Стояли так, обнявшись, дивилися на храм.
– Я зруйную те зілля, – наразі випалив Данило. – Чи на Великдень, чи на…
– На Великдень, на Великдень, – аж підстрибнула Люська. – Щоб отак жужмом усе – і святих, і архангелів, і хрести, й поклони – все під ноги, все в шлях, усе в загату, й потоптом через нього, потоптом до нових вершин.
– Немає Бога, немає, немає, – все повторював Данило. – Зілля то, зілля, зілля.
Кинув погляд за вікно, де з сірого після розталих снігів ґрунту перла перша зелень.
– Зілля, – мовив, – лізе, кляте, й лізе. Як же виполоти його у всьому світі й що то за світ без нього буде?
– Наш буде, наш, – глянула й Люська на першу травицю. – Це зараз він здається чорним та незрозумілим, барви з’являться, як у нього ввійдемо, і та травиця, що он радує зараз око, здаватиметься зів’ялим безбарвним бур’яном, чим вона насправді і є. Товаришу Круць, – відійшла Люська до столу, – Даниле мій дорогенький, скільки ти ще терзатимеш себе незрозумілими мені сумнівами. Врешті-решт визначся – або я і новий світ, або Бог і сьогоденні пампушки.
Аж засміявся:
– Ну, ти даєш.
– Я серйозно, – десь ніби здалеку Люська. – Визначайся.
І таким холодом війнула з очей, аж кров захолола й травиця перша змерзла на пні.
Рушив до виходу та, вже закриваючи двері, кинув:
– Ти, звичайно. Що мені той Бог. Я в дитинстві читав Біблію – там важко жити.
– А де легко? – мовила вже сама до себе товариш Клай. – Кому? Ламаючи цей проклятий світ, можна й самому зламатися, як крига. Але ж і розтавати ніяк не можна. Бо стати вище Бога ще не значить його позбутися. А кришачи себе, ще не значить до крихти й змести. Тож мести треба навіть коли віник протер груди до серця, а те серце – остання крихта. Злякаєшся, викинеш віник – і оновленню край. Треба долати страх навіть якщо поза ним іншого нічого в собі й не бачиш. Тож мету, мету себе без кінця, без краю – а страх, що дечого ніяк вимести не можу, що кудись щось у мені старе та негоже закотилося, порохнявою в мені сідає, не змітається. Біда, Данилку. А ти кажеш, що в Біблії важко жити. В собі ще важче.
Великодній день у Фасилові розпочався помимо належних церковних атрибутів ще й юрбою людей біля церкви, у вустах яких замість витканого «Христос воскрес» гнулися матюки.
Данило став серед храму, окинув поглядом вірян, скоса глипнув на попа.
– Товариші! – гаркнув. – Від сьогодні церква, як осередок облуди, припиняє своє існування. Радянська влада дарує вам свободу. Ви вільні, рекомендую тихо й мирно розійтися по домівках, аби не перешкоджати процесу очищення нашого міста від релігійного дурману.
– Господи, що це? – перехрестилася якась жіночка.
– Таки не дарма чутки ходили, що церкву розвалять, – прогуло з кутка.
– Боже! – охнув натовп.
– Ми покликані збудувати нове життя, – застувавши батюшку, правив своєї Данило, – і в ньому немає місця релігії. Церкви та храми різні, як непотрібні, мають бути знищені, аби на їх місці змогли вирости клуби, консерваторії, театри й інші атрибути нашого нового життя!
– Невже ви, шановний, вірите, – прошамкотів батюшка, – що людям з відібраними душами буде потрібен театр?
– Душа є примара й не більше, – відбрикнувся Данило.
– Душа, може, й примара, – опирався батюшка, – але й ми без неї темні та холодні, бо світло, що осяває, любов, що гріє – тільки звідтіля, тільки звідтіля.
– Годі диспутів про душу! – визвірився до батюшки Данило. – Досить уже вам, попам, мізки людям затуманювати, тепер наша черга. Без вас розберемося зі своїми душами.
– Таки не примара, вида́ти, душа, як розбиратися з нею маєтеся, – з’єхидствував піп.
– На кого слово тратиш, Даниле Івановичу, – об’явилася поряд Люська, – та по цьому недомірку бородатому шибениця ридма ридає. Що, отче, – і в очі попівські глянула, – покладеш душу за храм чи мовчки зійдеш з амвона, аби лише тілеса твої грішні теплими зосталися, не згнили завчасно?
Забігали попівські очиці, зів’яв попик, потух, відступив убік, зблід, знебарвився, розтанув серед суєти, над якою з Божою поміччю здійнятися збирався.
– Навіть попові Бог не в поміч, – розсміялася Люська. – А вам тоді що з того Бога? – крикнула до натовпу.
– Хай він хранить і сохраняє тебе, доню, – якась бабця стала на коліна та хресним знаменням осінила Люську. – Не відаєш, що твориш, у гріху тонеш сама й інших топиш. Хай хоч Бог змилується над тобою, дитино, бо сатана, скільки б йому не служила, не пощадить.
– Командуйте, товаришу Круць, – повернулася до бабці боком Люська, – виводьте людей, аби робітники приступили до ліквідації будинку.
– Громадяни, – Данило до натовпу, – вимагаю звільнити приміщення.
Раптом поряд з бабцею на коліна опустилися дві жінки, потім ще дві, потім весь натовп. Тільки Данилові хлопці та тремтячий переляканий батюшка продовжували стовбичити серед церкви.
– Не дамо! – подихом одним сказано було.
– Що? – аж оступився Данило.
– Не дамо осквернити храму цього святого дня, – заголосило довкола.
– Я вимагаю звільнити!... Я… – засіпався Данило. – Я вимагаю!... – підбіг до жіночок зігнутих. – Чуєте, геть звідси.
А жіночки в поклони, в знамення хресні:
– Не дамо, ні. Гріх, гріх.
– Та ви, – аж очі Данило витріщив. – Ви, чуєте? Геть! – верескнув.
Не чують, у молитві всі.
– Геть! – та й осівся, оступився, завмер перед божими людьми – а що робити.
А тут ще дячок, де не візьмися, з кадилом:
– Христос воскресє-е і смертію смерть попра-ав!...
– Господи помилуй, Господи помилуй, Господи поми-и-илу-у-уй! – йому у втори багатоголосся людське.
Данило до дячка, аби кадило курне вихопити, пожбурити геть, а в дячка сльози в очах, сльози.
– Христос воскресє-е! – одно виводить.
Та ще бабуся одна до ніг Данилових припала:
– Побійтеся Бога, паночку, не гнівіть Бога, молю вас, благаю!
І поклони перед Данилом б’є, наче той Господній престол зайняв, а тоді ще й чобота поцілувала.
– Ви що, встаньте, – сторопів Данило.
– Командуйте, товаришу Круць! – Люська своє гне, поряд стоячи.
«Господи, що робити?» – подумки Данило й аж очі догори звів, а звідтіля, з-під купола, погляд Божий – і в душу-примару, й аж морозом.
– Тьху ти, мана, – та матюком Данило.
І додолу очі опустив, з бабці божевільної очима стрівся. Вже не б’є поклонів бабця, вже руку суху та вироблену випростала, пальцем у Данила ткнула.
– Антихрист, – мовила й відступила до гурту.
Бачиш, Даниле, вже не Бог ти, вже з іншого боку окопи риєш. Ох, люди.
А кадило перед носом димить – аж чхнув. Та за те кадило, та з дякових рук.
– Геть! – кричить до людей. – Ви вільні, ви не чуєте?! Геть звідси, кажу!
Та кадилом у підсвічник – тільки попелу хмари знялися та диму побільшало.
– Христос воскресє-е! – дяк своєї.
А люди ридають та підлогу церковну цілунками криють.
– Не осором. Господи! – хтось волає, аж захлинається. – Не возведи антихриста!
– Тьху! – сплюнув Данило та й застиг, розгубившись зовсім.
«Чи його піти звідси? – мовив подумки. – Люди йти не хочуть, то я піду».
Глянув мимоволі знову вгору, під купол, з Божим поглядом писаним повторно стрівся.
«Чого ці люди за тебе так тримаються, га? – перепитав. – Зі страху, з любові, з недоумкуватості, чи з-за душі-примари, яку за тебе мають? Пояснив би мені, чи що, а то, як у калюжу, каменя в душу кинув, і від того каменя бруду вихор усю калюжу скаламутив, що ні ясності, ні знаку, що й не розбереш тепер – чи душа то, чи просто калюжа в мізках хлюпається, ятрить думку та витіпує з неї казна-що».
Стоїть Данило, голову задерши, балакає собі з…
Якби не Люська, то…
– Ану, мать вашу…
Люська дулом нагана дячкові під ніс та втришия того з церкви.
– Чого стоїте? – до хлопців Данилових узялася. – Хапайте всіх за шкірки, та за браму – щоб аж гепало.
Хлопці зам’ялися.
То Люська когось у мармизу, до когось з наганом.
– Робіть, що наказую!
Потягли людей з церкви. Лемент, прокльони, молитви – все сплелося.
– Браття і сестри! – озвався нарешті переляканий батюшка. – Не опирайтеся, нічого ж не вдієте. Збережіть Бога в душі – і храми воскреснуть.
– Я тобі зараз дам агітацію, богомолець чортів, – розпашіла Люська знову добралася до попа.
– Яка ж це агітація, я ж прошу не опиратися, – забелькотів той.
Та Люська не чує.
– Я тебе воскресну, – та попа за бороду, та наганом у мармизу, аж піп бідолашний зашпортався в ризі й гепнув додолу.
– Тягніть цього лантуха! – Люська до хлопців.
Потягли.
Данило й собі за якусь жіночку вхопився, заходився цупити.
– Не ганьбіть, побійтеся Бога! – простягла та руки.
– Хай йому грець! – перечепився Данило та по руках тих чобітьми кованими.
– А-а-а-а! – жіночка від болю в крик.
– Недоумки! – кричить Данило.
Кому кричить – не тямить, одно до виходу рветься, геть з цього пекла, є менші, хай виштовхують.
Через когось перечепився, впав.
– Що, товаришу Круць, і вас витягувати треба? – Люська схилилася.
– Не треба, – зло відповів, зводячись.
Ще й бабця, об яку перечепився, шпортається поряд, за галіфе Данилове смикає, випростатися хоче.
– Та заберіть її! – заволав Данило.
– Кому наказ? – перепитує Люська.
Звіріє Данило – від лементу, від голосу Люсьчиного зверхнього, від бабиного сіпання за галіфе.
– Стара курва! – лається і стару за свитину хапає, тягне, волочить до брами.
– Ой, синочку, Господь з тобою, – бабця стогне.
– Заберіть його собі! – оскал у Данила, немов крові напився.
Виштовхнув бабу за браму.
– Все, – мовив, – алілуя кінчилася, співаємо «Інтернаціонал».
– Що? – бабця з питанням.
Штовхнув чоботом замість відповіді, звалив долі стару.
– Бог простить, – буркнув невідь-нащо й до кого.
– Розкисаємо, товаришу Круць, – знову Люська поряд. – Що ж виходить – ішли на Бога, а прийшли до нього.
– Та я… – і не знайшов, що сказати, лиш махнув рукою.
– Не ви це, товаришу Круць. Вірніше, може, й ви, але не мій Данило, – мовила й відійшла.
– Люсю!
– Бог простить.
– Немає Бога, присягаюся.
– Не вірю. Словам твоїм не вірю. Надто вже хисткі думки носиш. Мінливі надто.
