

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	686
Творів:	10348
Рецензій:	15742

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Детектив

Завжди... Уламок Дзеркала (II)

© ГаляВуд, 10-06-2007
V Джейн лягла в ліжко, прикрившись чистим покривалом. Спробувала заснути, але тривоги й переживання дня не дозволяли їй цього. Їй не давала спокою думка про те, як вона тут опинилась. Помалу їй пригадувалася її сім’я... Так, вона багата, навіть дуже. У її батька – власна фірма... Вона добре пам’ятає, який він завжди зайнятий підписанням угод з іноземними компаніями. Їх часто запрошували на поважні вечірки, фуршети, де вона до болю нудьгувала, не знаходячи собі місця. Матір вона пам’ятала, як вічну модницю, яку цікавили лише одяг, парфуми, зачіски та зустрічі з такими ж подругами. Так, вона любила свою дочку, дарувала все щонайкраще, піклувалася про неї. Вчилася вона у „звичайній” школі зі „звичайними” школярами: батьки не хотіли обмежувати дитину, створюючи атмосферу самих лише фуршетів. „Вдома у тебе буде все найкраще, але ти маєш знати і звичайних людей, своїх однолітків”, - часто говорив їй батько. Навчання у „звичайній” школі не означало звичайного життя. „Звичайна” школа виявилась не кращою, ніж дотеперішні її знайомства. У класі її знали, як дочку багатого бізнесмена, а тому вважали, що знайомство з нею пришвидшить їхню популярність і зменшить видатки їхніх гаманців при спільних зустрічах у кафе та на дискотеках. Крім того, вони вважали її просто наївною дурепою, котра страждає від того, що ніхто її не підвищує на п’єдесталі. Вона такою не була: ані наївною, ані дурепою, ані егоїсткою. Звичайно, вона мріяла про когось, хто міг би її ощасливити, й у мріях це був принц у білих шатах і на білому коні, та це не була наївність, - то була неосяжна мрія. Щодо цієї своєї мрії, вона завжди була певна: шанси на її здійснення в її ситуації складали один до мільйона і це за сприятливих обставин. Їй подобались брюнети з блакитними очима, хоча і це не було ознакою, - у її коханого має бути щось, що б відрізняло його від усіх інших, а водночас це мав бути товариський хлопець... Вона знала, що той, кому вона віддасться має бути тим, єдиним, якому вона безмежно довірятиме; знатиме, що він не насміється з неї. Пригадавши останнє, Джейн задумалась, ким доводився той вбитий їй, якщо вона з ним спала. Вона не могла зробити це просто так, з першим ліпшим. „Певно, я з ним була знайома до зустрічі у мотелі біля озера; можливо, він мені подобався, а тоді, коли ми зустрілися біля озера, все і сталося ”, - думала вона. – Але чому я нічого не пам’ятаю? Я ж не могла переспати з ним просто так... Я себе знаю”. Головоломка була занадто важкою для неї. Вона не знала, як сталося те, що вона кохалась з незнайомцем; не знала, чи була хоч найменша можливість того, що це саме вона вбила його, а якщо так, то як; не знала, як вона взагалі опинилася в тому місці. ”Що то за мотель? Де знаходиться це озеро? Хто я?” – крутилось у голові. – „Може, я не знаю себе так добре, як думала?” Будучи дівчиною шістнадцяти років, вона любила розгадувати головоломки, ребуси, кросворди... Це дозволяло їй пізнавати світ з трохи іншого боку; вона не заучувала правил, дат, назв, імен з підручника, щоб знати на відмінно, - їй це просто було цікаво, й запам’ятовувалось само собою. Але пізніше, у школі, коли приходилось щось вивчити, вона знала наперед визначення чи дату, й усі думали, що вона найбільша зубрилка у світі (а принаймні у їхній школі). Вони ненавиділи її за те, що була багата і розумна. Щодо її краси всі були одноголосні – гроші не куплять вроди. Випадково вона почула, як однокласниці пліткували: „Навіть найдорожча у світі операція не зробить з неї красуню... А багатеньке життя вже відклало свій відбиток на її фігурі”, - і притишене хихотіння. Так, вона була повненька, але після почутого взяла себе в руки й схудла. Звичайно, ніхто з однокласниць цього не помітив, і лише хлопці почали оглядатися за її спідничкою. З хлопцями їй завжди дружба йшла краще, ніж з дівчатами. Чи то першим подобалася її „некраса”, чи то другі навмисне не підпускали її ближче, ніж того вимагали вони для своїх, звичайно, потреб. Ця пристрасть до головоломок і шарад не вистигла й дотепер, коли вона стала студенткою англійської філології. В університеті їй не вдавалось все так, як того хотіла вона. У школі Джейн була відмінницею, а тут все змінилося. Вона не пасла задніх, але й не була найкращою на потоці. Це засмучувало батька, він не раз казав їй, що все зробить, у неї будуть хороші оцінки, й усі заздритимуть їй. Звичайно, багато її друзів саме так і навчалися, але для неї це було щось дивне: як вона може отримувати оцінки, яких не заслужила?! Такі заяви батька повторювались протягом усіх трьох років навчання в університеті; вона завжди відмовляла. Батько наполягав на своєму, а в неї не було сил боротися з цим чоловіком. Одного разу батько викликав її до свого кабінету й категорично сказав: - Я зроблю все, що від мене вимагається, щоб ти отримала диплом з відзнакою. - Ти хочеш платити за моє навчання?! – у гніві вигукнула вона. - Якщо прийдеться, - коротко відповів він. - Я не хочу цього. - Мене не цікавить, чого ти хочеш у даний час. У моєї дочки має бути диплом з відзнакою... Ти ж моя єдина спадкоємиця. Маєш вийти заміж за когось гідного себе, але я не дозволю йому керувати всім. Ти маєш знати справу. - Я – філолог, не економіст. - Саме тому я тебе покликав. Їй це не сподобалось. Це вперше тон батька був суворим, аж надто. Він міг бути суворим з робітниками, прислугою, співробітниками у бізнесі, але не вдома, не з нею. З дочкою він був завжди в доброму гуморі, з лагідним словом, ніжним тоном голосу. Тепер це змінилось. Вона не впізнавала його. Що з ним? - Я не впізнаю тебе, тату, - вголос висловила вона свої думки. – Що з тобою? - Я покликав тебе сюди, щоб повідомити: ти закінчиш четвертий курс своєї філології, а потім я куплю тобі диплом, і ти передчасно покинеш свою альма матір. - Що?!! - Саме так! Далі ти вступиш на економічний факультет, відділ маркетингу і менеджменту! А вже тут вчитимешся на повну силу, і спробуй лише не знати всього!!! Я сказав, що ти успадкуєш все, керуватимеш фірмою... - Може, ти вже й чоловіка мені підібрав?! - Якщо сама не подбаєш про гідну, наголошую, гідну кандидатуру, я завжди допоможу!! У декількох моїх колег є досить гідні представники... - Я не піду з філології! - Це вже вирішено!!! - Я нічого не тямлю у бізнесі, хіба ти не розумієш?! - Я сказав, усе вирішено. Як я бачу, ти не тямиш нічого й у своїй філології, дивлячись на твою успішність... Це було занадто. Вона вийшла з кабінету батька, що знаходився на першому поверсі їхнього трьохповерхового будинку. Усю її трясло. Як він міг таке сказати?!! Новина її приголомшила. Батька вона не впізнавала. Чого він хоче добитися?! - Принаймні я не якась там ідіотка, що вважає себе найкращою тільки через те, що викладачі не можуть відкрити рота, коли вона відповідає, - говорила вона вголос, коли йшла нагору, до себе у кімнату. – У нас в універі є такі... Вона зробила паузу, щоб зачерпнути свіжого повітря. - Я знаю те, що знаю, а більшого мені не потрібно. А від такої ідіотки з моєї групи я знаю, може, й більше. Хіба я винна, що в неї природний дар зманювати людей?! Ще в школі всі вважали мене огидною дурепою, в універі, я впевнена, ця думка не змінилась. Але мені наплювати!!! Останні слова вона вигукнула так голосно, що озвалась луна. А по хвилині до неї спішив камердинер з її матір’ю. - З вами все гаразд, панночко? - камердинер справді виглядав занепокоєно. Він завжди був добрий до неї. - Доню, чому ти кричала? Ти ж знаєш... - Так, я знаю, в цьому домі кричати не можна, бо тато працює! Але мені все одно!!! Мені наплювати, чи сьогодні приходить важливий клієнт, чи проста секретарка!!! - Доцю, - жінка спробувала обійняти її, але дочка відсахнулась. – Заспокойся. Татові це не сподобається... - А мені по барабану, чи йому це сподобається! – жінка попросила камердинера вийти й покликати її чоловіка. – А навіщо його кликати?! - Доню, давай спокійно порозмовляємо... в бібліотеці. - Ні, я йду в свою кімнату і прошу мене не турбувати, - вона хотіла ступити крок нагору, але її схопила чиясь рука - то був батько. - Ти що тут витворюєш?! - Пусти мене, - вона вирвала руку, але батько знову схопив її і потягнув униз, де знаходилась бібліотека. – Ходи, порозмовляємо ще раз. Я все тобі поясню. Батько з матір’ю стояли на буковій підлозі бібліотеки, а вона сиділа на м’якому шкіряному сидінні дивану. Вона завжди ним захоплювалась. Красивий, розумний, успішний. Її батько не був таким, як інші бізнесмени-багатії, що приходили до їхнього дому чи на зустрічі: огрядні чоловіки з пузами, що дорівнювали обсягу їхніх гаманців, та червоними товстими пиками. Такими були не всі, але більшість. Він завжди знаходив спільну мову з дочкою, і саме тепер вона не розуміла, що з ним трапилось, чому він змінився. Мати стояла якийсь час, але потім сіла поряд з дочкою. Як завжди напахчена, гарно одягнена, з пречудовою короткою стрижкою, пофарбованою у колір „блонд”. Мати завжди виглядала на сто відсотків, з чудовим макіяжем, діловим костюмом. З її батьком вони утворювали чудову пару, і коли разом вони з’являлись на вечірках та фуршетах, усі раділи, що в них гостює така пара, всі захоплювались їхнім виглядом, успішністю, багатством. Близькі друзі, такі, як Аліна, завжди говорили їй, що вона – красуня, а однокласники (точніше, однокласниці) просто заздрять їй, і тому вигадують всі ці плітки, обмовляють її перед хлопцями. Вона й сама бачила, що не є тим гидким каченям, про яке всі так говорять. І говорять погано. Після схуднення вона стала ще кращою. Звичайно, вголос ніхто не називав її страшилкою, а, навпаки, підкреслювали її красу, роблячи з неї ледь не прекрасну Афродіту чи міс Всесвіту. Джейн не знала, що насправді про неї думають навколишні. Одного разу вона вірила цим їхнім словам, іншого – вважала брехнею. Часто вона почувалася, як щоденник, який купують дітям у школу на новий навчальний рік. Вибирають його перш за все, дивлячись на обкладинку, майже не зазираючи всередину. Головне для дитини – гарна обкладинка, а те, що буде всередині – успішні чи неуспішні оцінки-бали, добрі чи задовільні записи поведінки – ставиться на друге місце. Сидячи на уроці, учень раз у раз поглядає на обкладинку щоденника, забуваючи зовсім про тему уроку. Те, як до неї ставились найближчі, вона могла порівняти хіба з такою подією, як вручення святкового подарунка. Красиво упакований презент завжди викликає усмішку, таку яскраву, як світло Сонця, незважаючи на те, що всередині. Коли упакування звичайне, нецікаве, не кольорове, одноманітне, дешеве, процес прийняття подарунка обмежується чемним „Дякую”. Джейн почувалася, як такий подарунок; інколи їй здавалось, що вона є поєднанням тих двох презентів. Відчувала, що вона – просто подарунок, не важливо який – багато чи бідно упакований, просто подарунок... Пачка, на яку лише дивляться зверху... І лише рідко хто заглядає всередину; таких вона не згадала. І от тепер, коли вона сиділа в бібліотеці перед батьками, це відчуття повернулося. Вона – тільки подарунок, чиясь власність. - Що трапилось? – спитала мати й поклала руку на її ліве плече. - Я сказав їй про університет, - грізним голосом повідомив батько. - Тобто, що ти їй сказав? - Що вона довчиться цей рік і покине навчання. - А диплом він мені купить, якщо я вже так сильно хочу мати освіту, тобто доказ, що я навчалась на філології! - Саме так і буде! – спаленів батько. – І не кричи у цьому домі! З хвилини на хвилину приїде мій добрий знайомий, і я не хочу, щоб він чув твої верески! Ти закінчиш свою чортову науку на філфаці, поступиш на економічний і крапка!!! - Але ж вона завжди мріяла про філологічну освіту! – це вперше матір протиставилась своєму чоловіку. До цього часу вона не пам’ятала, щоб між батьками були якісь суперечки. - Ти тримаєш її сторону?! – батько присів, але зразу ж встав і пройшовся по кімнаті. - Я не тримаю нічиєї сторони, але це наша дочка, єдина! І я хочу, щоб вона була щасливою. - Вона буде щасливою, коли зробить так, як я кажу! А щодо її філології, то дивлячись на її успішність, вона не надто прикладається до цього, як вона твердить, улюбленого предмета! - Це правда, доню? - Ні! - Я слідкую за твоєю успішністю і знаю все!!! - Я не дурепа! - Я цього не казав! - Моя успішність не означає, що я не знаюсь на цьому, і я не хочу чути про економіку! - Твоя успішність про все говорить! А якщо ти будеш такою впертою, я постараюсь про твій виїзд під наглядом. - О-о-о! Тепер за мною всюди ходитиме всевидюче око?! - Ти виїдеш з чоловіком, який подбає про тебе, і примусить від мого імені, а для твого добра, навчатись там, де тобі вигідно! - А ти йому платитимеш зі спадку твоєї єдиної донечки, чи вистачатиме те, що я з ним спатиму?!! Вона встала, бажаючи вийти, але батькова рука схопила її так само сильно, як на сходах, і посадила на місце. - Не пащекуй до мене, чуєш?! - Може, ти подумаєш про татову пропозицію. Якщо те, що він каже про твою успішність на філфаці, правда, - може, й справді краще закінчити все це й почати все спочатку? - Він хоче планувати моє життя, а цього я не дозволю! - Не кричи на матір! - А ти не кричи на мене! І не навіюй мені міражу щасливого життя за кордоном з кимось таким, як ти! Вона встала і вийшла. Всередині все переверталось, її нудило від усього почутого. Вона пішла у свою кімнату й зібрала свої речі... Рана на плечі загоювалась швидко, тому тепер Джейн повернулась на правий бік і заплющила очі. „Хто я?” – думка вилась у мозку, мов гадюка, і саме з цією думкою вона заснула. VI Faber est suae quisque fortūnae.1 1Кожен є ковалем своєї долі. (Аппій Клавдій) Високий дев’ятиповерховий будинок суду розташувався паралельно в’язниці на іншому кінці вулиці. Їх розділяло безліч інших будинків, але їхній взаємозв’язок тримався на тоненькій невидимій, але дуже міцній, ниточці. Саме тут, у приміщенні суду, проходили судові засідання, під час яких вирішувались мільйони доль. Саме тут прокурор видавав ордери на арешт, тим самим приговорюючи когось на життя у в’язниці. Приміщення в’язниці відрізнялось від приміщення суду своєю скромністю. Тут лише голі облуплені стіни, де-не-де видно цеглу, теж облуплену. Будинок суду виглядав, мов п’ятизірковий готель, де всіх запрошували на цікаве шоу. В’язниця була будинком непримітним, але таким, з якого якнайшвидше хотілося вибратись. Навіть звичайні перехожі обминали це місце, переживаючи про те, аби часом не потрапити всередину, просто проходячи мимо. Скромність в’язниці, страх перед нею та ще багато невияснених причин відштовхували від себе перехожих, туристів, мешканців міста. Гарно прибрана оселя суддів, прокурорів й адвокатів приворожувала, тягнула до свого пишного приміщення тисячі людей: мешканців, туристів, перехожих... Саме тут „проживали” адвокати, й саме один із них йде тепер довгим коридором, відійшовши від огрядного чоловіка з кейсом, назустріч новій справі... Себастіан Ковалевський саме ступив на першу сходинку в пишному приміщенні суду, щоб вибратися на другий поверх, де працював його батько, коли почув на своєму правому плечі дотик, легкий і невимушений. Він оглянувся, то була Аня – студентка з його курсу, яка колись проходила практику з ним у суді. Вони обоє навчались на юридичному, обоє спеціалізувались на кримінальному праві, а тепер обоє працювали тут. Аня – як помічник прокурора, він – як адвокат, котрий захищав тих, кого вона з прокурором обвинувачувала. Аня була красивою білявкою, зеленоока, приваблива в усіх відношеннях, привітна, усміхнена, успішна. Себастіан – теж блондин, з блакитними очима, міцною статурою, розумний та привітний. Його успіху не позаздриш: і на роботі, й у приватному житті йому щастило. Аня та Себастіан зустрічались з третього курсу університету, це тривало й досі. Усі були впевнені, що незабаром вони одружаться, і щиро бажали цього. Ця пара викликала усмішки, захоплення і подив у навколишніх. Світ любив їх, а їм це подобалось. От і тепер Аня поклала свою тендітну ручку на плече Севастіана, підійшла ще ближче й швидким рухом поцілувала його в щоку. - Привіт, пане адвокат, - як завжди усміхнена, вона стояла у всій своїй красі. – Як справи? - Привіт, Аню, - якось серйозніше, ніж завжди, відповів він. – Усе нормально. Як завжди, купа роботи. - Ти до батька? - Так. А ти звідки знаєш? - Здогадалась. Я чула тобі мають дати справу Джейн Доу. - Кого? - Ну, тієї, що вбила Зайцева. Його батьки – шишки, тому їй не врятуватись. - Ти сказала Джейн Доу? Вона – іноземка? - Ні, це так її охрестила психолог, Барбара Чилл. Хіба ти не чув про цю справу?! А Барбару часто видно тут, у суді. Вона приїхала на практику зі Штатів. Саме з допомогою Барбари ту вбивцю знайшли. - Та дівчина справді винна? - Про помилку й мови бути не бути. На ній була його ДНК. Вона його просто на просто зарізала: розпорола йому живіт! Уявляєш, перед вбивством вона з ним кохалась! Жахіття! - А може, то була самооборона? - Ти вважаєш прокурора некомпетентним, а криміналістів, лікарів та поліцію – ідіотами?! Вона – вбивця, ще й до того холоднокровна! Чому ти завжди перечиш мені? - Я не перечу тобі, просто треба впевнитись… Ми так і будемо тут стояти, - спробував змінити тему Себастіан. – Я мушу йти до батька, а вже й без того спізнююсь. - Звичайно, йди; я почекаю тут на подругу, - поспішаючи промовила Аня. – Але благаю тебе, коханий, будь обережний. Якщо тобі дадуть справу Доу, відмовся. Я знаю, що та дівчина досить заможна, щоб оплатити адвоката, власного, повір мені, державний їй не потрібен. - Тоді чому цю справу мають дати мені? - Вона каже, що нічого не пам’ятає. Її обличчя тепер усюди, а тому рано чи пізно ми взнаємо, хто вона. - А чому не взнали дотепер? - Казали, це може зашкодити слідству. Її шукали три місяці, й тільки недавно, якихось три дні тому, знайшли. - Добре, дякую за інформацію. - Побачимось на зібранні, - вона усміхнулась однією з тих загадкових жіночих усмішок й відійшла вбік, де виднілися двері виходу, злегка махаючи рукою на прощання. Зібрання! Справді, це ж сьогодні! Він зовсім забув за те кляте зібрання, якого так чекала Аня. Це ж вона організувала його – вечір зустрічі з усіма їхніми однокурсниками. Це вже другий рік, як вони закінчили гризти граніт науки. Він поспішив, пришвидшуючи ходу, й хвилин через п’ять вже стояв перед дверима кабінету свого батька, видатного судді – Антона Микитовича Ковалевського. Себастіан завжди відчував пошану до батька, схилявся перед його розумом, навіть трохи боявся його. Їм не завжди велося так добре, як тепер. Ще якихось сім років тому вони були звичайною середньостатичною родиною з прибутками трохи вище середнього рівня. Батько – юрист, спеціалізувався на адміністративному праві, тільки три роки тому був призначений суддею, і лише тепер прибутки сім’ї збільшились. Збільшилася і повага інших, з’явились нові друзі, які до того не зауважували їх. Син пішов у сліди свого батька. Йому завжди подобалась ця професія і її призначення – допомагати нужденним, невинним. Його робота була сенсом його життя, всім найважливішим у ньому. І навіть поява Ані – милої студентки права – не змінила його мотто: „Робота понад усе”. Аня не знала, чи було в Себастіана інше кохання до її появи, чи взагалі він зустрічався з дівчатами серйозно, чи задля розваги. Він не любив, коли його розпитували про минуле, а сама вона боялася питати про життя Себастіана в його батька. Антон Микитович лякав її своєю суворістю, серйозністю, самим виглядом. Це був дужий міцний чоловік з такими ж, як у сина, блакитними очима, світлим волоссям, яке тепер покрилось сивиною, і звабливою усмішкою. Себастіан постукав у двері, а коли почув батькове „можна”, зайшов усередину. Кабінет був шикарний, як і все приміщення суду. Щоразу коли він заходив у кабінет батька, відчував невимовну радість, величезне захоплення красою його оформлення, великою кількістю книжок... Усе це навіювало атмосферу затишку, спокою, заохочення до праці. Батько сам оформляв цей інтер’єр, у всьому відчувалась його сильна непохитна рука, його смак, він сам. - Ти спізнився, - батько сидів за письмовим столом і переглядав якісь документи. – Сідай. - Вибач, - Себастіан сів навпроти батька у м’яке крісло. – Ти хотів мене бачити? - Якщо ти тут, то певно, що так, - у судді завжди було особливе почуття гумору. - Це щодо справи Джейн Доу? - Дуже добре, що ти перший заговорив про це, - суддя відклав документи й надалі розмовляв із сином, дивлячись йому в вічі. - То мені дають цю справу? - Хочуть дати. Вважай, вона твоя. Але... - Але що? - Я хочу, щоб ти відмовився. - Але чому? З того, що я чув, - дуже цікава справа. - Для прокурора, не для тебе. - Тобто? - Справа гучна, Зайцев – син відомого бізнесмена, крім того, політика. Вона приречена, а тобі це зіпсує кар’єру. Ти її не визволиш. - А якщо вона невинна? - Сину, всі докази проти неї! Сама вона нічого не пам’ятає або вдає, що не пам’ятає. Вона винна на всі сто відсотків. Себастіан замовк, ще раз оглянув кабінет, подивився на батькове суворе обличчя. „Певно, та нещасна навіть не здогадується, що на неї чекає: суд, зневага, в’язниця й пожиттєве ув’язнення без можливості подати апеляцію”, - промайнуло в голові у молодого юриста. - Ця справа добра для Ані, для неї – це прорив. Я знаю, тут про неї усі дуже високої думки; я певен, цю справу доручать саме їй, - порушив мовчанку Антон Ковалевський. – До речі, як вона, твоя Аня? - Я щойно її бачив... Це вона повідомила про Джейн Доу. - Дуже гарна дівчина, - щирою широкою усмішкою проясніло обличчя старого судді. – А ти її часом не занедбуєш? - Що ти маєш на увазі, тату? – Себастіан зморщив чоло. - Ну, ви ходите разом на танці, у кіно і все таке?.. - Сьогодні ми маємо разом побувати на зустрічі випускників з університету, - наступні слова були нерішучі: „А потім я попрошу її розійтися зі мною”. - А це чому?! Я розумію, може ти не хочеш поки що женитися, але навіщо поривати стосунки так несподівано?! У тебе є інша? – голос батька був тривожним. - Ні, тату. Нікого в мене немає. А щодо Ані... Мені потрібен відпочинок. Її всюди забагато. Як тільки подумаю, що вона буде моєю дружиною, мені щось підступає до горлянки... - Так у всіх. Це означає, що ти її любиш, просто не хочеш псувати того, що є, шлюбом... Але не переживай, якщо між вами все окей тепер, потім може бути тільки краще, - усміхаючись, говорив суддя; йому завжди імпонувало те, що син не криється зі своїми почуттями, і вони завжди можуть вільно розмовляти на такі інтимні теми. - Але вона мені набридла. Завжди однакова... Я не знаю, як це пояснити. Ти знаєш, мені завжди подобався інший тип дівчат. Таких, як... - Знаю-знаю. Саме через це я забороняю, - суддя на хвильку задумався, чи добре він підібрав слова. – Я не хотів би, щоб ти брав справу Джейн Доу. - Якщо мені її офіційно подадуть, я не відмовлюсь. Вибач, тату, якщо розчарую тебе цього разу, але я візьмусь за це. Може, це звучить банально... наївно, але я вибрав цю професію, щоб захищати людей, не дивлячись на те, чи справа принесе мені успіх, чи буде як чорна пляма у моїй кар’єрі. Якийсь час вони обоє мовчали, поринувши кожен у свої думки. - Я так і знав. Занадто добре знаю тебе, - сказав Ковалевський-старший, порушуючи мовчанку. – Я хотів тобі заощадити страждань, часу і мороки... Я бачив недавно по телику Джейн, це стара наша знайома, твоя знайома... Вийшовши з кабінету батька, Себастіан не міг заспокоїтись. Що мали означати останні його слова? Ким була та знайома, що тепер вбила Зайцева, й іменувалась Джейн Доу? Він не любив головоломок такого типу. Не любив, коли хтось маніпулює його життям, приховуючи важливу інформацію. „Якщо то моя знайома, я з подвійною силою кинуся допомагати їй”, - думав він, ідучи вулицею до сумної будівлі – приміщення в’язниці. Ветеран відчинив двері камери. На Джейн впало кілька променів тьмяного світла. Вона лежала горілиць на твердому ліжку, склавши руки на грудях. Здавалось, що то лежить тіло мертвої казкової царівни – Білосніжки. Це була її улюблена казка: тільки в ній, глянувши у дзеркало, можна було побачити людську душу, дізнатися усі таємниці... Вона хотіла б мати таке чарівне дзеркало тепер, щоб дізнатися, хто вона, за що вона тут. - До вас прийшли, - сказав охоронець і підійшов ближче. - Хто? – вона сіла. – Вони вже знають, хто я? - Не знаю... На вас чекає адвокат. - Ходімо. Першими його зустріли детектив Комаровський з міс Чилл. Вони подали йому копії усіх документів, пов’язаних зі справою. Боятися чи приховувати їм було нічого – справа була ясна, як день: підозрювана винна. Бракувало тільки мотиву, що трохи затруднювало роботу і примушувало поліцейських нервувати. - Тобто вона могла і не вбити цього хлопця... Таке можливо? – спитав Себастіан. - Ні, вбивця – вона. Пам’ять до неї поволі повертається, і ми впевнені, що рано чи пізно вона скаже, що послужило причиною вбивства, - пояснив Комаровський. – Якщо ви не проти, ми стоятимемо за венецьким склом... - Я проти! Звичайно, що я проти. У вас було досить часу для розслідування. І зустрітися з нею я хочу в кімнаті для відвідувачів, а не для прослуховувань. Хочу бути певен, що ніхто не стоятиме за склом-дзеркалом. - Добре, вибачте, ми надіялись на вашу співпрацю. Ми знаємо, що Джейн винна, і ви могли б допомогти. Вибачте, що ми говоримо про це так прямо, але... - Так, звичайно, але на вас тиснуть. Я вже сказав – я проти. Це остаточно, - Ковалевський вийшов. Йдучи напівтемним коридором, Джейн переживала. Вона не знала кого побачить перед собою цього разу. Вона не була впевнена чи витримає наступну зливу запитань. Вона боялась, врешті-решт, що знову розплачеться, тепер перед адвокатом, і він теж вважатиме її винною, забувши про те, що його робота полягає в тому, щоб захищати людей. Перед дверима кімнати для відвідувачів Ветеран звільнив її руки від наручників, і вона зайшла всередину. Це приміщення відрізнялось від попереднього: тут не було дзеркала-вікна, що навіювало на неї страх, не було тої гнітючої атмосфери, що панувала у кімнаті для прослуховувань. Тут стояло декілька столиків з кріслами; за одним з таких столів сидів білявий невисокий мужчина і переглядав документи. Він сидів спиною до дверей, але коли охоронець відчинив їх, адвокат повернувся. Ветеран провів Джейн, і вона сіла навпроти свого збавителя. - Якби що було потрібно, я за дверима, - сказав Ветеран. - Добре, дякую, - двері зачинились за охоронцем після цих слів мецената Ковалевського. Джейн старалася триматись, не виказуючи своїх страхів та побоювань. Вона дивилась на мужчину навпроти і бачила його зблідле обличчя. На якусь мить їй здалось, що то він, а не вона, - арештант; принаймні, що так думав він. Їй стало ніяково – й вона відвела погляд вправо. Себастіан впізнав її відразу... Ніколи він не забуде того обличчя, кругленького, приємного... Тих зелених очей, тих довгих тонких вій, а ще – звабливих тоненьких брів. Напевно, недавно в’язням дозволено було викупатись і помити волосся, бо мокрі пасма світлого, з легким рудуватим відтінком, коричневого волосся арештантки недбало спадали на її плечі. На ній і досі був той чорний топ, спортивні штани і кросівки фірми „Adidas”. На правому плечі вздовж виднівся шрам, що тягнувся вертикальною тонкою стрілкою у напрямку грудей. Її губи, чіткої правильної форми, були злегка стиснуті, що додавало її обличчю серйознішого вигляду. Так було завжди, відколи він її пам’ятає. Це вона, звичайно, без сумнівів, це вона! - Я чув, що ви нічого не пам’ятаєте про своє минуле, - почав він, старанно добираючи слова. - Це правда. Усі навколо обвинувачують мене у якомусь звірячому вбивстві, а я не можу захищатись, - її очі стали вологими. - А що ви пам’ятаєте? - Недавно я згадала сварку з батьками, перед тим – подругу Аліну... - Аліну? – його брови підстрибнули, а обличчя знову змінилось. - Так, з вами все гаразд? Я покличу охоронця, вам принесуть води, - вона хотіла встати, але він зупинив її. - Зі мною все добре... Ти не пам’ятаєш мене? – несподівано спитав адвокат. - Вас? Що ви вигадуєте?! – вона важко дихала; дивлячись йому у вічі, говорила ці слова голосно, але кожне давалось їй надзвичайними зусиллями. – Я вже маю досить вас, поліцейських, й усіх, хто заплутує мене ще більше!!! Зрозумійте, мені дуже, дуже важко! Я не знаю, хто я, не знаю, де проживаю, хто мої батьки... Не знаю, чи є у мене друзі, бо з тих крихт спогадів картинка вимальовується, мов у тумані!.. Я вже не витримую... Сталось те, чого вона боялась, - вона заплакала. Зсередини вилилися всі страхи; вона щиро плакала, затуляючи обличчя долонями з довгими пальцями. Її плечі здригались, і раз у раз вона зачерпувала новий ковток повітря. Себастіан підійшов до неї, присів перед нею, торкнувся її рук; потім підвів її з місця і обняв її. Вона й досі трусилась; він відчув, якою мокрою стала його сорочка від сліз цієї арештантки, знайомої незнайомки. Якусь часточку секунди він насолоджувався тією близькістю, а тоді згадав, що близькість ця – лише вияв її розгубленості, а не прихильності. - Я не збирався знущатись з тебе, - сказав він їй, надалі тримаючи її в обіймах. – Колись ми були знайомими. Malum nullum est sine alǐquo bono1, нарешті ми зустрілись... знову. 1Немає лиха без якогось добра. (лат) - Nemo simul domǐnis par est servīre duōbus2, - відповіла вона, відхиляючи голову злегка назад, щоб поглянути на того, хто нібито знав її. 2Двом панам не послужиш. (лат.) - Здається, ми проходили подібні уроки. - Ви не можете бути моїм другом і водночас служити тим, хто тут мене тримає, хоч я і невинна. - Я тут задля тебе, я нікому не служу. Давай спокійно порозмовляємо, - він посадив її на крісло і сам сів на своє місце навпроти. – Я знаю, хто ти. - Як це можливо? - Себастіан... Себастіан Ковалевський. Ми разом вчилися у школі. Тоді ти не звертала уваги на мене, як на когось більшого, ніж друг, і я розумів це: мені далеко було до твого рівня і рівня твоїх знайомих. - Мені дали тимчасове ім’я – Джейн Доу. Свого я не пам’ятаю. - Але я його дуже добре пам’ятаю, - він торкнувся її руки - вона була мокра від сліз і холодна, - і стиснув її. – Я тебе витягну звідси. - Ти знаєш моє ім’я?! – очі її засвітилися надією. – Скажи мені його, поверни мені моє життя, благаю... - Твоє ім’я таке ж, як ти сама. - Яке? - Мрія... моя нездійсненна мрія. Ілюзія, що додавала мені сил усі ці роки. Ілюзія щастя... Мрія, невідомість, привид минулого, що переслідував мене аж дотепер... - Яке моє ім’я?! - Майя. Майя Крoлева – це ти. VII Себастіан Ковалевський поспішав до приміщення суду. Швидше, ніж завжди, він вибрався на другий поверх, пройшов довгим коридором, і без стуку зайшов у батьків кабінет. - Чому ти відразу не сказав, що це вона?!! – він сів перед батьком, котрий розмістився на своєму улюбленому місці – широкій шкіряній канапі насиченого коричневого кольору і попивав каву. - Я знав, що все буде саме так... - Як?!! - Ти її побачиш, і все повернеться... - Для того, щоб усе повернулося, мені не потрібно було її бачити! – тепер він говорив спокійніше, але в голосі відчувалися нотки роздратування і гніву: „Тату, цьому не треба було повертатися – воно завжди було зі мною, тільки сховане...” Антон Микитович відклав чашку з кавою, поправив окуляри і, поклавши важку руку синові на плече, присунувся ближче до нього. - Я знаю, що вона тобі завжди подобалась. Але тепер... за даних обставин я вимагаю від тебе, Себастіане, відмовитися від цієї справи. Тепер батьки знайдуть їй адвоката, і все вирішиться, - сказав суддя. - Думаєш, вони винаймуть їй адвоката після всього? - Після чого – всього? - Майя сказала, що вона посварилась з ними, це останнє, що вона пам’ятає. - Тобто, щодо амнезії, то правда? – суддя знову взяв філіжанку з кавою та охопив її обома руками, ніби хотів зігрітися. - Звичайно! Слухай, вона справді у розпачі. А я не можу їй нічим допомогти, - він встав і пройшовся по кабінету: від канапи до книжкової шафи і назад. – Допоможи мені, що мені зробити? - Покинь цю справу. - Ні!! Це не порада! - Так буде краще для тебе. - Вона не могла вбити його! Це якесь непорозуміння! І я не кину її тепер. - Кролевим вже повідомили? - Ще ні. Я сказав Комаровському її дані після розмови з Майєю... коли переконався, що то вона. Їм повідомлять завтра з самого ранку. - Я тут дещо перевірив... - Це щодо Майї?! – Себастіан знову сів навпроти батька, а той налив собі нову порцію кави. - Так. Себастіанова мобілка порушила розмову... - Аня, - вголос сказав він. - Поговори з нею. - Не маю бажання. - Тоді я не розповім тобі того, що дізнався. - Алло, - роздратований голос почувся у трубці. - Привіт, ти де? – Аня теж була незадоволена. - Що тобі? - Ти мав бути у мене півгодини тому! Що з тобою, ти ж завжди пунктуальний?.. - Їдь сама на зустріч, - сказав Себастіан, але батько зробив заперечний рух рукою. - Тобто як, сама? – з її голосу Себастіан здогадався, що та ледь не плаче. - Добре, добре. Почекай. Я буду там через півгодини... - За десять хвилин! Ми й без того спізнюємось, - Себастіан довго мовчав. – Ти мене чуєш?! - Так! – телефон лежав на журнальному столику перед батьком і сином тепер вже зовсім спокійний – Себастіан вимкнув його надобре. - Ти забув про зустріч? - Що ти дізнався?! – він був на межі. - Ти поїдеш на ту зустріч? – спокійним розміреним голосом говорив суддя. - Не заводь іншої розмови! Піду я на ту чортову зустріч, щасливий?!! Тепер говори, - його очі світились у напівосвітленому приміщенні. Старий суддя бачив гнів в очах сина, вони були ним переповнені, а водночас у них було те, що він так довго ховав, тримав у собі. Він знав, що його син кохав Кролеву ще в школі, але вона не помічала його. Батько знав і те, що тепер вона навряд чи відповість взаємністю Себастіану... І боявся того, як його син витримає зустріч з нею тепер... Усі ці побоювання справдились: Себастіан страждає, як тоді. Як йому сказати про те, що та дівчина явно винна? Як повідомити йому про її стосунок з убитим? Чи витримає він це? На хвильку він засумнівався чи говорити йому все це. „Краще хай взнає від мене, ніж від когось іншого”, - подумав він і відклав чашку. - Те, що вона спала з убитим, ти вже, напевно, знаєш, - суддя вирішив почати з найгіршого, на його думку. - Так, це було в документах, - сухо сказав Себастіан. - А те, що Кролов був знайомим з батьком жертви, ти знав? - Ні, але до чого тут це? - До того, що батько Майї мав намір одружити її з Олексієм. - З Зайцевим? - Саме так. - Ти думаєш, Майя дізналася про це і... - Ну-у-у, ти сам це сказав. - Вона не вбивця, я... - Ні, Себастіане!!! Ти хотів сказати, що знаєш її, але це не так. Ти зовсім не знаєш Майї, бо це кохання завжди йшло з одного боку, з одного серця... З твого... Певно, те, що якщо почуття взаємне, то це не кохання, і його треба назвати якимось іншим словом, правда. А той, хто сказав ці мудрі слова, - геній, - Себастіан мовчав. – Ти погодишся зі мною? - Щодо мудрих слів чи мого, хм-хм, почуття? – спробував пожартувати Себастіан. - Ти знаєш... - Так-так, - зітхнув син. – Ти правий. З тобою не можна не погодитись. Скажи чесно, тобі подобається завжди бути правим? Тобі подобається завдавати мені болю?! - Ти сам собі його завдаєш, вірячи дотепер у те, що Майя зміниться і покохає тебе. - А що, як вона змінилась? - Ти їй потрібен, тож вона може змінитись на цей час... - Майя не така! - Ти не знаєш її! Kobieta zmienną jest1, а Майя – стовідсоткова жінка! І якщо схоче, може обвести будь-кого! Зайцев потрапив у її сіті і поплатився за це життям!!! Я не хочу, щоб ти був наступним! 1Жінка є змінною. (польс.) Себастіан вийшов, не сказавши ні слова. Батько лиш сумно подивився йому вслід і здригнувся від гучного грюкоту дверей. „Amantes – amentes2, а мій син – справжній шаленець; amor caecus3, а в кохання мого сина – остання стадія засліплення, найгірша”, - сумно констатував поведінку сина Ковалевський-старший. 2Закохані – шалені. (лат.) 3Любов сліпа. (лат.) VIII Аня чекала перед будинком, де жила. Вона стояла у ніжно-рожевому вечірньому платті зі справжнього шовку. Непомітні стрази осліплювали кожного, хто посмів поглянути у бік цієї модниці. У руці вона тримала крихітну торбинку; зачіска, як звичайно, блискуча: біляві пасма покірно лежали саме так, як того вимагала непорушна воля лаку для волосся. Її красива нога злегка рухалась вперед-назад, виказуючи напруження цієї юної леді. Нарешті Себастіан приїхав, і вони від’їхали у бік найшикарнішого в місті ресторану. „Майя, Майя Крoлева, - це моє справжнє ім’я. Не знаю - чому, але я вірю цьому адвокату... Ковалевському”, - думала вголос у камері. – Але це мені зовсім нічого не говорить. Я надіялась, що дізнавшись своє ім’я, пригадаю решту, хоч щось...” Вона лежала на ліжку в камері, раз у раз стараючись пригадати Себастіана, з яким, за його словами, вчилася у школі, але нічого не виходило. Вона знову заплющила очі. „Боже, допоможи мені, будь ласка... Боже, не покидай мене у цю хвилину... Поверни мені пам’ять, поверни життя...” - Не розумію, як ти міг забути про зустріч, - вже втретє за вечір Аня промовляла цю репліку. - Я вже пояснював: затримався у в’язниці, - без виразу говорив Себастіан. У даний момент його голова була зайнята роздумами про Майю, про її становище, про слова батька і про власне ставлення до всього цього. „Може, я й ідіот, що закохався у неї, але будь що будь, я її не залишу тепер”, - роздумував він в той час, коли Аня знову торочила свою довгу промову про те, як довго їй прийшлось чекати його, і як це тепер негарно виглядає, коли вони, організатори заходу, спізнились на цілу годину. - Вони всі впевнені, що ми закохана пара, а тому вибачать це спізнення, особливо тобі, - злісно сказав Ковалевський. - Що ти хотів цим сказати? Тим, що „вони думають”? Хіба ми не закохана пара?! – вони сиділи за столиком, усі решта танцювали. - Мені набридло... - Перепрошую?! Тобі не подобається цей вечір?! Він її не чув. Йому було байдуже, де він тепер і з ким; байдуже, чого хоче Аня й усі вони, його однокурсники. В голові у Себастіана була лише одна особа, одне обличчя, обличчя його колишньої однокласниці – школярки Майї. Перед очима стояв образ п’ятнадцятирічної дівчини, новенької, що прийшла у їхній клас. То була Майя. Її перевели до них, у старший клас; і це було виправдано: Майя знала матеріал краще, ніж його однолітки – сімнадцятирічні однокласники. Її полюбили всі хлопці у класі відразу, як побачили. Усім не подобалось ставлення до Майї однокласниць; вони не просто не любили її – вони її ненавиділи! Вдаючи хороших і відданих, вони лише використовували її. Для нього Майя була королевою, істотою, що з’явилася у його житті так несподівано, кимось незвичайним... Він би ніколи не подумав, що якась малолітка так закрутить йому в голові. Той нещасний, хто сказав би щось подібне йому, добре дістав би по пиці і старався б надалі підбирати тему розмови. Майя таки закрутила йому в голові; в той час, коли інші дівчата домагались його уваги найрізноманітнішими способами, вона отримала цю увагу задарма. Її чаклунські очі причарували його відразу. Він міг годинами дивитися на ті очі, якби тільки вона дозволила йому це. Майя була розумною, красивою і багатою. Останнє не дозволяло йому бути з нею ближчим. Вони спілкувалися часто, але виключно щодо якихось справ класу: він був старостою, вона – заступником. Разом вони вигадували різноманітні забави, вечори, планували поїздки для всього класу. Ці короткі хвилини близькості дозволяли йому пізнати її. Але Майя ніколи не виявляла бажання познайомитись ближче, а він не наполягав, боячись сполошити її. - Ти мене чуєш?! – Аня тормосила його плече з усієї сили. Він прокинувся й поглянув на неї затуманеним поглядом. - Так, так, я чую тебе. - Тоді ти чув моє останнє питання? - Так, звичайно. - І-і-і, - її погляд міг спопелити кожного, хто розгнівав би її, підійшовши в цю хвилину. - Ти... Ти питала... Ну-у-у... Про... - Я питала, чи це правда, що ти взяв справу Джейн Доу?!! - Вона не Джейн Доу. Ця дівчина – Майя Кролева... І так! Я взяв цю справу!!! Тобі що до того?! - Мені офіційно дали цю справу, я обвинувачуватиму її. І я не хотіла, щоб моїм суперником був ти... - Прийдеться тобі з цим змиритись. Я виграю справу. - Повір мені, це не вийде. Вважай, ти програв, а ця вбивця – гниє у в’язниці, - усмішка задоволення осявала обличчя Ані, самовдоволеної юристки. - Я краще вийду, - Себастіан встав з-за столика. – Інакше усій групі доведеться обвинувачувати МЕНЕ у вбивстві декого. - Почекай, - Аня встала й обійняла його; він не міг чути запаху її парфумів, а тому відвернув голову вбік. – Любий, коханий, скажи, що з тобою? Я не впізнаю тебе... Себастіан оглянув зал. Аня придумала відсвяткувати цю зустріч у вигляді балу-маскараду. Всі однокурсники, одягнені в маски, витанцьовували на паркеті; в них теж були маски. „Усе наше життя – маскарад, - подумав він, - а люди в ньому – маріонетки, вбрані у певну маску”. - Бо я саме одягнув маску, - відповів він і відійшов швидкою ходою. - Почекай, я не розумію, - Аня поспішила за ним, але згубила його після того, як однокурсниця затягнула її у коло. Відходячи від Ані, Себастіан пригадав, що останню свою думку – перифраз Шекспіра – він вперше почув з прекрасних уст Майї. Арештантка й досі лежала на своєму скромному ложі. Вона пригадала його...Так, тепер вона пам’ятає.. Себастіан Ковалевський – її однокласник, староста класу. Він єдиний не дозволяв собі чогось більшого, ніж розмова чи дружній танець на дискотеці або вечорі в школі. Вони часто разом вигадували цікавинки для класу. Себастіан завжди був оригінальним щодо планів та задумів. Він завжди хотів, аби їхній клас переміг у змаганнях та конкурсах. Саме завдяки його винахідливості клас був на висоті. Себастіан був ініціатором створення аматорського театру в школі. Вперше на шкільній сцені поставили „Украдене щастя” Івана Франка. Вони разом виступали при цій постановці. Саме Себастіан запроектував оригінальні костюми для постановки. Він відтворював роль Михайла Гурмана, що був одягнений у звичайні порвані на колінах джинси і не кращу джинсову сорочку. На ній, що виконувала роль Анни, був білий топик, на шиї красувалось червоне намисто з великими широкими намистинами, а ще – вузька спідничка довжиною до колін, теж червоного кольору, з мереживом. До всього цього на ногах в Анни красувались лакові білі чобітки до колін і на височенних каблуках; у Михайла ж – звичайні кросівки. Постановка виборола найвищий приз і спеціальну нагороду за оригінальні костюми. Ніхто не міг встояти перед сценою, коли Михайла вбивають, а його яскраво-червона кров розбризкується на білосніжні чобітки і топик Анни. Усе виглядало так реалістично! Всі були у захваті. І причиною успіху був Себастіан. Себастіан... Хлопець з таким незвичним для України ім’ям завжди захоплювався виключно всім вітчизняним. Майя пригадала, як захоплювався він першими піснями „Океану Ельзи”, Юрком Юрченком, Олександром Пономарьовим... Він завжди шукав на сцені вітчизняного шоу-бізнесу оригінальність, вишуканість і сучасність в одній особі. І в той час, коли всі навколо обожнювали Кіркорова і йому подібних, Себастіан пропагував „своє”. Вона, Майя, завжди, відколи себе пам’ятає, відрізнялась від Себастіана музичними уподобаннями. „Стрілка на Захід” – так можна охарактеризувати її тоді, у шкільні роки. Вона захоплювалась усім західним, особливо піснями. Тоді вона не звертала уваги на стиль музики, їй важливі були слова. Музика була лише доповненням. Тепер вона не змінилась: стиль музики не впливав на її уподобання, слова пісень були основним чинником зацікавлення і вибору пісні. Вона смакувала їх, насолоджувалась кожним звуком. Навіть у цьому вона знаходила своє покликання - філологію. Навіть якщо Майя співала, це було виключно з метою вдосконалення англійської, іспанської, польської чи будь-чого, що вона вивчала в університеті й самотужки. Її не цікавив тембр її голосу, ритм і всі інші музичні терміни та нюанси – вона не солістка, вона – філолог. Її цікавила мова, її видозміни, те, як звучали слова в устах різних виконавців. Деякі відмінності в уподобаннях не позначались на стосунках Себастіана і Майї. Але він завжди відрізнявся від інших. Вона знала, що він не просто так цікавиться нею. Його батько – юрист не міг дозволити собі жити так, як жила її сім’я. А її батько... Одного разу вона розповіла батьку про Себастіана – старосту класу і найрозумнішого хлопця у класі... Ні, не тільки у класі, найрозумнішого, якого вона зустрічала. Розповіла про те, що їй дуже подобається працювати з ним у їхньому імпровізованому театрі, і хотіла б, щоб батько дозволив приходити йому до них. Разом з Аліною Себастіан приходив би до них, разом вони ходили б на вечори, дискотеки і т. д. Він їй дуже подобається, як друг... Виключно, як друг!... Але батько не погодився, ба, більше: не дозволив їй брати участь у постановках вистав. Їй соромно було признатись, що батько заборонив останнє, а тому коли Себастіан та інші „актори” попросили пояснень, збрехала, сказавши, що їй це нецікаво. Їй знову навернулись сльози на очі при згадці, як довго вона плакала ночами у подушку після цієї брехні. Їй подобалось це життя – життя акторів. На сцені вона забувала про свої негаразди, розчарування, проблеми і жила іншим життям... Минуло кілька місяців перш, ніж вона змогла спокійно піти у театр, а тим більше прийняти запрошення Себастіана й інших у трупі, де колись виступала сама, на постановку Шекспірівського „Гамлета”. Роль Офелії... вона завжди їй подобалась, а тут її виконував хтось інший. Їй було так боляче! Аліна казала, що вона так почувається через Себастіана. Вона завжди вважала, що її подруга – Майя – закохана в цього блондина. Майя, навпаки, була впевнена у тому, що Аліна щось відчуває до Себастіана. Інколи їй здавалось, що сам Ковалевський більше цікавиться Аліною, ніж Аліна ним... Аліна помилялась щодо Майї: Себастіан не був у її типі. Їй завжди уявлявся високий брюнет з блакитними очима і низьким голосом, що супроводжує її. Це був її вимріяний лицар на білому коні. Для неї Себастіан був просто другом, хорошим другом, не більше... Найновіша пісня Пономарьова лунала з вікон ресторану. Був кінець серпня. Приємний вітерець віяв зі сходу, куйовдячи волосся Себастіана. Він стояв на сходах перед приміщенням ресторану, підставивши обличчя вітру. У дверях з’явилася постать. То була Аня. Вона підійшла до нього і стала навпроти. - Вибач, якщо я сказала щось не те, - почала було вона. – Я не хотіла образити тебе, любий. Ти ж знаєш, як я кохаю тебе... „Варто чи ні” долинало з вікон, і Себастіан поставив собі це питання. „І справді, чи варто покидати Аню? Вона кохає мене, а з Маєю мене нічого не зв’язує, крім... – він замислився, - крім мого власного почуття, на яке вона, швидше за все, ніколи не відповість... Ні, я не можу цього робити, не можу сумніватись. Якщо Я не віритиму їй, хто повірить?!.. Це вперше я засумнівався. Що це може означати?” - Ти знову не слухаєш мене. Скажи, що з тобою? - Зі мною все гаразд... Хоча, ні. Я хворий і вже віддавна. - Чому ти не сказав?.. Це, - вона не могла вимовити того, що думала, і сльози виступили їй на очі. – Це... - Ні, це не смертельно... А ти як вважаєш, бути закоханим це смертельно? - Ти налякав мене!!! Я думала, що ти справді вмираєш від якоїсь інфекції... Йому пригадалось, як вперше ці слова він сказав Аліні. Спочатку вона злякалась, але потім зрозуміла. - Та хвороба – то Майя? – спитала вона його, дивлячись прямо у вічі. - І давно ти знаєш? - Я здогадувалась. Я ж бачу, як ти дивишся на неї... Не думай, що Аліна Козакова така дурна. Може, я й виглядаю на дурненьку... - Я ніколи не вважав тебе дурною, Аліно. Ти єдина ставишся до мене по-людськи з усієї вашої компанії. Навіть Майя, як мені здається, насміхається з мене й усіх моїх ідей. Вона відмовилась від участі в постановках, а... - Знаю, а ті білі чобітки не лежать на іншій так, як лежали на ній, - Аліна усміхнулась. – Але Майя не насміхається над тобою. Вона захоплюється усім, що ти робиш. - Але не кохає мене. - Ти ж їй теж не признаєшся! - Як я можу признатись їй, коли бачу і відчуваю лише байдужість?! Я не хочу вийти на повного ідіота, от і все. - Інколи варто вийти на повного ідіота... Вона каже, що ти не в її типі. Сама Майя – просто дурепа, якщо не бачить того, як ти з нею поводишся і що відчуваєш... Не розумію, як ти міг закохатись у неї. - Я ж казав, що хворий... Після цієї розмови рівно через місяць Аліна померла, стосунки з Майєю ускладнились; вони майже не розмовляли – і він виїхав з батьком в інше місто, подалі від неї, утік. - То ти не хворий? – Аня повернула його назад. - Ні, не фізично. - Ти хочеш мені щось сказати? – вона пильно глянула йому в очі, чекаючи на те запитання, про яке мріє кожна жінка. - Так... Так, я хочу сказати, що дуже кохаю одну дівчину. Я вже давно кохаю її, але ніколи не признався їй у цьому, - Аня хотіла заперечити, але він приклав долоню до її губ. – Дай мені закінчити. Уже давно в кожній дівчині я шукаю її... її смарагдові очі, усмішку. ЇЇ. Познайомившись з тобою, я думав, що заспокоюсь... Колись я втік, так і не признавшись їй у коханні – procul ex ocŭlis, procul ex mente1... 1Далеко від очей, далеко від серця. (лат.) - Благаю, давай без цих мертвих мов. - Я не хочу втратити її знову. - Ти не втратиш мене... Ой, я так тебе кохаю! – й Аня повисла у нього на шиї, обдаровуючи поцілунками. Він не відчував їх. - Я не кохаю тебе. - Що? – останні слова Себастіана приголомшили її, і вона відпустила його, дивлячись незрячим поглядом десь поперед себе. – Що ти сказав? - Це не ти та дівчина, яку я шукав. Так сталось, що ми з нею знову зустрілись, тут, тисячі кілометрів від місця, де ми познайомились, і мої почуття ожили. Вона мене не кохала, ніколи, але і я не признався їй у почуттях... Може, якби я це зробив, Майя не мала б стільки проблем тепер. - Майя?!.. Ти закоханий у цю вбивцю?! - Вона невинна! - Вона винна, й усі це знають, - в очах Ані застигли сльози, розчарування, злість. – Вона з першого разу обвела тебе навкруг пальця, а ти, дурень, повівся на ту її невинну святість?! - Майя навіть не намагалась обводити мене навкруг пальця! Вона мене не пам’ятає, навіть після того, як я повідомив їй факти з її життя... - Ти сказав їй щось про її минуле?! - Я сказав правду. - Дурень, я не думала, що ти такий дурень... Тепер вона використає тебе і твої слова для своєї користі! Вона – божевільна! - Можеш ображати мене скільки хочеш, але її не руш!!! Навіть не думай обмовляти Майю за моїми плечима! - Вона заманила тебе у пастку... Ви цілувались? – цим питанням вона його здивувала. - Навіщо це тобі? Хіба не все одно? Я не кохаю тебе, а її. З нами кінець, і я хочу, а навіть вимагаю, щоб ти з цим погодилась і не шукала приводу зустрітись зі мною... - Я впевнена, ви цілувались. Не думай, що я відпущу тебе так легко! Вона... Аня ще щось викрикувала, але Себастіан не чув її слів. Він прямував до свого авто чорного кольору, щасливий, що покінчив з цим хворим зв’язком.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0100030899048 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design