Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46973
Рецензій: 91383

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок з роману

В перевеслі ч.1

© Михайло Нечитайло, 05-11-2019
Жнива – час уміцнення хліба. Строкатий, розхристаний, непевний він збирається в сніп, ув’язується, звозиться – й ото вже хліб. Ще, звісно, десь там удалині молотьба, рушення зерен, просіювання борошна, сквашування й замішування, деко й гаряча піч, як останній гарт – але коли хліб у сніп, то вже основа всіх майбутніх процесів.
Поки що хліб у колоссі. Шелестить, бурує світ житніми вусами, гордиться тими вусами – аякже, зрілий. А ген на горизонті хмара побликує, темна та тягуча, як страх – і що ті вуса, гордишся якими, хлібе, коли тебе чи градом, чи вітрюганом лютим прибити можна до землі, втовкти в багно, в річища дощові. Тобі б у сніп, та підперезатися перевеслом – отоді б ти став герой, бо дав би життя надії та й змогу мав воскреснути в прийдешнім літі; а так маєш змогу зігнити, змитий потоками в став – хто возвеличить тоді твої вуса в пісні; як вони – солома остюкувата, та й тільки.
Он дві жіночки край поля сніпкують хліб. Видко, тільки взялися до справи, бо сніпків – з десяток; а поля незжатого – мамцю рідна.
– Добридень, дівчата. – Данило басом-басом.
– Добридень, солдате, – одна з жіночок, миловида, молода, дзвіночком поміж жита.
– Іди, служивий, нащо тобі солдатки, що зачіпаєш, – інша, баба бабою, зла, очі остюками-половою, проганяє геть.
– Та я ж тільки привітався, – Данило своєї, – води дайте, як маєте, бо до міста далекувато ще, згорю серед степу.
– Вода аж ген під кущами, я б і збігала, – молода мовить, – але ж поля ще, Господи, дай сили, а мати стара, сором бігати попід кущами, а їй усе жито лишати.
– А ви біжіть, я за вас сніпця впакую, – Данило аж рукава закотив.
Коли ж напився принесеної води, похвалився своїм снопом:
– Дивіть, якого козака злапав.
Молода в сміх:
– Це ж не козак, незграба. Великий, пузатий, як пан, а перевесло вутле, наче наша доля – його ще й не торкнешся, а він уже на стерню зсиплеться. Недарма казано: солдатові – воювати; а жінці – жито жати.
– Гапко, не гигочи, – випросталася враз стара, – бо не подивлюся, що чужий поряд, задеру спідницю й таких усиплю, що жаром і надвір ходитимеш. Ставай до серпа, а не бісиків серед жита колотиш.
– Вибачте, треба жати, – опустила очі долу Гапка й подалася до жнив.
Зітхнув Данило, пішов далі.
– А перевесла все-таки навчіться в'язати тлусті, – не втерпіла, озвалася молода, – бо тонкими не вдержите ні себе біля світу, ні світу коло себе.
– Гапко! – окрикнула стара.
– Я постараюся, – гукнув Данило. – Обіцяю!
Перевесла – про них і Шмаченко тлумачив. Щоправда, не про ці, з жита для снопів в’язані, про інші – ті, що світ і людину трудящу в’яжуть воєдино; аби дістала щастя, як сніп – запашної печі.
Як ото вернувся Данило Круць з каторги, як згуртував товаришочків, то й з’явився біля них Шмаченко Ілля Митрофанович. Інженером у Гольдберга числився на заводі.
– За що стоїте, хлопці? – перепитав.
– За себе, за люд трудящий, - озвався Данило.
– Якусь ідею маєте, якийсь шлях?
– Ідея проста – світ однаковий; а шлях битий – ідучи ним, б’ємо панів, аби поменшали, а люд сіромний підбиваємо, аби побільшав.
– Хлопці, та вас зітруть і скришать.
– Чого б то? Ми душу за діло класти готові, ми не такі крихкі, як дехто думає.
– Може, ви й не крихкі, – погодився Ілля Митрофанович, – але коли проти армії виставити одного списа, когось він, може, й уб’є, але армія в цілому його й не побачить. А от коли списів, що дерев у лісі – не кожен монгол здолає хащі. Та й друге – списи ще тримати треба вміти, бо чи армію зупините, а себе покалічите.
– До чого ваша мова? – напрямки поцікавився Данило.
– А до того, – мовив Шмаченко, – що коли ви своє щастя будете вибивати у себе в місті з трьох чи чотирьох панів, то зійдете за банду й не більше, коли ж ви зростете ідейно до ролі побивача панства в масштабах світу – станете борцями. Коли набрати в кишеню гривеників і ходити роздавати по дворах, по-перше, багато не обійдеш, по-друге, довго не походиш. Інша справа – звернути світ у таку дугу, аби в кожен двір той гривеник приносила створена тобою система. Це правильніше, розумніше й справедливіше. За щастям, хлопці, не треба блукати світом, бо ноги вб’єш, яке то щастя – безногим стати; щастя, дорогенькі мої, треба творити головою.
– Себто? – поцікавилися хлопці.
– Світ треба витворювати так, аби не ходити вік свій за щастям і людей у ту дорогу гнати, а щоби щастя само приходило у твій вік, а потім каналами твого розуму розходилося до всіх.
– Ого, мудровано, – скривився Данило. – І чи можливо взагалі? Навіть не втямиш, що для цього й робити треба.
– Робити треба дуже багато, – погодився Ілля Митрофанович. – Найперше, треба вчитися. А ще гуртуватися. У велику, дуже велику силу. Аби не кулаком, розумом зламати світ. Бо революція, хлопці – це думка на думку; а лоб у лоб – то вже є війна.
Довго вагалися хлопці, довго сурмили свій збір, не кожен і витримав, дехто зійшов на злодійську, грабункову стежку, щастя вбачивши в панськім злоті на своїй долоні – а Данило вивчився. Хист та звабу до читання мав, а Ілля Митрофанович мав багато друкованого слова – пичкав, не жалуючи.
– Та ви розсипаний буденністю інтелектуал, Даниле, – вигукував частенько при розмовах потаємних з Круцем.
– От читаю, розумнішаю, – забідкався якось Данило, – а відчуття таке, ніби щось закопую. Розумієте, з парубоцтва дав одному чоловікові, Павлу Жуховичу, та й своїй душі клятву – життя покласти задля того лиш, аби щастя внести в хату люду трудящому, кожному зокрема й усім разом. Ось учуся, думаю – є ідеї, є прагнення, є наука ціла в Маркса й інших революціонерів; а от як конкретно щастя по людях рознести – не втямлю. Блукати, як Робін Гуд чи Дубровський, по панських маєтках та розносити тамтешні коштовності по чорних хатах – це, звісно, примітив, я розумію. Але як інакше випиту з людей багачами кров тим людям назад повернути, як тим людям дати життя подальше без панства, аби люди жили щасливо та знову з самих себе нових панів не наплодили?
– Ти бачив, як росте жито? – запитав раптом Ілля Митрофанович.
– Аякже, – здивувався Данило.
– Вважай, то людність, суспільство, – продовжував Шмаченко. – От росте воно, виростає, потім його жнуть і сніпкують. Складають у копи – вершки до середини, аби не гноїлися; низи – назовні. Аби гнили та вершки від негоди прикрили. Нібито й немає іншого шляху, аби в безхліб’ї не скніти – ділиться сніп на вершки й низи; і як не крути, вершкам – шаноба; низам – негода. Але ж можна змайструвати клуню. І як у ній ті снопи не клади: все – сухеньке; все – в лад. Немає особливої потреби пнутись у вершки, нема чого боятися низів – усім шаноба, сухість і достойна осінь. Звісно, хтось повинен у тій клуні бути міністром, хтось – вулиці підмітати. Але всі вони сухі й випестувані. Оце і є вінець справедливості, те перевесло вселенське, що єднає над землею щастя. Клуня та – держава пролетарська, яку ми повинні здобути; ми з тобою, Даниле, й такі, як ми, свідомі себе люди – складові перевесла, що зв’яже жито-нарід наш у снопи достатку та щастя.
– Це добре, – міркував Данило, – клуня – держава; ми – перевесло; але як урівняти світ, як двірника й міністра поставити на один стілець, бо ж раз на віку живуть, тож нічого одному діставати стелі, а іншому - тільки припічка. Як нам ув’язати їх у один сніп, щоб міністр не цурався мітли на своєму подвір’ї, а двірник мав на столі міністерський харч?
– В'язати їх треба державою, – пояснював Шмаченко, – законом, який би не гнув між людей параболу, а вів рівну лінію. Треба скрутити таке перевесло, щоби стискало жито, як жмут, аби не розсипався сніп, аби не падали одні на полицю, інші – під ноги.
– І ми з вами можемо стати таким перевеслом? – поцікавився Данило.
– Зможемо, – твердо мовив Ілля Митрофанович. – Але при одній умові – якщо забудемо про себе, а думатимемо лише про сніп. Бо як тільки згадаємо про себе, почнемо цінити, хто ж ми – вершки чи низи, розшаруємось і тріснемо. Перевесло – це те ж саме жито, що й у снопі, от тільки воно не повинне більше бути житом, воно повинне переступити через себе й скрутитися в перевесло. Де немає верхів і низів, де негоже шукати зручності, де можна знайти лише одне – бути скрученим; аби сніп залишався снопом – рівним, згуртованим, здатним на добрий намолот для майбутніх поколінь. Іншої справедливості,  якої варто прагнути, я не бачу. А ти, Даниле? Куди твоя душа горнеться більше – в перевесло, чи у стягнений ним сніп; у борню щоденну за міць снопа, чи у сніп, скріплений тою чиєюсь борнею? У снопі легше – тебе тримають; у перевеслі важче – тримати треба тобі. У снопі тобі несуть щастя в хату; в перевеслі – ти якраз несеш. У кожну хату, повсякчас минаючи свою. Бо як принесеш у свою, заспокоїшся, ляжеш спочити. А спочивати ніяк, у снопі вічний тиск людської природи ненаситного захоплювача, тлумити його треба повсякчас.
– Це ж ми, з перевесла, що, не матимемо права на щастя? – аж злякався Данило. – Ніколи?
– Матимемо, – заперечив Ілля Митрофанович, – але його нам повинні приносити інші. Бо як тільки принесемо самі – ото й кінець загальному щастю.
– Хто ж нам його принесе, – здивувався Данмло, – як носимо його тільки ми, а собі занести не можемо?
– Сніп, – мовив Шмаченко, – він може віддати нам лише стільки щастя, скільки йому організували його ми. Якщо ж у нас того щастя з’явиться хоч на крихту більше, значить, ми його вкрали, недодали. З цього на землі й починається нерівність, що назавжди вкидає в каземати недосяжності справедливість, яку оце ми й хочемо звільнити для спільноти своєю вимріяною революцією трудящого люду. Ти, Даниле, не соромся, якщо відчуваєш, що тобі хочеться добрих чобіт, гарного харчу, ошатної сорочки незалежно від того, що носить і їсть твій сусід, не соромся, йди в сніп, я не подивую, бо в снопі тисячі стеблин, а в перевеслі – десять. Що скажеш?
Чоботи, звісно, це болюче питання для Данила. Вже мав їх, але ті, омріяні з дитинства – то назавжди, як вершина бажань. От тільки не зміг би він їх носити, коли б Настя, не ця, Гамбульського жона, а та, з юнацтва, кохана, ходила б поряд босоніж. Спершу її взув би, лише потім – себе. Що ще треба, аби відчути: ти – вартий перевесла; ти – за народ; ти – справжній революціонер.
– Я не зможу чекати, доки хтось принесе мені щастя, – мовив Данило Шмаченку. – Я волію носити його сам.
– Я знаю, – сказав Ілля Митрофанович, – я бачу це, Даниле Івановичу.
– Таке скажете… – засоромився Круць, – який я вам Іванович. Просто Данило.
– Ні, – поплескав по плечу Ілля Митрофанович, – переріс ти вже Данила, хлопче.  Іванович ти вже, Іванович.
                      
                                                                   (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 13-11-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 08-11-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 06-11-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67225813865662 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …