Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2571
Творів: 46713
Рецензій: 91090

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Конкурс

Конкурс. Твір 10. Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст. Автор Галина Гузовська-Корицька

© Вікторія Штепура, 07-09-2019
Мізинчик після вчорашніх подій спав без задніх ніг. Уві сні він ще не раз знаходив справжні лисички; допомагав Вірному полювати на рудохвосту; терпів підколювання Володьки. Воно б і  нічого, якби поряд не було Софійки. А він уже вві сні знову нахиляється до її долоньок-човника, п’є й не може напитися...
У шибку постукали. Мізинчик спросоння потягнувся на звук, відчинив вікно. Перед ним, виграючи білозубо, бадьорився Володька. Богдан не встиг відкрити рот, як друг, глузуючи, випалив: «Так і життя проспиш, сонько!» Й не очікуючи на відповідь, по-діловому продовжив: «Можна до тебе?». Мізинчик кивнув. За мить Володька сидів у кріслі.
- Чого сяєш, як нова копійка? – поцікавився в несподіваного гостя.
Друг витримував павзу, лукаво всміхаючись.
Глянувши на годинник, Богдан пробурмотів незадоволено: «І чого тебе в таку рань принесло? Неділя ж! Такий сон обірвав...».
Для Володьки було звичним підніматися під спів півня чи солов’я. Він років із п’яти пасе корову. Сьогодні у нього вихідний, бо Задирака старший заступає на вахту в неділю чи на свята.
Він нарешті може здійснити мрію. Спозаранку йому не терпиться поділитися з другом.
Хлопець розв’язав торбинку, витягнув накопичувач і поставив перед Богданом.
- Мало того, що ти мене розбудив ні світ ні зоря, ще і свиню підсовуєш, –одягаючись, моралізує Мізинчик.
Володька, пропускаючи повз вуха незадоволення, сказав: «Вибач, друже. Розумієш, тут така справа, що, окрім тебе, мені нема з ким порадитися». Богдан у голосі друга вловив нотку сподівання на допомогу.
- Гаразд, – примирливо погодився він. – Чим можу допомогти?
Друг витягнув із торбинки молоток і цюкнув по свині-накопичувачу. Той осколками розлетівся врізнобіч. На стіл висипалися купюри, монети.
- П’ять тисяч двісті п’ятдесят гривень, – підсумував хлопець. Богдан від здивування аж присів.
- Ти що, касу пограбував? – ледь спромігся на запитання. – Щоб у таку свиню вмістилося стільки грошей? – дивувався.
- Ага, банк грабанув, – відповів хлопець. – Що, не пам’ятаєш? Разом, учора. Після грибів, – з іронією в голосі відповів Володька. – Заробив. Не оди н рік збирав.
- Ого! Заробітчанин, – не міг заспокоїтися Богдан. – Хто твій роботодавець? – допитувався.
- Та годі тобі! Те ж мені прокурор, допит влаштував! – ображено відповів підліток. – Дідусь і бабуся. Пастухом.
Задираки, заохочуючи, щедро розраховувалися з онуком: щомісяця в накопичувач капали грошенята. Більше щастило, коли після продажі бичка чи телички отримував хвостове. Вони знали про мрію онука, тому шукали можливості, щоб вона здійснилася, а він, заощаджуючи, прораховував усі можливості заробітків.
- Не сподівався, Бодю, що ти мене підозрюватимеш у злодійстві, – ховаючи очі, наповнені слізьми, – ображено мовив Володька. – Я піду.
- Куди ти, Володю! – кинувся Богдан до друга. – Присядь. Мені не доводилося накопичувати. Батьки дбали про мене, купляли все необхідне, – виправдовувався підліток, поклавши руку на плече другові. – Тому й цікавлюсь.
- Що, навіть кишенькових не було? –дивувався.
Дзвінка тиша мовчанкою заповзла в кімнату. Анічичирк. Мабуть, кожен осмислював ситуацію, яка несподівано насіла на плечі. Богдан у думках дякував Богу за те, що купався в любові батьків, сестер, бабусь і дідусів. Володя обдумував слова друга й радів, що йому пощастило на підтримку Задирак, а маминих батьків так і не знав.
Мовчанку порушив Роман Іванович, який заглянув у шибку. – Мізинчику, ти не спиш? – поцікавився. – О, й Володя тут! – радісно вигукнув. – Давайте до столу. Сирнички ніяк не дочекаються мисливців!
- Зараз, дідусю, виходимо, – відповів онук. – Тільки закінчимо справу.
- Так чим я можу тобі допомогти? – заклопотано запитав і повернувся до Володі. – Для чого тобі така сума?
- Як ти думаєш, чи вистачить мені коштів на комп’ютер? – відкриваючи таємницю гибелі свині, запитав підліток. – Хочу сучасний. Щоб був супер-пупер!
- На супер-пупер малувато, роздумуючи, – відповів Богдан.
- Не питання, – відповів хлопець.
Він витягнув із кишені сто євро й кинув до накопичувальних: «Не думав, що знадобляться. Мама відкупилася. Зароблю. Віддам», – із надривом у голосі пояснив. – Допоможеш вибрати?
- З радістю, – відповів Мізинчик. – Снідати, бо сирнички вже зачекалися, – наказово запросив до столу.
Після сніданку хлопці подалися на озеро. Богдан-тренер щоденно навчав усіх бажаючих плавати. Набралося шестеро охочих. Плюс на днях виявила бажання Руслана. Відповідальність стимулювала хлопця. До того ж він мусів бути у формі, бо з вересня розпочнеться підготовка до змагань, на яких йому необхідно взяти вершину. До майстра спорту рукою подати.
Учасники тренування з нетерпінням чекали на хлопців. Софійка та Руслана організували зустріч друзів-героїв. У руках тримали букети з польових квітів, назбираних зранку. Як тільки ті виглянули із-за верби, дівчата зробили крок назустріч і застигли в очікуванні.
Хлопці не зразу зрозуміли в чому справа, однак, за хвилину все прояснилося. Виявляється, сестри-сороки по всьому селу рознесли  новину про випадок із лисицею. Люди раділи, що злодійку наказано, бо нарешті можуть видихнути неспокій.
Друзям подобалася така увага, однак, відмовилися на користь Вірного.
- А в нас і для собаки є нагорода, – повідомили дівчата, тримаючи в руці пакуночок.
Тільки тепер усі зауважили, що Вірний не супроводжував хлопців.
- Мабуть, за вчора під час поєдинку з лисицею заморився, – тривожно зависло в повітрі.
Тренувалися за скороченою програмою, бо хлопці вирішили не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Вирішили впасти Сашковому батьку на хвіст, коли дізналися, що той їхатиме в місто. Домовилися, що Сашко дасть знати після розмови.
Сонце піднімалося все вище. Промені настирливо зачіпали все живе. У дружний хор ув’язалося птаство. Діти після ранкових тренувань бадьоро поверталися в село. Щоб скоротити шлях, вони подалися навпростець, через пасовисько. Софійка й Богдан весело про щось гомоніли, незважаючи на оточуючих. Володька, спостерігаючи за ними, вирішив похизуватися вмінням приборкування бика.
Підійшовши до бичка, який мирно пасся, він гукнув:
- Бодю, глянь, як я візьму бика за роги!
- Володю, ти що з дуба впав? – стривожилася Софійка. – Не накликай проблем на свою голову.
Однак відступати було не у правилах приборкувача. За ним спостерігала Руслана. Вона ніколи не бачила, як беруть бика за роги, тому з цікавістю чекала на майстер-клас від Володі. Богдан, згадуючи, як дідусь розповідав про трагедію, яка сталася в селі, й собі застеріг: «Давай не будемо випробовувати удачу. Нам ще сьогодні в місто за покупкою».
Володька на мить завагався, але заднього ходу не дав. Він підійшов ближче до тварини, почухав міжрогів’я. Бик, не реагуючи на хлопця, мирно продовжував свою діяльність. Звідки ж йому було знати, що підліток із прізвищем Задирака не відступить від задуманого?
Діти, обступивши колом, почали підливати масла у вогонь. Володька, вхопивши бика за роги, почав мірятися з ним силою. Він тужився, намагаючись повернути голову тварини, напирав то в один, то в інший бік. Безрезультатно.
- Малий ще, щоб із биком силою мірятися, – присоромив хлопця дядько Степан, який вийшов на пасовище за твариною.
І треба було в цей час оводу бика ущипнути?! Він люто брикнувся. Мить – і Володька опинився на рогах, а за долю секунди вже лежав на землі. Дядько блискавично вхопив тварину за мотузку й відтягнув від приборкувача.
- У сорочці народився, козаче, – кинув чоловік у бік хлопця.
Якби не реакція Степана, невідомо, чим би все закінчилося.
Володя не подавав знаку. Діти кинулися до нього й побачили, як він, стискуючи зуби, кривився від болю. Над ним схилилися дівчата, а Руслана, розуміючи, що варто підтримати відчайдуха, промовила: «Який ти відважний! Не кожен здатен вийти на такий поєдинок!»
Богдан, допомагаючи другу підвестися, підбадьорив: «Якби не овід, ти б точно переміг!» Він розумів, що слова підтримки вкрай необхідні зірвиголові. Володя був вдячний за ці слова, але не зронив і слова.
- Ой, у тебе кров на нозі, – зауважила Софійка крізь розірвану штанину.
Вона кинула поглядом навколо й побачила подорожник. Вирвала декілька листків. Сашко, витягуючи пляшечку з водою, запропонував: «Давай, промиємо листя. Варто».
Тільки тепер Володька зауважив наслідки невдалого поєдинку – порвані штани. «Перепаде від бабусі на горішки. Перший раз одягнув і так обновив», – із сумом подумав, спостерігаючи, як Софійка надавала йому першу допомогу. Вона вміло обробляла рану йодом, який приніс Юрко, збігавши до тітки Ярини, хата якої була неподалік пасовища. Омите листя подорожника приклала до місця, звідки цівкою витікала кров. Руся, знявши з голови легеньку хустинку, склала в декілька шарів і простягла сестрі: «На, перев’яжи рану приборкувачу!»
- І нащо я поліз до бика? Знав же, що небезпечно, – каявся в думках Володька, накульгуючи на ногу. – Добре, що друзі в мене надійні! Справжні!
Діти вирішили провести пораненого додому. Процесія рушила в бік будинку, де мешкав Володя. Назустріч неслася бабуся, яка від дядька Степана дізналася про пригоду. Незважаючи на роки, вона підтюпцем підбігла до онука, й омиваючи слізьми, приказувала: «Дякувати Богу, живий! Серце обірвалося, як почула новину. Непослух!». Володькові було незручно перед товаришами за обійми бабусі. Він, вивільняючись, заспокоював: «Обійшлося. Якби не овід, я б таки показав йому, де раки зимують!»
- Не сумніваюся, – заспокоювалася жінка. – Однак сьогодні довелося пекти раки.
Провівши приборкувача до воріт, усі розійшлися. Богдан, домовившись про післяобідню поїздку, попрощався й навернув на своє подвір’я. До нього доносилася розмова сусідів. Володька мовчки отримував порцію моралі за скоєне. Він слухав бабусю, усвідомлював її переживання. «Пора братися за розум. Самовпевненість мені не на руку», – зробив висновок хлопець. Він оглянувся навколо, підійшов до бабусі, пригорнувся й запевнив: «Візьмусь за ум. Пробач, ріднесенька. Більше не буду!»
Сонце повернуло на захід. Однак спекотня не спадала. Порятунок приходив від легенького подиху вітерця, який час від часу несміливо пробивався крізь сонячну щедрість. Не хотілося й носа показувати з хати-кам’яниці, яка зберігала прохолоду. Однак пообіцяв же!
Богдан, пообідавши, заглянув на подвір’я Задирак. Володя, сидячи на лавці під хатою, допомагав дідусеві. Він старанно, цибулину за цибулиною вплітав у вінок.
- Усе вміє! От що значить, загартований сільським життям! – в подумках захоплювався Мізинчик, спостерігаючи за вправними рухами друга.
У цей час навпроти подвір’я Задирак засигналило. Батько Сашка, висунувши голову через вікно запропонував: «Хто до міста? Сідай».
Володька, відклавши вбік недоплетену цибулинну косу, звернувся до дідуся Степана: «Мене дядько Андрій до міста підкине, а роботу закінчу, як тільки повернуся».
Задирака старший із розумінням відповів: «Не переймайся. Я доплету. Дивись, щоб покупка вдалася!»
Чоловік знав про наміри онука й порадив йому звернутися по допомогу до Богдана. Після випадку на озері, коли той витягнув шибайголову із води, хлопці здружилися. Мізинчик мав позитивний вплив на Володю. Останній ставав поміркованим, ховав нерви в коробочку, частіше допомагав по господарству. Після приїзду з Іспанії – хоч до рани прикладай.
Дідусь глянув услід і промовив: «От і виріс. Шкода, що батько не побачить, який орел літатиме! Забрав Чорнобиль сина». Сльоза пам’яті скотилася по старечій щоці.
- Нічого, сину, виходили хлопця. Маємо опору на старості літ, – в подумках ділився згорьований передчасною смертю єдиного сина батько. – Якби не мама-зозуля, то було б йому легше. Бач, прилетіла. Не вдалося купити кровинку закордонням. Міцний горішок виріс. Із характером. Наш, – тішився чоловік, доплітаючи за онуком косу з цибулі.
- Таки поїхав, – виглянула з хати Віра Задирака. – Тепер не вилазитиме з того комп’ютера. Здоров’я гробитиме, замість того, щоб допомагати, – незадоволено виказувала жінка.
- Не бурчи, рідненька, – розсудливо заспокоював чоловік. – Бачиш, як змінюється хлопчина. Він усюди встигає. Дорослішає.
- Та я розумію, що теперішні діти з іншого тіста зліплені, – змінюючи інтонацію, відповіла. – А він хоч не сам поїхав? – поцікавилася.
- З Богданом. Цей допоможе вибрати. Толковий, – сказав Задирака.
До міста рукою подати. Хлопці сиділи на задньому сидінні й заґуґливши, розглядали комп’ютери. Дядько Андрій, батько Сашка, прислухався до їхньої розмови.
- Куди Вас підкинути? – запитав. – І не діждавшись відповіді, продовжив: «Якщо потрібно, можу допомогти. Мій друг працює в магазині, розбирається на техніці».
- Було б добре, – зрадів Богдан. – Справа відповідальна, а річ дорога. Щоб не викинути гроші на вітер, – по-дорослому міркував.
- А ваші плани не порушимо? – схвильовано запитав Володя. – А то ми з Богданом їдемо наосліп.
- Та ні. Сашкові друзі – мої друзі, – всміхнувся чоловік, загадково поглядаючи на сина, який сидів поруч.
Коли Сашко почув, що Володя й Богдан збираються за покупкою, він умовив батька допомогти їм. Андрій добре знався на техніці й міг надати потрібну допомогу. Він і не мав наміру їхати в місто, але вирішив підтримати підлітків. Мав свої розрахунки. Вони парубкували з батьком Володі. Разом служили, разом були в Чорнобилі. Він на пігулках, але живий. А Микола в сирій землі.
Від спогадів відвернув голос Володьки: «Дядьку Андрію, я обов’язково дам Вам на бензин». –  Він не раз чув, як дідусь розраховувався, коли щось привозили. У мене є гроші на додаткові витрати.
Водій усміхнувся, скоса глянув на хлопця й відповів: «От бізнесмен. Ми з твоїм батьком, сину, давно розрахувалися».
Сказане «сину» різонуло хлопця по-живому. Він повернувся до вікна. Богдан, скоса скинувши погляд на друга, побачив, як той закусив губу, а сльози болем скапували на футболку. Щоб якось розрядити ситуацію, перевів бесіду на комп’ютери. Він знайшов спільну мову з Андрієм. Володя не встрявав у розмову, однак, ловив вухом усе, що стосувалося його покупки.
Нарешті дібралися до магазину. Чоловічий десант висадився блискавично. Поки Андрій паркувався, хлопці зайшли у приміщення. Володя, прицінюючись, зацікавлено розглядав техніку.
- Ого, скільки тут усього! – дивувався підліток. – Добре, що зі мною наші. Сам не розібрався б.
- Ну що, визначився, який тобі до душі? – запитав Андрій у хлопця.
- Довіряюсь вам, – по-серйозному відповів. – Якщо щось не так, то будете крайнім, – пожартував.
– Крайнім так крайнім, – підтримав розмову чоловік. – Однак я готовий підставити плече й нести відповідальність, – заявив серйозно.
До них підійшов консультант-продавець, високий, приємної зовнішності. Потискуючи кожному руку, він усміхався, добираючи при цьому слова вітання. Було таке відчуття, що вони давно знайомі. Як потім виявилося, Ярослав із Журавлиного. Батьки виїхали із села, коли йому було п’ять років. Закінчив виш. Роботи за спеціальністю не знайшов, тому влаштувався в магазин. Не сидіти ж на шиї в батьків? Добре розбирався в техніці, тому земляки зверталися до нього по допомогу. Знали, свій поганого не підсуне.
Поки Богдан і Володя вибирали комп’ютер, то краєм вуха почули всю його біографію. Він настільки був відвертим і щирим у розмові, що Володька зробив висновок: «Цей поганого не порадить». Підійшов до консультанта й по-діловому запитав: «А гарантійний талон на техніку даєте?» Хлопець взяв до уваги пораду дідуся щодо гарантії якості. Правда, Задирака старший краще розбирався в тракторі, ніж у дивайсах. «Але гарантія вона ж усюди гарантія», – повчав дідусь.
Ярослав відповів: «Усе буде по-вищому розряду!».
- Розряди? То до Богдана! Він на них зуби з’їв! А мені, щоб надійно й надовго! – випалив Володька.
- Ох, і серйозний покупець! – сказав Ярослав. – Вибрав модель?
- Що він чудить? – звернувся хлопець до Богдана. – Ми що, за моделями прийшли?
Мізинчик, знаючи, як болісно друг реагує на насмішки, делікатно підказав:
- Запитують, яку марку  вибираємо?
- Найвищого ґатунку. Не на один день беру, – серйозно відповів хлопець.
Діставши з рюкзака гроші, виклав перед консультантом на стіл.
- На всі! Якщо треба більше, то в мене ще є!
Андрій, який спостерігав за розмовою, підійшов до Володі, поклав руку на плече і промовив: «От нетерплячий бізнесмен. Спершу треба вибрати товар, а потім розраховуватися. На касі. Прибери гроші. Показуй, який тобі сподобався».
Ставши свідком розмови, Ярослав уточнив у Володі: «На яку суму розраховуєте?»
Той, шукаючи підмоги, звернувся до Мізинчика: «Бодю, що порадиш?»
- Як на мене, то заявлених уранці коштів повинно вистачити на добротний дивайс, – метикував друг.
Він звернувся до консультанта: «У районі восьми тисяч».
Вибір комп’ютерів був чималий. Очі розбігалися від марок, дизайну. З півгодини вибирали. Нарешті! Ярослав, упаковуючи омріяне, посміхаючись сказав: «Гарна в тебе група підтримки, хлопче! З нею не пропадеш!» Володька, ледь стримуючи емоції, випалив: «Я й не думав пропадати. Вони не дадуть!»
- Володю, а мишку вибрав? – нагадав Богдан.
Хлопець, жартуючи, відповів: «Та в нашому погребі їх хоч гать гати!» Всі засміялися, а Мізинчик продовжив: «А ти бери без хвоста. Сучасну. Й не доведеться домашнім хвости обрубувати».
Ярослав узяв із вітрини одну із миш і запропонував: «Надійна. Безпровідна. Безхвоста».
Розрахунок на касі тривав з півгодини, поки перерахували всі монети. Довелося й валюту міняти. Всі з розумінням поставилися до такого процесу.
Володька, сяючи від радості, подякував Ярославу за допомогу й пообіцяв: «Як будете в наших краях, заходьте. Зводжу вас по гриби. Такі місця знаю!»
- Забито, – потискаючи руку, відповів консультант.
Із піднесеним настроєм поверталися додому. Богдан, спостерігаючи за другом, привітав: «З покупкою тебе, друже! Бачу, на сьомому небі від щастя».
Володька, випромінюючи радість, схвильовано відповів: «Із першою, серйозною. Дякую вам за допомогу».
Машина зупинилася біля воріт Задирак. Андрій дістав із багажника коробку.
- Давайте. Я сам занесу! – попросив Володька. – Своя ноша до землі не гне. Заходьте на чай.
Він обережно, як найдорожчий скарб, взяв коробку й неквапливо поніс до хати. Назустріч вийшов дідусь. Він, усміхаючись побажав: «Щоб і світ пізнавав, і про нас із бабунею не забував».
Він підійшов до Андрія, простяг руку: «Дякую, сину, що виручив», – сказав, змахнувши сльозу.
- Будь ласка, звертайтеся, батьку. Допоможу, чим зможу! – сідаючи в автомобіль, відповів Андрій.
Коли старший Задирака зайшов у хату, молодший, сидячи за комп’ютером, сяяв від щастя. Він уважно виконував настанови Богдана, запам’ятовуючи всі дії. Мав певні навички роботи, однак, то був шкільний, десятирічної давності. До хати зайшла бабуся. Вона лукаво глянула на онука й поцікавилася: «І скільки коштує така іграшка?»
- Корову, – відповів Володька.
Жінка, сплеснувши в долоні, присіла й ледь промовила: «Матінко Божа, світ перевернувся! Так корова хоч молоко дає! А з цього заліза, який толк?»
За онука заступився дідусь: «Та годі тобі, старенька, нерви дитині полоскати. Заробив. Корову за корову. Пас сім років, збирав. Забула, як хвостове давала?» – понижував градус жінчиного подиву. – За такі гроші можна було й «Жигулі» купити років тридцять тому. Все жаліли, накопичували, а вони на книжці згоріли. Пропала наш труд не одного дня. Роки праці пішли у пропасть», – із сумом у голосі остудив минуле.
- Ой, чого ж я зайшла? – ніяковіла за своє бурчання Віра. – Вечеря вистигне, поки будемо теревені правити. Гайда за стіл!
Хлопці наминали вареники, аж за вухами лящало. Проголодалися. Смакували бабусиною стравою, зі спеціально приготовленою начинкою: картопля, сир, кріп. Старалася для Володі, виконувала його прохання. «Стільки дитина нині пережила! Стільки нервів на вітер пішло!» – мізкувала жінка, спостерігаючи за хлопцями. Вона то Богдану, то Володі підсипала в тарілку вареники, приказуючи: «Смакуйте, щоб силонька прибувала. Для того заліза її, мабуть, чимало треба!»
Володька, за обидві щоки уплітаючи, запевнив: «Наївся від пуза». – А ти як, Бодю? – турботливо поцікавитися у друга.
Богдан, вмокаючи вареник у сметану, задоволено відповів: «Наївся на сім днів! Дякую, тітонько. Було дуже смачно!»
Вечір, опускаючись на село, пеленав його запахом матіоли, яка омита дощем, насичувала повітря чудодійним запахом. Крізь відчинене вікно заповзала в кожен куточок, ніжно окутувала стривожені душі підлітків спокоєм. Хлопці, захопившись покупкою, втратили лік часу. Богдан, розділяючи радість друга, терпляче пояснював, повчав. Володька, посопуючи, прислухався, розпитував, цікавився. За столом сиділи захоплені справою друзі, які відчували потребу один в одному.
Життєвість.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Чому так мало рецензій??

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Інра Урум, 13-09-2019

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Olena Kaminska, 13-09-2019

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст

© Тетяна Тутік , 13-09-2019

Чому не варто брати бика за роги

© Філь Галина, 13-09-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 12-09-2019

Чому не варто брати бика за роги

© Тетяна Кураченко, 12-09-2019

Твір 10

©  В.І. (Подолянка), 12-09-2019

Природа та прогрес

© Людмила Ляшок, 11-09-2019

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Лілія Омельченко, 11-09-2019

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст.

© Олена , 11-09-2019

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст

© Тетяна Колесник, 11-09-2019

Чому не варто брати бика за роги

© Ніна, 11-09-2019

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст

© Валентина, 10-09-2019

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст

© Nataliromanova , 10-09-2019

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Світлана Сіропол, 09-09-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87634515762329 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …