щоб він схожим був на мене,
Любив усе, що зараз я люблю:
Тебе – таку до болю в серці милу –
І зорі ці, і небо, і сніги,
І мову ту, що я його навчила,
І ніжністю омиті береги;
Оці тополі і оці світанки,
І музики омріяної вись,
Щоб свою душу вклав він до останку
У пісню, що про тебе розповість.
