мій звіздоліт "імені сотого з’їзду"
з димом паркується біля твого під"їзду.
я красиво виходжу - в блискучих лямках,
і у присутніх падає клямка!
(типу: диви-но!..йой!..а який скафандр!..
нервово палить навіть іхтіандр...
це до галі...на шостий...та ну...а то-о!
дико вибачаюсь, іхтіандр - це хто?..)
а я - без проблєм (типу, гордий) - мимо,
доки не розвіялись клапті диму,
врозвалку твістую, сканую коди,
і легко долаю запльовані сходи.
другий! - четвертий!! - дев’ятий!!! - шостий!!!!
(все має бути чотко і жостко:
щоб ніхто і не здумав чинити опір -
ми ж не в ґамериці... і не в європі)
лазерним бластером кремсаю двері,
влітаю (від цього ніхто не вмер) і
сканую житло на предмет загрози,
а сам колядую (пшениця, просо).
онімілі батьки - ні живі, ні мертві,
а я так (картинно) - моє вам qwerty!
батькові - пляшку, матусі - хустку,
а молодшу сестричку щіпнув за гузку.
і - починаю: типу, я - без галі,
як солдат після фронту - і без медалі...
як двигун без машини...комбайн без жита...
коротше - без галі не можу жити!
мій палкий монолог, напевне, вдався,
бо десь на годину повисла павза.
і я користуюсь: пакую речі
(вакуумопакувальником) і - на плечі.
а галя мовчить - бо страшенно рада:
козак у скафандрові (із зореграда)!
родинно прощаюся, тисну руки,
наостанок цілую - бувайте! йцукен!!
більше сотні сходинок до свободи -
а ми їх долаємо за один подих!
красиво стрибаєм до зорельоту
і (не плачте, родичі) - ходу! ходу!!
в зоряне небо - до центру галактики,
взаємно дуріти і рватись на клаптики!
отака-от буденна й проста історія.
а за згаяний час вибачаюсь,
сорі.
я.
