Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2627
Творів: 47997
Рецензій: 92786

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Ігри відьмаків (перше оповідання циклу"Гусятинські відьмаки"

© Віктор, 07-10-2020
Ніч солодкою чорною патокою залила маленьке містечко Гусятин. Вуличні ліхтарі на центральній вулиці противилися її навалі, відганяли темні пасма мороку геть, в не такі освітлені бічні вулиці, і ще далі, вниз, до прохолодної вогкої низини, де з тихеньким хлюпотом котила свої води ріка Збруч. Ніч злилася на містечко, збирала сили, щоб відібрати своє віковічне право на панування, допоки жорстоке сонце своїми променями не випалить, не вижене її назад, у власне потаємне лігво. Інша справа – місяць, старий пройдисвіт і колєга. Вкраденим у сонця промінням освітлював шляхи тим, хто не любив вершити свої справи вдень, а ніч ховала, покривала їх сліди, щоб потім разом із місяцем хихотіти зловтішно, коли ті нещасні людці отримували у фіналі те, чого не сподівалися. А що ж вони хотіли? Хто йде у темряві – кінця дороги не бачить.

От і зараз, старий друзяка не дав упасти в шал. Хитро підморгнув і висвітлив унизу маленьку, щупленьку, майже дитячу, дівочу фігурку.

– Подивись, – зашепотів збуджено, – який за нею тягнеться шикарний запах крові. Убивця, та ще й не проста. Недавно власне дитя замучила, ох як солодко. І порода в ній наша відчувається, ти тільки подивись.

Ніч покинула даремні змагання з вуличними ліхтарями і завмерла, вдивляючись, як дурненька людська істота виходить з освітлених вулиць, і спускається сходами вниз, до річки, майже невидимої у темряві, переходить її по містку і, крадучись заглиблюється в темні провулки приватного сектору.

– Буде моя, моя, – забурмотіла, відчуваючи всією своєю чорнотою приречену рішучість людинки, – іди, зроби щось лихе, недобре, що б воно не було, шепоче-нашіптує майже ніжно.

– Буде наша, буде, – задоволено і хтиво либиться місяць.

Вероніці, що кралася між будинками було абсолютно байдуже до всього, що відбувається навколо. Вона точно знала свою ціль – дім між двома пагорбами, останній на тихій вуличці. Дівчина приходила сюди днем, та її не впустили. Не впустив один з родини тих, кому вона присяглася мститися до самої смерті, за своє знівечене, зламане життя. Не чекала його там побачити, але нічого – крім дня є ще й ніч.

Тихенько скрипнула хвіртка... Добре, що немає пса. Вероніка підкралася до вікна спальні – прикрите, але не замкнене. Обережно, боляче задираючи нігті, потягнула на себе важку дерев’яну раму.

Всередині кімнати, на ліжку, лежала дуже стара, змучена жінка. Руки її, закинуті за голову – примотані до залізних билець. Пальці на них, кожен окремо, були проколоті, деякі аж навиліт, старими циганськими голками. Тіло накрите простирадлом, просякнутим потом і кров’ю. Жінку катували. Десь в сусідній кімнаті відпочивав, чекаючи підходящої години, її ворог. І не було порятунку,  не було надії...

Раптом вікно ледь чутно скрипнуло. Але жінка почула це. Лице повернулося в бік звуку, і на нього впала смужка тьм’яно-срібного місячного сяйва. Одного ока не було на своєму звичному місці. Воно, вирване, лежало поряд на плечі. Інше око повністю затягнуте білим, непрозорим більмом, але жінка побачила. Побачила не очима. Тонкі, покусані губи слабо розтягнулися в торжествуючій, зловісній посмішці. Її наступниця прийшла. Це ще, ой як далеко не кінець.

І ні місяць, ані його подруга, захопившись спостереженнями, не відчули, що в події втручаються сили, набагато могутніші, ніж якийсь там місяць, чи ніч. На старій вежі пошти у місті годинник бамкнув дванадцяту.



Старенький тепловоз повільно дотягнув до кінцевої станції два купейні вагони. Поїзд Київ-Гусятин, що прибував із запізненням в півтори години, скрегочучи гальмами, нарешті зупинився. Ще раз вагон рвонуло в протилежний бік, ляснули зчеплення і на декілька секунд настала повна тиша. Оля на протязі останніх десяти хвилин безперервно дивилася у замацане вікно – на будинки, що пролітали в темряві, на те, як ближче до станції множаться нитки колій, як стає все більше ліхтарів, з’являються обдерті й похмурі одноповерхові склади – на те, що робить усі станції схожими одна на одну, ніби їх одночасно збудували в середньовіччі не дуже приязні до людей гноми. Відсторонено дивлячись у вікно ці десять хвилин, Оля ще раз подумки поверталась до своїх сумнівів, які вже набили оскому. В близьких стосунках з Сергієм вона була три місяці, а до цього рік, як просто час від часу його зустрічала. Третьокурсник музичної академії, вокаліст, що мав прекрасний тенор з рідкісним тембром (усі педагоги називали його «наш український Паваротті»), та й просто красень чомусь звернув увагу на жовтороту першокурсницю-скрипальку, не давав їй проходу, поки вона не згодилася піти з ним на побачення. Так, здивувавши один одного на першій зустрічі: вона тим, що не одразу погодилась, а він тим, що поводився дуже галантно й уважно, вони почали зустрічатися. Потім, звичайно були і поцілунки, але до чогось більшого не дійшло. До цього часу, Сергій поводив себе як лицар і не переступав межу, тож Оля, наслухавшись від подруг в гуртожитку, якими бувають інші хлопці, почувалася щасливою. Вона не те, щоб берегла себе для якогось заморського принца, і розуміла, що виглядає старомодно, хоча б перед подругами, які вже могли багато чого «перетерти» з власного досвіду на кухні гуртожитку, але просто не спішила з головою кидатися у вир дорослого життя. Близька людина і почуття повинні просто прийти в свій час. А з Сергієм Їй дуже подобалось відчувати себе принцесою, нехитрі забаганки якої виконуються моментально. Подобались погляди які кидав на неї Сергій, коли думав, що вона не бачить, його увага, гумор... Але... Олі подобалось, що кохають її, а сама, хоч як не намагалася, не могла відчути до Сергія, крім дружньої приязні, нічого більшого. Як на її смак, він мав усього занадто – був занадто красивий, занадто товариський, занадто пафосний в освідченні до неї, так, ніби завжди грав роль героя з якогось діснеївського мульта. Ну хіба ж можна закохатись у мультяшного принца?

І тому після здачі літньої сесії, коли Сергій запропонував відвідати його батьків, що жили у старовинному містечку Гусятин, Оля вирішила не їхати, бо візит до батьків вже занадто зобов’язував, але після п’яти хвилин відмовок незрозуміло чому погодилася.

І от кінцева зупинка. Відвернулася від вікна і посміхнулась Сергію. Сергій, радий з того, що в неї пройшла задума, одразу затягнув підвиваючим голосом провінційного екскурсовода:

– Вітаємо наших гостей в місті старовинних легенд і байок Гусятині! Кінцева зупинка потяга, стоянка дві доби.

– Та знаю вже, знаю, – розсміялась Оля. – Єдиний в Україні потяг між Києвом і містечком у вісім тисяч жителів, мінеральні води, і все таке інше...

– Ой не все так просто, дитино, не все так просто... – На цей раз Сергій говорив голосом старенького добренького дідуся, – в Гусятині нічого не буває просто, – і раптово ставши серйозним додав, – ех, не послухав я свого діда... Ну, на вихід, мої вже, напевно, чекають.

Взявши в кожну руку по дві торби, він з шумом потупотів по тамбуру першим. Оля теж схопилася, перевірила сумочку, телефон, і пішла слідом. Проходячи повз сусіднє купе, вона краєм ока побачила в ньому силует жінки. Та сиділа нерухомо, притулившись спиною до стіни. Вже ступивши крок далі, Оля десь за гранню свідомості відчула – щось тут не так. Ну не могли вони не помітити ще одну пасажирку в порожньому вагоні, бігаючи то до туалету, то за кавою до провідника, тим більше, що сусіднє купе (Оля могла в цьому присягнути) було абсолютно порожнім, але одночасно розум почав заспокоювати, пропонувати логічні пояснення: «Може, просто в останню мить перед зупинкою, тітка прийшла з сусіднього вагону і тихенько сиділа собі?».

"Скоріш за все так, – вирішила Оля. – Прийшла за хвилю до прибуття з іншого вагону та й заснула. Напевно треба сказати їй, що вже приїхали". Вона ступила кілька кроків назад, стала на поріг купе, намагаючись роздивитися в напівтемряві ту дивну жінку, й перші слова, що вже почали злітати з язика раптом повернулися в легені разом з вдихом і завмерли, заледеніли з жаху. Пасажирка повільно підняла голову. На Олю дивилося мертвенно біле жіноче обличчя, навіть не обличчя, а голий череп, обтягнутий тонкою пергаментною шкірою. Одне око того черепа було затягнуте більмом, а іншого не було взагалі. На його місці зяяло чорне провалля, але воно вдивлялося в Олю, затягувало у себе, у морок в глибині, забирало останні крихти відчуття реальності. І ця жахлива мертва вирва обіцяла такий жах, без виходу, без надії, без майбутнього, що дівчина забула, як дихати, як виштовхнути з себе криком це страшне видіння. Чомусь стало дуже важливо знати – де поділося те друге, вирване око, але не було можливості відірвати погляд від чорної діри на обличчі, через яку просто в душу вдивилялося щось, що не має назви, бо воно не з цього, не з іншого, і навіть взагалі не зі світу. Повітря почало закінчуватись, ноги вже готові були підкоситись, розум захлинався беззвучним воланням і благав тільки про одне – втрату свідомості. Ще один уповільнений, як у в’язкому киселі довгий голосний удар серця. Жінка раптом простягнула руку, вклала щось у безвольну долоню дівчини і просто зникла, розчинилась в повітрі. Оля опустила голову, слухняно подивилася у розкриту долоню, і тут нарешті рятівний крик вирвався назовні – в долоні було вирване з нервами та судинами криваве око. Сергій, кинувши валізи, влетів до вагона, за ним біг провідник, позаду батьки Сергія, але всі побачили тільки Олю, що кричала, дивлячись на відкриту пусту долоню.

Мов у тумані, як на ватних ногах вона виходила з вагона. Сергій схопив на руки, здійняв з підніжки, тормосив, розпитував, що сталося, поряд стривожено перезиралися чоловік і жінка, напевно батьки Сергія. А що ж власне сталося? Спогади про ту страшну подію раптом почали витікали, як пісок крізь пальці. Тільки но, недавно, Оля вмирала від жаху, а через якусь хвилю, раптом ледве пам'ятала ту тітку в купе. Все те, що вона там побачила здалося витвором багатої уяви, або результатом недосипу перед здачею недавніх річних екзаменамів в консерваторії. «Боже, що ж це зі мною, як соромно,» – настирливо стукала в голові думка, поки губи бурмотіли, що їй щось здалося... доторкнулася... миша... Все завершилося на весело. Посміялися. Трохи покепкували з ніжної дівочої уяви, трохи з обуреного провідника, котрий дуже кумедно пирхав, як розлючений їжак, і доводив, що крім пасажирів його поїзд жодних інших живих істот, в тому числі і мишей не перевозить. Підійшли до авто. Сергій нарешті зміг чинно і офіційно познайомити її з батьками, запакували до багажника речі. Поки Оля в прострації всідалася на заднє сидіння, хлопець залишився назовні – батьки затримали його і відвели трохи далі, убік.

Тато почав щось швидко говорити, мама тримала сина за руку, а в той момент, коли тато переводив подих перед наступною фразою часто кивала головою, згоджуючись. Вираз тривоги матері, і те, як всі троє час від часу кидали на Олю короткі погляди іншим разом визвали б зацікавлення у дівчини, але, звичайно ж, не тепер. Нарешті рушили.

Десять хвилин поїздки вулицями, і п’ятиповерхові, радянської епохи будівлі змінились симпатичними, чепурними будиночками старого міста, а потім, за річкою Збруч, пішли приватні садиби. Дорога різко звернула під гору, і авто зупинилося перед воротами просторого двоповерхового будинку. Сергій відкрив дверцята, допоміг вийти, тато вихопив з багажника сумки, і поніс у дім – у двір не заїжджав, бо ще мав їхати за дідом, від якого, як казав жартома Сергій, він і має весь свій шарм і талант. Мама побігла теж до середини – догрівати, досмажувати та накривати стіл. Оля з Сергієм залишились одні.

– Ходімо, щось тобі покажу, – хлопець взяв дівчину за руку і повів вперед по дорозі. Трохи далі від дому вона різко закінчувалась урвищем, а в долину вела вузенька стежина, що губилася в темноті. Оля поглянула вниз і охнула з захвату. Весь Гусятин лежав перед нею як на долоні, десь внизу в темноті хлюпотів Збруч, а за ним, охоплене річкою, як великою підковою, лежало осяяне вогниками ліхтарів і вікон містечко.

– Оце і є наша знаменита третя гора, найвища в Гусятині, – промовив Сергій, – значить, ми знаходимося на його даху.

– Ха-ха-ха, – засміялась вона, – як два Карлсони?

– Ну, припустімо один Карлсон, і його кохана дівчина, – Він взяв Олю за плечі, повернув до себе. Оля закрила очі, чекаючи поцілунку, але раптом відчула, як її хапають за руку і кудись стрімко тягнуть.

– Сергію, ти куди? Що сталося?

– Олю, вибач, – Сергій різко зупинився перед спуском на стежку, – просто у нас в місті є така традиція – перший раз пара закоханих повинна поцілуватись на містку через річку, тоді ніхто і ніщо не зможе їх розлучити.

– Так ми ж уже цілувалися, і не раз, – сміялася Оля, – Привіз мене вночі. Ні вмитися з дороги, ні перекусити, а вже кудись тягнеш. От навіжений!

– Та це ж десять хвилин туди, десять назад, тільки вниз зійти, ну будь ласочка, одне моє прохання, а решту днів до кінця світу буду виконувати тільки твої забаганки.

– Ну, добре, але не надійся, що я забуду, тільки тримай мене міцніше, – Оля махнула рукою на підбори, і вчепилася за руку хлопця.

– От і добре, – радісно затараторив Сергій, однією рукою тримаючи дівчину, а іншою витягуючи телефон. – Подзвоню мамі, скажу, що за двадцять хвилин будемо.

Сковзаючи по глинистій крутій стежці, спираючись на міцний лікоть, дівчина потихеньку сповзала донизу. Почала відчуватись холодна вогкість річки, долинув тихий дзюркіт води, що омивала бетонні палі мосту. Легкий туман вже огорнув плесо і, плутаючись у вербах, які росли на березі, підбирався все вище і вище. Унизу, біля підніжжя пагорба стежка злилася з дорогою, що вела до містка, іти стало значно легше, але Олі було приємно спиратися на лікоть Сергія усією вагою. «Нехай знає, що кохання – дуже нелегка річ, – з жартівливою мстивістю думала вона. – От же ж, хотіла батькам його сподобатись, начепила в потязі босоніжки на високих підборах...»

У темряві з туману виринули поручні містка. Довжиною він був не більше п’ятдесяти метрів, по-радянськи без архітектурних вибагів зібраний з бетонних плит, мав по обидва боки поручні висотою з метр. Вони зупинилися на його початку, і чомусь застигли, вглядаючись в протилежний кінець. Може, Сергій щось собі загадував, чи згадував, та Олі було приємно просто стояти, спираючись на його руку і притулятися до гарячого боку. Десь в містечку бамкнуло дванадцяту. «Напевно, над міськрадою, або поштою є годинник», – подумала, але питати не хотілося, занадто було добре, то ж вирішала промовчати. Ще більше війнуло прохолодою, чи скоріше навіть морозним холодом. Різко дмухнув вітер, розділяючи надвоє пасма туману, і на протилежному кінці мосту з’явилось два жовті вогники. Вони просто висіли в повітрі навпроти хлопця та дівчини, але відчуття було таке, що ті вогники за ними спостерігають, неначе якісь хижі очі.

«Боже, та це ж дійсно очі!» – з раптовим жахом встигла подумати Оля, і в ту ж мить над річкою рознісся пронизливий котячий зойк. Очі зірвалися з місця, і почали літати від одного поручня мосту до іншого. Тільки тепер стало видно, що в очей є тіло, бо воно було чорніше навіть за саму ніч. Кішка металася, як тигр у клітці, але на сам міст не заходила, ніби перед нею була невидима перешкода. Погрозливий вереск ще раз розірвав тишу, змушуючи кров холонути, а серце зупинятися.

«Це всього лише кішка, – видихнула Оля з нервовим полегшенням. – Яка здоровезна!» – Вона обернулася до Сергія за підтримкою, щоб разом посміятися зі свого ляку, але вираз страху і розгубленості на його обличчі були занадто переконливі, щоб зрозуміти, що нічого смішного зараз не відбувається. Він стиснув руку дівчини, і повільно почав відходити, задкуючи, вдивляючись у темряву, поки жовті очі кішки не затягнулися знов туманом. Лише потім він теж зітхнув, вимушено, з напругою засміявся: «Ненавиджу котів, а ця... мабуть, якась скажена. Ходімо краще додому.»

Дорога назад була вдвічі неприємніша, бо треба було підійматися по стежці вгору. Оля збила собі носки босоніжок, і вирішила, що вона вимислить дуже багато забаганок, і це буде вже по-дорослому, а не як раніше. До речі, ніхто нікого за язика не тягнув з обіцянками виконувати кожну примху.

Піднявшись нагору, виходячи на дорогу до Сергієвого будинку, зліва, за частоколом старих дерев почула кінське іржання, але сил запитувати, у кого із сусідів є коні, у дівчини вже не було.

Бажання залишилось тільки одне – дійти до ліжка і забутися мертвим сном, але зайшовши у дім , Оля зрозуміла, що це її бажання відкладається на невизначений термін. Батьки Сергія були при повному параді, стіл накритий, а сам Сергій вже обіймався з височенним худим дідом в мішкуватих штанях, та ще, напевно, радянській військовій гімнастерці.

– А дай-но я подивлюся, кого ти з собою привіз, – дід випростався з обіймів внука й обернувся до дівчини. В його погляді плескалось стільки владності та розуму, що якби не хитринка, що ховалася в примружених очах під кущами сивих брів, та не його вбрання, то дід спокійно міг би бути яким-небудь козацьким отаманом з минулого, або й навіть гетьманом.

– Ох яка красуня, – промовив з задоволенням і відрекомендувався, – Ілько, дід цього лоботряса, який навряд чи цінить скарб, що впав до нього незаслужено просто в руки.

– Цінить, діду, цінить, дай нам вмитися і перевдягнутися, тоді роби з мене кпини скільки влізе, – сміявся Сергій. – Мамо, покажи Олі її кімнату. Олена, мати Сергія, тиха жінка, що не промовила до цього часу майже ані слова, провела дівчину на другий поверх. Її валізи вже були там, приємно здивувала ванна, що знаходилася через двері. Швиденько сполоснувшись, вона одягнула свою улюблену сукню, і зійшла вниз.

Сім’я вже була в зборі, Олю посадили за стіл, тато Олександр Ілліч виголосив тост, трохи кострубатий, але милий, випили тернової настоянки, зробленої по старовинному домашньому рецепту. Стіл був заставлений закусками і салатами, в печі допікався гусак на квашеній капусті, на буфеті чекали перекладенці, струдлі, та пироги. Дід Ілько підсів до Олі з другого від Сергія боку, і не замовкав ні на хвилину, травив різні смішні історії з місцевого життя, просив розповісти про себе, про батьків, підкладав їй на тарілку наїдків і жартома бідкався, що вона так мало їсть – не буде сили до корів вставати о четвертій ранку, як заміж вийде. Оля, збадьорена після душу і тридцяти грамів настоянки, весело сміялась, неуважно слухала діда, посміхалася Сергію, їла-пила від пуза і почувалась, ніби в родинному колі. Дід Ілько якраз закінчував чергову, дуже історичну історію про те, як його предок козак Ус, знаний характерник, зупинився у цій долині, їдучи з Січі переночувати, і зустрів відьму, що мешкала тут при язичницькому храмі, який зберігся ще з часів Царя Гороха,

- Храм Чорнобога, ніби так. Був тут у нас ще храм Білобога, що звався Святовид, його селяни розкопали в одному з пагорбів ще в 19 столітті, і священики все наказали знищити, а пан, який прискакав в останній момент, встиг вихопити тільки кам’яну фігуру, що мала чотири сторони, і на кожній фігура симпатичного вусатого дядька. Статую вивезли до Польщі, і на тому скінчилося, а що було далі з тією відьмою і характерником? Що було далі.. кгм-кгм... ніхто не знає, але сотник Ус збудував у цій долині місто, і назвав його Усятин, що потім перетворилось на Гусятин.

– І що? – запитала зацікавлена Оля, – більше ту відьму ніхто не бачив?

– Відьму не бачив ніхто, а Чорнобога в вигляді чорного коня люди іноді, здибають, коли опиняються на вулиці вночі, і не дай Боже тоді потрапити до нього під копита.. Ну, нарозказував я тобі байок, моя красуне, спати будеш міцніше. Сергійку, а йди-но проведи діда повітрям подихати.

Сергій з дідом вийшли, Олена почала виносити посуд до кухні. Оля теж схопила тарілки і побігла за нею, та Олена її насварила, і заборонила їй допомагати:

– Ще наносишся, іди відпочивай, поки молода, – Оля пішла у вітальню, та звернула не направо, а наліво, і опинилася в веранді.

– О, піду з хлопцями теж повітрям подихаю, може дід Ілько ще яку бувальщину цікаву розкаже.

Дівчина підійшла до вхідних дверей, що були не до кінця замкнені, і вже взялась за клямку, але почула притишені голоси на терасі, і чомусь, незвично для себе, зачаїлася – вже надто серйозно розмовляли між собою дід і внук.

– Діду, але ж я не знав, що у неї був мій..., ну, що вона зробила аборт.

– Тепер знаєш, але те, що ти погрався з нею і кинув, далеко не найстрашніше. Гірше те, до чого вона додумалась, щоб тобі відімстити.

– Та до чого вона могла додуматись, дурна курка? – з цинічним презирством процідив молодий голос.

– Вчора вночі померла Килина, остання відьма Чорнобога...

– Так, ти щось казав, ніби що хочеш забрати в неї якусь силу...

– От Бог послав, що сина, що внука, – розсердився старий голос, – кому талан передавати, як прийде час? Не якусь, баране, а силу одного з найсильніших «Чорних». Наш рід, рід Усів чекав на цей випадок 400 років. Вмирали і народжувались відьмаки нашого роду, а прокляті відьми кожен раз встигали передати силу наступниці, і нам знову доводилося тримати нейтралітет, кружляти навколо них, чекати... І от нарешті остання з Відьом вмирала, не маючи учнів. Я нікого не допускав до неї, сам годував з ложечки, ніби вона нам не смертельний ворог, а рідна сестра, бачив, як кидала нею тижнями сила й не давала померти, і ось в найважливіший момент, коли її тіло вже розвалювалось на шматки, я пробив дірку в стелі, і пішов подрімати в сусідню кімнату, чекати півночі, а ця твоя... влізла у вікно,  схопила відьму за руку, і... Як я так прогавив, що у відьми є ще якась, хай далека, але кровна рідня. І та стара почвара передала їй свою силу, силу цієї скелі, у якій збудовано храм, силу Чорнобога, силу, яку я вже вважав моєю.

– Так от хто була та кішка на мосту, – протягнув молодий, – а я подумав, що то стара відьма з’їхала з котушок, а це Вероніка, добре, що хоч перекинулась на тому березі, через річку не змогла мене дістати ...

В Олі паморочилося в голові: "Про що вони говорять? Яка відьма? Яка Сила? А що, у Сергія була тут дівчина? Аборт? І що сталося з добрим, чуйним і уважним лицарем? Цей цинічний молодий покидьок – це ж хтось інший, це не він!" Дівчина ще трохи прочинила двері й виглянула в щілину: "Он сидять на терасі в плетених кріслах-гойдалках дід і внук, останні з Усів".

Дід поворухнувся.

– Тій, кого ти привіз із собою – освідчився?

– Не встиг, – з досадою відізвався Сергій. – Хотів одразу по приїзді, так проклята кішка...

– Тобі треба негайно їхати з Гусятина, – вирішив дід, і цю свою забирай. Обряд проведемо просто зараз – підемо, і одразу проси її руки.

– Діду, а може якось інакше спробуєш? Я ще молодий для женячки, а вона мені не подобається – селюкувата, наївна і дурна курка!

– Нічого, в тебе талант на курей, свою попередню ти називав так само. А без женячки, – передражнив його похмуро, – без женячки буде набагато важче. Без цієї дівки кожен, хто відчує в тобі ненавченого відьмака, буде хотіти тобі зашкодити, а зробити це дуже легко – дурне діло не хитре. Ти ж пам’ятаєш, чого я тебе вчив? Я навішав на тебе купу заговорів, на талант, на удачу, на здоров’я, а головне на привабливість для жінок. Половина сили моєї пішла на тебе. Женитись ти повинен на тій, на кого мої заговори не подіють, а на неї не подіяли – ти ж сам розповідав, як за нею упадав, а вона не реагувала. Це особлива, жіноча магія, і ти маєш розбитися, але сподобатись їй. Щоб отримати для себе живого щита, маєш освідчитись в коханні обов’язково вночі, і вона повинна добровільно погодитись, тоді всі прокльони, уроки, що будуть робити тобі, падатимуть на неї. Маючи такий захист, зможеш спокійно жити, поки не прийде час, і я передам тобі свою силу. Старий замовк. Кілька секунд панувала тиша.

– Діду, – запитав ще раз Сергій, – а що тепер з Веронікою?

– А що може статись з твоєю Веронікою? – єхидно перепитав дід. – Сила вухами пре, надіюсь, що справлюсь з нею, поки вона не має вміння і досвіду. На голій силі далеко не заїдеш. Ходімо до хати.

Нажахана Оля навшпиньках відійшла від дверей, і метнулася через вітальню до своєї кімнати, щось промурмотівши батькам Сергія про хворобу: «Ой погано, голова болить, нудить...», вона вибігла на другий поверх, влетіла до кімнати і на одному подиху присунула до дверей важезний фотель. У двері стукали, тато, мама, дід, Сергій, щось питали, просили, пропонували, але через хвилин двадцять відстали. Оля вирішила не спати до ранку, і тут же забулася, прямо в фотелі, важким чорним сном.

Прокинулася вона від удару грому. На вулиці ще була ніч. Блискавки били через кожні кілька секунд, в їх примарних спалахах було видно, як вітер розхитує старий горіх у дворі, немов тоненьку билинку. Кілька хвилин Оля заціпеніло сиділа не рухаючись, а потім гілка дерева, немов покручена рука покійника, розбила вікно і вдерлася в кімнату разом з громом, вітром та ревом дощу. Нерви у неї здали, і вона вибігла в коридор. Зараз їй хотілося побачити хоч якусь живу людину, навіть Сергія з його страшним дідом. Мама зустрілась першою. Вона лежала на сходах, з вух і очей у неї бризкали фонтани крові. Оля закричала від жаху і побігла вниз. Тато лежав у веранді на животі, вихаркуючи останні секунди життя, руки й ноги були неприродно виламані в суглобах, голова вивернута майже назад, очі докірливо дивились на дівчину, ніби вона заважала робити дуже важливе діло – викашлювати кров з легенів.

"Тікати геть з цього будинку смерті!!!". Оля, переборовши натиск вітру, відкрила двері на вулицю. Прямо перед терасою стояв дід, навпроти нього стояла тоненька, невисока білява дівчина, майже дівчинка, в обох витягнуті вперед праві руки, тільки дівчинка стояла розслаблено, а діда трясло від напруження, і дощ не встигав змивати краплі поту у нього з обличчя. Краєм ока він побачив Олю.

– Тікай...– прохрипів він, – хвилин десять я її протримаю. Вказівний палець його руки раптом на очах почав всихатися, перетворився на чорний стручок, і обсипався попелом.

Оля кинулася з тераси, пролетіла повз діда, страшну дівчину, і вибігла в ніч, що жбурлялась блискавками, дощем і смертю. Зовсім випадково втрапила на дорогу, що вела до найближчого виїзду з Гусятина, але нічого цього вона не знала, бігла, бо її підганяв панічний, тваринний страх, бажання вибратись з цього божевільного міста. Просто за спиною почувся кінський тупіт і голосне іржання, вона обернулась, але нічого не побачила в пітьмі, а тупіт кружляв в темряві та спалахах блискавок навколо неї, то наближуючись, то віддаляючись. Зненацька ззаду їй щось важке впало на плечі, а прямо в вухо увірвалося гаряче кінське хрипіння. Оля схопилася руками за плечі: «О Боже!» – руки відчули величезні кінські копита. Невидимий кінь стояв у неї на плечах передніми ногами. Оля рвонулася, вже розуміючи, що це кінець, і раптом страшний тягар пропав. Вона впала вперед, на дорогу, втративши свідомість.

Сергій біг через бурю. Вирячені, сліпі від жаху очі нічого не бачили, паралізований мозок не працював від тих пір, як дід виштовхнув його у вікно, і крикнув: «Біжи, може встигнеш!» Ноги без усякого контролю несли вперед, раптом він посковзнувся на глині, і посунувся вниз, все швидше і швидше ковзаючи по схилу, і нарешті зупинився, вірніше його зупинила якась тверда перешкода. Весь у глині та траві, Сергій, стогнучи звівся на ноги. Спалахнула блискавка, і він зрозумів де знаходиться. Хата відьми, а за нею проклята скеля. Треба тікати, він ще встигне... дід же обіцяв... він молодий... ще жити, співати, стати знаменитим... все життя... ну не може воно просто так пропасти, через дурнувату малолітню дівку, що закохалася в нього. Раптом за спиною пролунав пронизливий котячий вереск, невидима рука влізла у груди і стиснула, зупинила серце. Мить, і холодне тіло лежало на землі, а на його спині, чи то сміялась, чи ридала велетенська чорна кішка, вплітаючи свій голос у стогін і безумство стихії.



На виїзді з Гусятина стоїть невеликий кам’яний стовп. Ніхто не звертає на нього увагу – надто він вже непомітний, якийсь невиразний, але цей стовп означає дуже важливу, навіть життєво важливу річ. Його встановив характерник, козак Северин Ус. Стовпом цим він намітив кордони свого, ще не збудованого міста, і границю дії магії відьом, жриць храму Чорнобога. Під ранок буря стихла, ніби її і не було, зійшло сонце, і освітило побиту, брудну, сиву дівчину, що спала під стовпчиком з протилежного від Гусятина боку.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81067085266113 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …