

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	720
Творів:	10810
Рецензій:	16419

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Авторська проза

ЛІТАВИЦЯ

© Марія Щедріна, 02-05-2008
Село, де я жила, було дивовижно маленьким. Кожен знав один одного, але найчастіше цікавилися сімейними справами моєї родини. Батько мій був отаманом, сином великого Гаврила Майбороди, котрий знався по всій Україні своїми ремісничими уміннями. Матір мою описати словами неможливо... Це – диво, пісня, молитва, рай, пташка, квітонька і зірка, яка увібрала в себе найчарівніші сили жіночого характеру. Її природа було настільки чистою, що Бог дарував їй сили уміти робити все. А батько тим часом молився Йому за сімейне щастя та за таку дружину. Про кохання батьків моїх говорити можна до безкінечності. Любили вони один одного так, що на світ народилося сімнадцять малесеньких Майбород. Я ж була п’ятою. Здавалося б, у нас все у родині є: і щастя, і злагода, але я завжди була не такою , як всі. Я мрійливо думала про майбутнє України, як вона виглядає з вершин Карпат, яка вона чиста , цнотлива. Вона – моя матір. Так проходив уже п’ятнадцятий мій вік, коли я зрозуміла, що мені на світі нічого не треба, крім української пісні, Бога у серці та безмежності просторів неньчиних степів. Уранці я помолилася Богу, заплила довгу русяву косу і пішла світ заочі. Ніхто мене не бачив, хоча, ні... маленька Марійка у люльці посміхнулася мені і заплющила очі. Я йшла. Довгими дорогами мене зустрічали роси, а я все далі йшла... Запитаєте мене, куди я йшла і навіщо? Я йшла у невідоме, яке кликало мене ще з дитинства. Мати навчила мене усьому: куховарити, поратися у хаті , одним словом, бути справжньою дружиною. Від батька ж природа дала мені вольовий характер та сміливість. Я ніколи не приховувала те, що вважала правильним і раціональним. Я була готова виконати свою місію. Але, де ж мені знайти те місце, щоб мене зрозуміли. Я вирішила обійти всю Вкраїну. Мої сили нікуди не дівалися і нікуди не зникали. Я йшла все далі і далі. Шукала обрій. Одного разу я спинилася біля дуба і мрійливо думала про всесвітню природу, нахиливши голову до мужньої дубової скроні. Я не збагнула відразу, але дуб тихесенько своїм стареньким захриплим голосом промовляв мені дивні слова: „Літавиця. Шукай Літавицю. Знайди Літавицю”. Я була приголомшена і нічого не могла зрозуміти. Боязливо відійшла від дуба і швидко побігла, повторюючи : „Літавиця. Шукай Літавицю. Знайди Літавицю”. Бігла я довго, аж доки не зустріла парубка на своєму шляху. - Дівчино, куди біжиш чи може від кого? - Та не від кого і нікуди, - сказала я ,довго дивлячись йому в очі. Дивився він на мене так довго, що цього не можна було не помітити. Я не буду приховувати, що теж тонула у просторі його синіх очей. Через хвилин п’ять він заговорив: - Я – Микола. А як тебе звати? - Орлиною мене величати. Дуже приємно познайомитися. - Дивне ім’я у тебе ... Орлина... - Що ж у ньому такого дивного? - Просто дивне та й все. Я тебе ніколи раніше тут не бачив, а знаю в околиці усіх. Звідки ти? - Я з села Гаврила Майбороди. Шукаю Літавицю. - Як це шукаєш Літавицю? Її знайти неможливо. - А ти щось знаєш про неї?, - так і вирвалося з моїх вуст. - Про неї, до речі, знають тільки люди нашої місцевості. За легендою зірка Літавиця впала з неба на наші схили. Довго сяяла вона за далекими степами. Дід Прокіп, батько мого отця, навіть поговорює , що , коли це сталося, ночі у селі не було : так сильно сяяла нещодавно померла зірка. - Але, як це померла? Вона ж сяяла, тобто була ще живою... - Ти що не знаєш , чому вона впала? - Звичайно, що ні. Як я можу знати. Ти ж сам мені тільки-но сказав, що про цю легенду знають тільки жителі твого села. - Так, вибач. Просто у нас про неї всі знають. Незвично... Так ось. За легендою, Літавиця – це дух кохання, який злітає на землю падучою зіркою. Але не знаю, як ти знайдеш Літавицю, адже ця зірка перевтілюється у гарну дівчину з довгим золотистим волоссям, як у тебе. Хто тобі взагалі про неї розповів? Було хотіла сказати : „Дуб!”, та передумала, бо ще подумає Микола, що я божевільна. - Моя подруга Лана розповіла мені про те, що той, хто знайде Літавицю , буде щасливим усе життя. - Це так, але може бути й інакше. Справа у тому, що Літавиця – це дух , який може бути не тільки добрим, тобто приносити щастя, радість та кохання, але й злим – бути вісником смерті. - А ти нічого не знаєш про подальшу долю зірки? - На превеликий жаль, ні. Але я може тобі допомогти знайти її. - Так? , - сказала радісно я, але потім зрозуміла, що даремно , бо дівчині ніколи не потрібно показувати свої почуття прихильності до особини протилежної статі. Чому ти подумав, що я тебе візьму з собою?, - запитала я , змінивши ситуацію з попереднім запитанням. - Ну, не хочеш, то не хочеш, але у тебе просто очі такі добрі. Візьми мене, будь ласка, з собою. Я тобі буду допомагати в усьому, що скажеш мені. - Ну добре. Пішли.... І пішли ми з ним далеко за обрій..... Після довгої дороги ми з Миколою вирішили спинитися. Уже була темна ніч. Зірок на небі було дуже багато. Лежачи на сіні, я намагалася порахувати кожну зіроньку. Думала про те, що можливо серед цих зірок є одна , яка і має бути Літавицею. Але як на землі знайти те, що вже давно відійшло у той світ і сяє зіркою на небі. А що, якщо Літавиця вже давно померла. Але дуб не міг мені збрехати. Я йому вірю. Микола теж спав на сіні, але далеко від мене. Я на нього майже не дивилася, на відміну від нього самого, який ,знаю, закохано погладував на мене час від часу. Багато я думала про дівчину-зірку, аж доки не заснула. Уранці я прокинулася і побачила, що Миколи немає поруч. Виявилося, що він пішов рибалити у річці, яка протікала недалеко від місця нашого перебування. Вів себе Микола, як хазяїн, як господар. Але я це розуміла, як простий чоловічий жест. Ми рушили далі у похід... Не знаю ,як час плине, але він мене захопив. Я закохалася у Миколу. Непомітно для нього самого ми стали гарною парою, але парою без майбутнього. Він так не вважав, але я так вважала. Що може закохана пара зробити із своїм власним життям, не знаючи самого життя? Микола зі мною не погоджувався. Сказав, що буде робити все для нас. Ми – не пара, але я кохала.... Микола мав великі блакитні очі, його волосся було слов’янсько- русявим. Вуса ж мав невеличкі, але чорні, що говорило про його наполегливість та вольовий характер. Ми з Миколою навіть ніколи й не дозволяли собі тримати одне одного на людях, хоча й наодинці я не дозволяла йому нічого „протизаконного”. Я просто кохала. Одного разу у нас з ним склалася дивна розмова: - А ти знаєш, що я знаю про дуб, який тобі розповів про Літавицю. Ти мені тоді збрехала. - Ні, ну що ти, - нерухомо сказала я тремтячим голосом. - Я тебе давно вже вивчив, Орлино. Знаю я про тебе все. - А.... як? Це для мене несподівано. Чому ж ти тоді відразу мені не заперечив і не розповів мені усе? - Хотів до тобі сподобатися. Ви ж , дівчата, балакучих не дуже любите. - Та що ти таке говориш? Звичайно, від твоїх слів залежало б багато. Я тепер не можу так сильно тобі довіряти. Можливо і про Літавицю ти мені не все сказав? - Так, не все. Я – це Літавиця. - Як ти? - А хіба тобі дуб казав якої статі Літавиця? - Ні , він просто прошепотів мені : „ Літавиця. Шукай Літавицю. Знайди Літавицю”. Тоді виходить, що ти – це і є та зірка, що принесе мені щастя? - Так, люба. Я і є твоїм Літавицею. Дуб – це мій батько. Зла чарівниця закляла його на буття частиною природи, а через те, що був сміливим воїном, природа обрала йому обличчя дуба. Чекав мій батечко на тебе багато років. Аж потім дочекався і від несподіванки так прошепотів. А голос у нього дужий, міцний... - А як можливо його розчарувати? - Це ти потім дізнаєшся, Орлино. Зараз сказати тобі не можу. - А як твоя матір? Хто вона і де вона зараз? - Моя матір і є тією зіркою, що впала з неба. Батько мій знайшов її уже перевтілену в гарну дівчину. Ти так схожа на мою матір. Люблю тебе, як її завжди любив. Кохання моє до тебе, Орлино, безмежне. Виходь за мене заміж. Я буду тобі гарним чоловіком, а ти ,неодмінно, станеш найкращою дружиною у світі. Сльози потекли з моїх очей. Я плакала від щастя. Мабуть, тому що кохала, любила Миколу до безмежності, могла навіть віддати серце за його життя. Микола теж був готовий у будь-яку хвилину піти на героїчні, лицарські дії заради мене, своєї голубоньки. - Я погоджуюсь, Миколо. Навіки стану твоєю, бо люблю... - Орлино,... моя матір була зіркою, тато – людиною. Я маю надприродні здібності. Микола випрямив свою руку, розкрив праву долоню і над нею з’явився полум’яний шар. Я здивовано дивилася на усе , що відбувається. Такого у житті я ніколи не бачила. - Цей полум’яний шар може вбивати нечисту силу. - Як-то нечисту силу? Вірою у Бога нечисту силу вбивають. - То так, але є дещо, що на землі робить зло. Я з ним борюся. - Мабуть це дуже складно... - Складно - нескладно, але мені треба виконувати свою місію. - Ти дуже мужній, сміливий. Ти – мій герой. Дивно, просто дивно ми з тобою разом уже дуже тривалий час, але , виявляється, я про тебе нічого не знаю. Що ти ще можеш про себе розповісти? - Моя матір-зірка, дочка бога вітрів, богиня теплих літніх вітрів. Я перейняв від матері відповідальність за спокій та злагоду у природі.... Микола ще довго розповідав мені про себе. Я його уже навіть не слухала, просто дивилася на нього, знову тонула у просторі його блакитних очей, як уперше. Дуб був правий, я шукала Літавицю , і знайшла. Мій Микола – ніжний і в той же час сильний. Мій Микола – це і є моя Літавиця. Тепер я щаслива. До речі, після нашого з Миколою одруження, його батько-дуб перетворився знову у людину. Зла чарівниця нарікла його на існування дубом, допоки сина не покохає українська дівчина із волоссям, як у зірки-матері. Цією дівчиною виявилася я. Я кохаю його, я щаслива. Літавиця... Я шукала Літавицю... Я знайшла Літавицю...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0100648403168 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

ЛІТАВИЦЯ

Гарна казка