

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	805
Творів:	12187
Рецензій:	18747

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза "Вперед, у минуле!"

Звихнувся час...

© Yephrem Patsyukevitch, 21-05-2008
Рубець мені вже переїв ваш Поттер. Хоча - за принципом "чиновника часів Али Пугачової" - зрозуміло, що потім будуть писать історики. Підніміть-но руку, наприклад, кому свербить Голандія 1-ї половини XVII століття. Це - як тут, між іншим, сказано - часи тюльпаноманії. Річний заробіток 150 гульденів, одна цибулина - близько 1000. Але приключка не в лаве, ба в екзотиці. За квіточку з недосяжно далекої Турції нічого не жаль. Віддав і - ах. Дуже просто. На кожного, хто хотів би теоретично жити в лицарські часи, знайдеться бажанець переселитися літ на стонадцять уперед. Абдула II бен аль Гусейн, король йорданський, наприклад, з'їхав на серіалі "Зоряний шлях" і навіть просочився на кіностудію, де його було знято в епізоді "Стар Трек Вояджера". Девід Ву, представник Орегона, 10 січня 2007 р. оголосив у Конгресі промову, розшифрувати яку можна тільки достеменно знаючи той самий "Шлях". Можна сказати би - приватна справа кожного, але в Середні віки не було приватних справ. І Поттера в них не було. І одна книжка на почутку. Тому, коли із книжки випірнула історія про Марію та всім масово раптом закортіло чогось-бо ніжного та щемливого, сільський, по-перше, патер-недоук на це був негодящий, а по-друге - то було-таки дуже суспільно-політичним катаклізмом та пора кресати сірниками. Ніхто, втім, до іншої епохи емігрувати не просився. А коли запрохали - стався Ренесанс, шо смішним чином схоже на нинішню кашу. Тоді в них (за їхніми словами) од грецької граматики слинка текла та серце завмирало. Сказав - і завмер. Дуже просто. Перший том горезвісного Поттера, до речі, переклали і латиною, і давньогрецькою, гм. Тепер книжка Роулінг - найдовша з доби Геліодора Емеського, а він ще в ІІІ віці жив. Правда, з давніми греками в нас сутужно. Занадто вибіркова та любов до Середньовіччя. Була в них тоді народна забава, пробачте за деталь - прибити живого кота цвяхами до дверей та бити його лобами, поки не пустився духу. А тоді все село ходе з пожолобленою пикою, ба задоволене. Ніхто ж, одначе, не відроджує. ...Але ж це не ностальгія за античністю, а туга "охопити безосяжне"? Стягнути ковдру на себе від Риму до Китаю - чого ніхто й ніколи досі - ніби рохнуло щось у біологічному годиннику. Фентезі - не так порив у минуле, а костюмоване сьогодення. Кіно "Дванадцята ніч", а князь -... себто афроамериканець. Фільм про Робін Гуда, а в шервудскій банді - араб, китаєць, і знову ж таки чорний. На осиці з ЛСД кислиці. "Вогонь і стріли" (1950) - Середньовічна Італія, ба тітка хверцює в облипчастих штанцях, ну да. Гаррі - пробачте на слові - Поттер ні в минулому, ні в майбутнім, а написаний про тепер. Не з'їжджає в чужий час, аж оздоблює свій. Як пише літературознавець, "політичний роман, критика расизму та расової зверхності". Де ж тут Середньовіччя? Правда-от, російське фентезі - драглисте тужливе імперське мріяння. Де волхви - перебрані менти, а Перун-громовержець - секретар райкому партії. Та й теж бо за поріг не ступає. Щось добу ми збудували незатишну... Філіп Арієс, автор книжки з неприємною назвою, казав, що в нас вийшло зляпати суспільство нечувано духовне. До позіхоти, до нудоти, за абстрактними мірками конвеєра. Чи не звідси - як прорік інший мужик - "спрага до болісного супокою, як блискітки життя в океані вічности - океані, звідки так само лунає плач і стогін створінь, закутих кайданами часу"? C'est trôp poétique, чи на зразок того. Їм вистачало цибулин, грецьку вивчити, там - переплисти море... Єгиптяни залишили по собі каміння, складене в акуратні купки, теж мені диво світу. Правда, в нас тільки двійковий код, новини CNN, Google Map з розрізненням до півметра та купа сміття на орбіті, але... Це нам уже не так просто. Таємниця би, здавалося, вичерпується стрімголов - але загадка не про те, і головний мотив "Поттера" тому доказом, як визначила його сама Роулінг. А який мотив - не скажу. Не з примхи. Радше, од співчуття. ТИХОЮ САПОЮ ЧАС Вони поділили нас межи собою. Батькові дістався старший, а я - мамі. Тому - скільки себе пам'ятаю, було так: є мама - та є решта всіх інших, що значення не мають. Їй, звичайно - тепер уже заднім числом поступово розумію - не медяник дістався. Малюк весь час кудись линяв і губився де завгодно та в першу-ліпшу мить - у місті, в парку, в черзі, на вокзалі... Зсередини скажу - за все життя своє непутяще цей не знав такого божевільного жаху, як коли раптом розумієш, що мами поряд нема. Сплески, короткі, ба яскраві. У мене, може, про багато склероз пам'яті, але не про маму. Вона співала дивних пісень. Повні похмурих нез'яснимих картин, тваринок, химер, гор, що танцюють, живущих дерев, що з невимовною тугою здалеку тягнуться одне од одного, прикуті коренями до землі... Вона читала дивні вірші, де клубочилося щось, з тих пір невимовне вбогими словами. З її шкільних фотографій - з трьох-чотирьох літ пам'ятаю - дивилася великоока красуня з косами до пояса. Чим далі, тим частіше ловлю себе на грі в порівняння - де й ким була мама в моєму нинішньому віці. Може бути, за внутрішніх обставин, я колись і зрозумію, хто вона, звідки та чому, і тим самим почасти втямлю, що в неї з мене вийшло в результаті. Карапуз невтомно волав, ламав руки, ноги, капризував та мучив вимогами "м'ячиків-машинок-головоломок-марок-і-книжок", поки вона не пообіцяла якось викликати чужих людей та здати його в дитбудинок. Кошмарнішої погрози малолітній гицель не знав, та й не знає на сей день. Мамине слово завжди було кремінь, тому... Рік у рік ця погроза, раз обіцяна, висіла над головою та породила першу звивисту, розгалуджену, ретельно продуману та розплановану (нехай і, ясна річ, примарливо-фантастичну) історію - що робити та як діяти, якщо все-таки одного чорного дня матінка настільки стомиться від мене-халамидника та сповнить обіцянку... Я раз у раз програвав у голові втечу з дитбудинку разом з рештою нещасної дітлашні, від якої мами також відмовились. Наша команда волочилася містами та селами, рятуючись од переслідувань міліціонерів і кегебістів, грабувала банки та крала машини, звільняла в'язнів сибірських концтаборів... Їй я ніколи про це не казав. - Наш карапуз знову загадками говорить, - сміялася вона. У два роки вона навчила мене читать, а в чотири - знайшла халамиднику вчительку англійської та, по ходу прислухаючись, вивчила її й сама. - Аби дитині в школі було лекше, - пояснювала мама. Можна вважати, Гамерика - моя продлюга. Сумне. Через багато років, вже остолопом повнолітнім, раптом зрозумів: вона перестала співать. Замовкла. Старший брат, пихкаючи, тягнув міхи баяна під керівництвом та орудою батька. Мамині пісні були - моя музика. Як дім, де живеш, повітря, що ним дихаєш. Тут же... Чим далі, тим частіше. Війна - то її війна, пережита з двох до семи. Москва - то її Москва, де ми досі біжимо по сей день росяною травою від ментів, що кільцюють сокольницький базар книжників... А решта вже - не ваша справа.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.00943183898926 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design