Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2571
Творів: 46713
Рецензій: 91090

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Конкурс

Конкурс. Твір 14. Тітру. Автор Олена

© Вікторія Штепура, 07-09-2019
- Стій! – пронизливий крик Літті наздогнав, але не зупинив П’єтро. Він і далі вперто переставляв ноги, лишаючи на сухому піщаному ґрунті відбитки розношених чобіт, які давно не бачили вакси і вологої ганчірки.
- Зупинись, будь ласка…
Чоловік сповільнив ходу. Якась частина його єства опиралася, бажаючи  повернутися. Але злість виявилася сильнішою. Вона, подібно тропічному буревію, шарпала, штовхала П’єтро вперед, волокла за комір крутими кам’яними схилами – найкоротшим, але не надто безпечним шляхом.
Вже не чуючи голосу Літті, П’єтро продовжував лавірувати на скелях,  силкуючись одночасно підтримувати темп та рівновагу. За його спиною  ховалося у воду сонце; галасували, змагаючись за здобич, баклани.
Не розрахувавши відстані кроку, П’єтро наштовхнувся на величенький валун.  Від удару одна із його ніг заніміла. Те відчуття нагадало чоловікові судоми,  прокидаючись від яких у холодному ліжку, він змушений щоразу розтирати долонями литки. І бесідувати із темрявою, посилаючи до дідька демонів хаосу – порушників його сну.
П’єтро вилаявся і рішуче продовжив свій шлях. Скелі закінчилися величезним каменем, на якому у День всіх вод рибалки лишають дари та побажання покровителю морських стихій – безголовій хвостатій істоті, яка вже давно нікого не чує. Далі – вузький провулок із занедбаними рибальськими хижами. Найбіднішими у їхньому поселенні. Саме тут мешкали немічні, ледачі, злодійкуваті раби своєрідних залежностей. Завдяки ним це місце нарекли «Зоною тих, хто здався».
Відсовуючи у бік фіранку, яка продерлася в кількох місцях і більше  не рятувала ні від сонця, ні від комах, П’єтро забіг до своєї хижі. Канапа зустріла господаря нервовим скрипом. «Ще одна зрадниця. Ще одна…», – пробурмотів чоловік, забираючись на неї із ногами, які забруднили вилинялу тканину піском. П’єтро опустив підборіддя на коліна і став поволі  розгойдуватися із боку в бік, як робив у дитинстві, коли був ображений або злий. Чого-чого, а приводів ображатися у нього завжди вистачало. Ні, він не думатиме про дитинство. І про Літті. Негідниця! Прибилася до нього приблудою. П’єтро зглянувся над нею, хоча вже давно нікого нічому не вчив. А вона вкрала його мрію.
Як він не намагався вгамувати розбурхані емоції, чоловікові не сиділося на місці. Думки П’єтро то марширували бравою ватагою, то хаотично рухалися, зіштовхуючись та випереджаючи одна одну; вперто завертаючи у небажаному напрямку. Врешті він зіскочив із ліжка, двічі прокрутив у замку ключ. Замок заскрипів, залишаючи на його долоні іржавий порох.
Чоловік знову ліг, закутавшись у старий рибацький плед, просякнутий запахом солоної риби. Він багато років брав його із собою на скелю. Пам’ятаючи батькові поради, П’єтро постійно користувався одними й тими ж вудками, довіряв «прирученим» талісманам. Але якась із тих речей виявилася нещасливою. Або це він не мав фарту. При народженні П’єтро боги приліпили до його  чола позначку невдахи.

П’єтро довго крутився на твердій, «сварливій» канапі, намагаючись заснути. Вуста чоловіка замість молитов, які він обов’язково читав на ніч, не так із почуття віри, як віддаючи данину звичаю, шепотіли наче закляття: «тітру… тітру… ті..т..ру…»
Коли П’єтро вперше почув це слово із вуст Анжі – найстарішого у їхньому поселенні рибалки, воно назавжди його полонило. Він любовно, майже побожно вимовляв назву найдивовижнішої із риб, спрямовуючи у далечінь відсутній погляд. А того особливого вечора наприкінці літа слово «тітру»  рокотало поміж скель і хвиль, поєднуючись із радісними криками переможця. Малий П’єтро заледве протиснувся крізь натовп, який зібрався навколо Анжі. І зміг роздивитися всього лише хвіст великої рибини, що сяяв у лагідному  надвечірньому  сонці веселковими кольорами.
Того вечора П’єтро вже не вперше чув легенду про дивовижну рибу тітру, яка зародилася зі сльози покровителя морських стихій, живе лише у бірюзовій воді їхнього моря і здатна виконати найсміливіше із бажань того, хто її зловить. І ось він на власні очі побачив, як оживає казка.
Раніше, коли П’єтро розпитував про тітру у свого тата, той лише відмахувався: «То все вигадки. Ти вже великий, аби в них вірити». А тепер, коли тітру потрапила на гачок до Анжі,  батько не зможе сказати, що диво-риби не існує.
Малий П’єтро мав до Анжі безліч запитань, але так і не наважився задати жодного із них. Не виділяючись із гурту, хлопчик, ніяковіючи, промовив: «Вітаю!» І встав навшпиньки, аби краще роздивитися тітру.
Вдома батько знову намагався довести П’єтро, що то лише оптичний обман. Луска тієї риби має таку особливість, яка дозволяє їй виблискувати на сонці різними барвами. Або рибина потрапила в олійну пляму, через що набула  такого незвичного вигляду. До слова, він не один так вважав. Скептиків вистачало. Але більшість вірила. Навіть попри те, що після тієї події на скелі зловлену Анжі тітру більше ніхто не бачив. Люди не знали, що саме він зробив зі своєю рибиною: з’їв, зав’ялив чи випустив назад у море? Та не запитували, дозволивши щасливцю самому вирішити долю свого «скарбу».    
Раніше із Анжі насміхатися через його відлюдькуватість, маленький зріст. Та  про це більше ніхто не говорив. В очах односельчан він зробився велетом, легендою. Як і сама тітру.
Люди так і не дізналися, що забажав Анжі. І чи здійснила його жадання найдивовижніша із риб. Не минуло й місяця, як рибалка поїхав з їхнього селища. Тримаючи у таємниці, куди й навіщо. Просто зібрав речі, викликав на світанку таксі і зник.  Наче виконав тут покладений на нього обов’язок. Передав П’єтро свою мрію.

За традицією, люди змінювали своє життя із настанням нового сезону, нового року, з понеділка. А в їхньому селищі, на відміну від решти світу – із черговим повним місяцем. Тільки він, П’єтро, роками спостерігаючи за тим, як на вечірньому небі проступала бліда повня, ніколи не коригував своє життя. Хоч як гаряче цього прагнув. Або думав, що прагне. Він, рибалка у сьомому поколінні, ніколи не залишав селища, в якому народився сорок дев’ять років тому. П’єтро бачив велике місто лише зі своєї скелі. І воно дратувало його надмірною яскравістю. Ні, йому миліший рідний закуток. Навіть якщо тут уже давно зупинився час.
Хоча в інших заводях П’єтро мав кращий вилов, він все одно повертався до своєї скелі. Був її єдиним господарем. На це місце більше ніхто не претендував. А він сидів сиднем на скелі, яка кидала на воду шпилясту тінь,  не заради багатого вилову. Саме тут, на глибоководді, Анжі упіймав свою дивовижну тітру. На цих хвилях, без сумніву, гойдається і його удача.

З-за дверей долинув стишений шурхіт. П’єтро зачаївся. Хтось прийшов? Ні, то лише сухий серпневий вітер ширяв над хижею. Та хай собі! Аби не переродився в один із буревіїв, яким так подобалося випробовувати на міцність нерви моряків.
Позбиткувавшись над їхнім селищем, подібний ураган знищив усі надії батька П’єтро, старого Діно. Під час негоди його найкращий рибальський човен назавжди зник у морі. Діно працював із подвійним завзяттям, але йому більше не щастило на щедрі улови. Його маленький бізнес повільно збанкрутував.
– Я відроджу твою справу, тату, – дивлячись, як у старого опускаються руки, гаряче обіцяв П’єтро.
Діно поглянув йому у вічі та лагідно, але, водночас, упевнено сказав:
– Ні, не відродиш.
«Батько не вірить в мої сили», – вжахнувся П’єтро. Слова старого сильно його образили. Але він не наважився з ним сперечатися.  
Згодом з’ясувалося, що батькові передбачення стали пророчими. Деякий час П’єтро намагався щось робити. Хоча б із впертості. Але лише здіймав дрібні кола на воді. Він нічого не петрав у риболовному бізнесі, тому не воскресив батькову справу. Та й не мав до цього особливого бажання. Бо вже давно «хворів» іншою мрією. Упіймати легендарну тітру.

За дверима знову щось зашаруділо. Ті звуки посилились, перейшовши у гуркіт.
– П’єтро, відчини! – голосно крикнула Літті. – Я знаю, що ти вдома.
«Прийшла…», – подумки вилаявся П’єтро. Дівчина завжди відрізнялася впертістю. Це було однією із причин, чому він не відповів «ні», коли та попросилася до нього в науку. Якщо впертюх вже вб’є щось собі в голову, то обов’язково досягне свого. Тим чи іншим способом. Друга із причин – вдячність до батька Літті. Адар багато років безкоштовно його лікував. А П’єтро не любив ходити у боржниках. Борги муляли йому наче задавнені мозолі.
– Відчини, П’єтро! – владно гукала Літті, вже не просячи, а наказуючи.
Деякий час він просто сидів, слухаючи, як його учениця розлючено грюкає у двері. За деякий час удари змінилися стишеним шурхотінням. Воно сполохало його навіть дужче. Бо П’єтро здогадувався, що саме робить Літті. Бовдур! Як він міг забути про запасний ключ від своєї хижі, який колись віддав їй зі словами: «Нехай буде в тебе. Якщо зі мною щось станеться, я хочу, щоб саме ти закрила мені очі».
Відімкнувши двері, Літті постала перед ним розгніваною богинею морських глибин. Її волосся повибивалося із коси, яку вона завжди закладала на бік, сорочка змокріла від поту. Зараз вона так нагадувала йому Сіну…
Багато років тому П’єтро покохав дівчину із розкосими очима і довжелезним чорним волоссям. Суміш різних рас робила Сіну непередбачуваною, наче море під час негоди. Він хотів, аби вона стала його Сереною. А дівчина обрала затишну гавань, поєднавши своє життя із приземленим, практичним чоловіком. Ті, хто полював на химер, вважалися ненадійними. Їх ніколи не сприймали серйозно.
П’єтро напружився. Зелені очі його учениці метали іскри.
– Ось!
Вона стукнула об підлогу цеберком, бризки з якого потрапили чоловікові на зап’ястя.  В тій воді плавала тітру…
– Забирай! Вона мені не потрібна.
– Як це не потрібна? – вражено перепитав він. – Морські боги благословили твою вудку небаченою вдачею.
Перемагаючи лють, П’єтро відвернувся. Кожен рибалка їхнього селища, та й усього узбережжя, мріяв зловити дивовинжну рибу. А ця шмаркачка нею нехтує.
– Не потрібна, – процідила вона крізь зуби слово, яке заполонило собою простір, відбилося рокотом від стін.
П’єтро подумки вилаявся. Він стільки років марив тітру, яка б возвеличила його в очах інших рибалок, піднесла до рівня земних богів. Він постійно розповідав про рибу своєї мрії Літті. А та, хоч і вдавала зацікавлення,  насправді лишалася байдужою до його слів. Він це відчував. Чому ж тоді тітру пішла саме на її гачок?
– Це велика честь, Літті. Тепер ти можеш загадати будь-яке бажання. І тітру милостиво його виконає.
– Загадуй сам. А я не хочу, – очі дівчини досі метали іскри. – Я не думала, що через цю рибу ти почнеш від мене ховатися. Зненавидиш. Хіба я була поганою ученицею?
П’єтро похитав головою. Він багато разів дякував долі за те, що звела його із Літті. Вона підкупила його тим, що попросила розповісти про тітру. І не дивилася на нього як на дурника. Слухняна, терпляча. Дівчина витримувала його сварливий характер, допомагала в усьому, про що б він її не попросив, ніколи не набридала, коли йому хотілося побути на самоті. Літті латала одяг П’єтро, час від часу змушуючи чоловіка позбуватися того, в чому, на її думку, йому мало бути соромно виходити на люди. Учениця підгодовувала рибалку різними смаколиками і розважала веселими історіями. Вона робила це так природно та щиро, що він ніколи не підозрював жодних потаємних задумів. А ще, аби позбавити П’єтро болів у шиї, натирала її рибячим жиром. Від тих доторків його дихання збивалося з ритму, тілом розливалася приємна млість.
Літті швидко вчилася рибальському ремеслу. П’єтро пишався здібною ученицею, вірячи, що зуміє спрямувати її хист у потрібну «течію». Ось тільки іноді, спостерігаючи за дівчиною, у нього виникало відчуття, що вона  не надто цікавиться риболовлею. Літті робила все завчено, механічно. Без іскри бажання. Тоді навіщо вона приходить? Він не запитував. Бо вже звик до її присутності. Боявся, що вона піде.
П’єтро лякала думка, що Літті може його залишити. Він не бажав, аби вона зникала із його життя. Але коли дівчина витягла із води тітру, йому враз забракло повітря…
– Я думала, ти за мене зрадієш, – гіркі слова злітали з її вуст і падали на долівку, туди, де стояло цеберко із тітру.
Рибалка мовчав. Він міг сказати, що радіє. Мусив. Літті просто пощастило. Новачкам завжди щастить. П’єтро зобов’язаний тішитися за Літті, бо Літті б тішилася його удачі. У неї чиста душа.
Він і збирався. Але… Щойно П’єтро побачив у руках дівчини кольорову рибину, на нього щось найшло. Воно було настільки великим, що застувало йому сонце. Те «щось» швидко розповзлося тілом рибалки. Їло його із середини. Він хотів би звільнитися, та воно  виявилось сильнішим. Ті чужорідні йому емоції надто сильно між собою сплелися. Занадто дивний візерунок вони утворили.
– Ти…, ти – бовдур. Заздрісний боягуз, – пропікаючи його поглядом, не зі злістю, а із відчаєм кинула Літті. – Мені ця риба ніколи не була потрібна. А ти так і не зрозумів…

Коли дівчина, хряснувши дверима, пішла, П’єтро не зміг змусити себе подивитися на тітру. Він простягнувся на канапі та пролежав так до самісінького ранку, перевертаючись із боку на бік та стогнучи, наче потерпав  від дошкульного болю. Сон не йшов. Щоб хоч чимось зайняти думки, П’єтро вдивлявся у яскраву цятку на стіні – місце, де відбивалося світло маяка. Те далеке сяйво безліч разів будило його і кликало на скелю: перешіптуватися із хвилями і чекати свою тітру. Чоловікові здавалося, що той маяк світив не для кораблів, а лише для нього. Він так довго чекав свою диво-рибу. А вона чомусь пішла в інші руки.
Коли небо за вікном почало рожевіти і ліхтар на маяку, востаннє кліпнувши,  згас, П’єтро нехотя підвівся. Зробив це лише заради тітру. Найдивовижніша із риб не повинна так ганебно гинути. Зараз він загадає бажання і випустить її в море. Але що він забажає? Саме тітру була мрією П’єтро впродовж усіх цих років. Та й чи має він право використовувати чуже бажання?  
Побризкавши обличчя холодною водою, він із побожним страхом наблизився  до принесеного Літті цеберка. І вкляк. За ніч Тітру втратила свої яскраві кольори. На дні пластикової діжки, ледь ворушачи плавцями, зачаїлася  безбарвна форель, яка дивилася на нього з таким же докором, який П’єтро кількома годинами раніше бачив в очах Літті.
Старий дурень! Піддавшись слабкості, П’єтро дозволив заздрощам затулити собі очі. А що тепер? Він випустить тітру в море. Можливо, риба  підкориться поклику хвиль і попливе. Але… Дивовижна тітру втратила своє єство.
А він? П’єтро відчував у грудях глибоку порожнечу. Він теж утратив часточку себе. Можливо, незамінну.

Чоловік повернувся на свою скелю. Але так і не закинув у море вудки. Просто сидів, стежачи за хвилями, які облизували підніжжя його кам’яного трону. Спостерігаючи за небесними танцями мартинів, проводжаючи стомленим поглядом вигоріле на сонці літо. Порожнеча у грудях стрімко  розросталася. Останнім часом П’єтро почувався столітнім птахом, який лише споглядає згори життя, але вже не бере в ньому участі.
Поодаль від нього крізь каміння проріс великий кущ польової широтки. Сьогодні вона вперше розпустила свої лимонні пелюстки. Пишне суцвіття. Він вкотре збивався із рахунку, намагаючись визначити, скільки на ньому  квіток. П’єтро хотів подарувати ці наполегливі квіти Літті. Вже почав  вигадати якийсь поважний привід. День усіх морів абощо. Аби вона не подумала, що  ненароком він віддав їй ключ не лише від свого дому, а й від серця.
П’єтро ніколи не думав про Літті як про жінку. Майже ніколи. Лише іноді на світанку, коли у її волоссі пустували сонячні зайчики, він тамував у собі бажання його торкнутися. Але ж це нічого не означало. Правда?
Він сидів на скелі упродовж декількох днів, гріючи хворі ступні на розпеченому камінні. Вже не роблячи спроб вивудити щось із моря. Літті не з’являлася. Від її улюбленого місця на білому камені віяло холодом. Іноді, поринувши у думки, П’єтро щось до неї говорив, забуваючи, що учениці  немає на скелі. А згодом просто пересів на місце Літті.
Якось, проходячи повз, його сусід Андре, скинувши капелюха та нависнувши  над П’єтро довгою тінню, сказав:
– Шкода, що не ти зловив тітру. Ти заслуговуєш на неї як ніхто інший.
П’єтро кивнув, втягуючи голову у плечі. Заслуговує, заслуговує. Ось тільки риба пішла до тієї, яка ніколи її не хотіла.
Небо на обрії, зливаючись з морем, зафарбовувало його у багряні кольори заходу сонця. Поблизу берега, на лінивих хвилях, гойдався старий човен, в якій повільно заходила вода. П’єтро почувався таким же старим човном. Він теж трухнявіє і незабаром піде під воду.
Що він надбав за роки порожнього життя, окрім мозолів від волосіні і скручених суглобів? Що у нього було окрім мрії, якої його так ґвалтовно позбавили? П’єтро ніколи не міг втримати у своїх руках нічого справжнього. Сіна пішла, бо для нього тітру була важливішою. Але чи важливіша тітру за Літті?
Декілька вечорів поспіль він наближався до хижі лікаря Адара, із вікон якої просочувався аромат смажених бобів. А потім розвертався і блукав сутінковими вулицями, скидаючись на привида моряка-утопленика, якого то тут, то там бачили діти селища.
Щоразу повертаючись думками до тітру, рибалка починав навісніти. Хіба він має ображатися на Літті? В усьому винна доля. Якби тепер в руках П’єтро знову опинилася диво-риба, він би точно знав, що забажає. Аби не сталося цієї пригоди, яка споганила останні літні дні. Аби тітру ніколи не було. Щоб  вона не стала між ним і його ученицею.
« Ти чуєш мене, найдивовижніша із риб? – у розпачі гукав П’єтро. Його слова підхоплювала луна. – Якщо так, то поверни мені Літті».
Море у відповідь німувало.  
Коли вода, що огортала скелю, засріблилася місячним сяйвом, рука П’єтро потяглася до куща широтки. Він вже ніколи не відродить батьків бізнес. На  його гачок навряд чи колись потрапить тітру. Але він ще може повернути свій останній, найцінніший скарб…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 11-09-2019

[ Без назви ]

© Інра Урум, 10-09-2019

Не терпиться

© , 10-09-2019

[ Без назви ]

© , 09-09-2019

[ Без назви ]

© Уляна Янко, 07-09-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74726295471191 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …