Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2588
Творів: 47078
Рецензій: 91474

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

КІБЕЦЬ

© олег тарасович драч, 09-08-2019

Кібець бринить високо у синьому небі. Так високо, що здається жайвором. Лиш час різниться в їхнім леті. У жайвора секунди в співі тремтять крізь мерехтливий жар повітря, а у кібця пливуть години.  Віддаль, як і часу відстань, віддаляє і змалює велич великих. Так і все, що на землі живе, маліє з височини лету птаха часу.
Що бачить той кібець з під склепіння небесної тверді? Наступну жертву? Просто поживу? Він ж бо не розуміє поняття жертовності. А може навпаки, йому відкрито набагато  більше, аніж людина уявляє собі. Повільно майорить птах у високості, де поруч вже нікого і ніщо не зирить на його з височини ще більшої.
Старий стояв посеред двору, правицею опершись на рушницю, як на костура. Притулена долоня до чола його, тремтіла мов пір’я на крилі птаха. Старий дивився в небо. Дивився довго, бо сльоза від вітру забриніла з краю ока і переповнивши цямрину нижнього повіка, раптово кинулася додолу, так як кібець кидається на здобич. Рвучко сльоза сповзла по неголеній щоці і підвисла на підборідді, зблискуючи на сонці.
Старий не відриваючи долоні від чола, притулив її до очей, мов закрив забрало шолому, стиснув сильніше очиці, загудзованими з порепаною шкірою пальцями і, за якусь мить, опустив долоню, майнувши по всьому обличчю згори вниз, немов стираючи якусь тяжку думу.
Тяжкий віддих старого засвідчив, що він допоки ще дивився на кібця у небі, то увесь час стримував свій віддих. Стара звичка мисливця, дивитися на здобич затамувавши подих.
Старий кашлянув, бухикнувши собі під ніс, і зиркнувши з під лоба зі сторони у бік, підкинув до гори рушницю і звично запрігся у її ремінь плечем. Він стояв спиною до своєї хати, двері якої були відкриті настіж. Жодної живої душі ні в хаті, ні навколо. Пустка. Лиш вітер здійметься раптово і рипнуть розчахнуті двері.
Колись тут був невеличкий хутір. Хат із п’ять. Люди жили і сім’ї рясніли дітьми. Минулося. Діти підросли і «повтікали» хто на шахти, вугіллям очі порошити,  а хтось і подалі. Розповзлися, порозкидали насіння по землі та попід нею. На самоті старість повсихала  і пішла у засвіти .
Хати від пустки стали розсипатись. Коли немає живого людського духу, то хата теж вмирає. Вмирає двір, заростає бур’яном й кропивою і всяким кущовинням. Де був паркан, тепер в траві лежать лише гнилі штахети і повалені ворота.
Коли минулої весни ховав свою стару, то вже ніхто не прийшов на поміч. Навіть з тих далеких родичів, що кілометрів дев’ять від хутора в сусідньому шахтарському селі жили. Нікого з рідних там більше не зосталось, а чужим немає діла жодного до хутірських.
Час од часу заходять на хутір мисливці і щось йому від них перепадає. То каші принесуть пшеничної, то консерви, хліба також часом залишають. Горілки вже не п’є. Вже не тримають ноги по келишку. Оце востаннє як були, подарували набоїв пачку і варення банку, літра півтора. Варення він не їв.
Все це лиш відгомін життя, котре давно минуло, але все ще ніяк не вивітриться з його старого тіла.

Старий йшов битим шляхом попри боронованій і вже досить пересохлій землі безкрайнього поля, здіймаючи куряву за собою. За плечима його, ген аж попід небокраєм цицькою набряк старий терикон. Було вітряно і порох з під чобіт стелився долі рваною вервечкою на кілька метрів вправо від крейсерського поступу Старого.
Кирзаки згорнуті «гармошкою» до майже самого низу, скидалися на амортизатори від мотоцикла натягнені на ноги, і здавалося, що кожен крок старого по землі є м’яким. Часом ці «амортизатори» підгецують усім тілом старого, від чого кроки Старого скидаються на ходу астронавта поверхнею  Місяця.
Кібець висів у повітрі. Старий йшов по землі. Одвічна правда розділена на двох. І час немов би вдарився об землю, коли кирзаки полишали глибоченькі сліди у грунті поля, вимірюючи відстань у житті і час у просторі.
Старий повільно брів через поле у напрямку до лісопосадки. Ось кроки його нагнули дрібну траву, де серед куцих пагонів пирію розложили свої заокруглені, з кривими дірочками листочки бабки і ялинкове віттячко подорожника.
Розчавлені кущики кульбаб з манюніми зав’язками в центрі, виривалися у зеленці ниючої трави як гострі зойки. Місцями траплялися широкі паляниці коров’яків, засохлі і не зовсім, як свідчення того, що тутешня трава ще має що подарувати  для молока і м’яса.
Кругом розкидано порожні пляшки з під горілки і пива та пластмасове сміття з різноманітних упаковок та різнокольорового шмаття, що вже не до пізнання подерте вітром, часом і гострою косою зимового льоду. Тепер все це напівпоглинула земля і хоч все це трави ще пережовували, як корова гичку, сміття впиралося і все ще правило свого цивілізаційного спротиву, дратувало око кібця.
Старий ішов. Він бачив все навкруг. Запущену посадку, напівпорубані дерева  від заготовок «на дрова», і цілі купи виваленого в рів будівельного ломаччя;  битого, розкромсаного цегляного брухту й лому бетонних плит і плиток керамічних, що облицьовували чиюсь комфортність у недалекі, ще «савєтскіє часи».  
Старий ступив у лісову посадку. Хрустіли гілки під кожним кроком. Дряпались колючі гілки шипшини і віття глоду. Акації порозросталися, що стало важко  продиратись крізь їх пророслий довкола молодняк. Старий ватник військового зразка з маскуючим під гілляччя малюнком, вже був добряче покусаний колючками-гачками  і крізь дірочки, мов висолоплені язики, білів ватин. Засмальцьовані рибальські штани з такими ж візерунками, були місцями зацеровані і навіть латані чужорідними латками, але на загальному фоні все одно були непомітними навіть зблизька.
Старий пройшов до краю посадки , де через молоде листя і доволі густе віття було йому добре видно дорогу. Подірявлений вибоїнами асфальт, дивився й собі на небо немов визираючи у вишині свідка свого зраненого тіла.
Мовчало все. Лиш вітер тихенько завивав у вітті дерев. Старий дістав зім’яту пачку цигарок, добув незграбними пальцями надкурену останню сигарету і прикуривши від яскравої жовтої запальнички затягнувся глибоко і затримав дихання, мов зібрався глибоко пірнути.
Від диму замакітрилося в голові йому і він повільно випускаючи дим з носа, присів під дерево, мацнувши тремтячою рукою порепаного стовбура акації. Рушниця сповзла ременем з плеча і впала поруч. Старий підгріб її до себе, і подмухавши чимдуж на курки, закашлявся. Кашляв довго. То майже заспокоюючись, то знову роздираючись, немов у крик.
Часу вже не було. Все мовчало. Дорога. Небо. Вітер. Віття. Сміття під ногами під руками, під усім тілом його. Старий сопів. Здавалося, що ось-ось і він затихне назавжди. Та ось він ожив знову і підтягнувши до себе рушницю, зламав її навпіл, наслинив великого пальця і лагідно потер слиною два капсулі патронів у стволах.
Зложивши рушницю, він відтягнув два курки. Озирнувся вліво-впарво, поглянув угору. За галуззям акації, там десь у височині тремтів ще той кібець. Старий це знав, хоч і не бачив самого птаха. Він відчував його присутність. Суть існування того птаха у цю мить, була потрібна Старому як ніколи.
Він знову тяжко дихав. Навіть відкинувся головою до стовбура акації, щоб зробити глибокий вдих і видих. Серце гупало, як кінь копитом до землі. Посидів так з хвилини три - чотири замруживши очі. І лиш уста його сіпнулися чи то посмішкою, чи то скривившись від невдоволення.
Голосно зітхнувши, Старий повільно повернув рушницю цівками до себе, широко розкрив рота і обережно обхопив устами ствол рушниці. Сопів тяжко дихаючи через ніс і здійнявши брови очима шукав рукою спускового гачка. Але рукою його в цій позиції було не досягнути. Рушниця була стара і стволи мала занадто довгі.
Старий вийняв кінець ствола з рота, харкнув і сплюнув густою тягучою слиною. Поглянув перед себе, потім на свої чоботи. Набрав у груди повітря, накинув праву ногу на ліву і впершись каблуком правого чобота в носак лівого, став стягати правого чобота з ноги. Крехтячи і соваючись плечима по стовбурі дерева, Старий насилу позбувся чобота на нозі.
Подриґав ногою у повітрі, щоб розмоталася портянку, але та тільки розбухла, ледь попустивши свої обійми довкола стопи. Повернув рушницю прикладом до обличчя, підчепив стволами портянку і скинув її на землю. Боса стопа відчула приємну прохолоду і навіть засвербіло між пальцями.
Старий знову повернув рушницю цівкою стволів на себе, обіпер прикладом об землю і взявся пропихати великого пальця ноги крізь захисну петлю спускового гачка. Та палець ноги був затовстий, щоб пролізти туди. Старий обм’як і голосно зітхнув. Знову дихав часто і голосно і на бровах його повисли краплі поту. Старий обтер рукавом обличчя і погляд зачепився за лісового равлика.
На вкритій мохом з плісенню гілячці вмостився величенький равлик з білою, місцями замурзаною брудом мушлею-домиком. Роззираючись своїми антенами в різні боки, слимак не бачив Старого. Бо равлики лиш бачать тільки свій, слимаковий світ.
Так думалось Старому у цю мить. Що равликам до людських справ? Як не роздушать тебе ногою, то й за це спасибі, а розчавлять, значить так написано на мушлі скрученій твоїй немов валторна. І чується Старому здалека завивання тої валторни, немов одвічний жаль за втраченим життям. Так завивала колись його стара, коли вмирала.
Старий завмер, ще з мить дивився напівпримружено на слимака, а далі закрив втомлено очі.  Ніхто не знає, хто й коли за ним спостерігає і тільки смерть засвідчує про те, що довго хтось тримав тебе увагою своєю. Так і кібець із височини, з гущавини посадки слимак і всякий жук, що повзають навколо, живуть в житті один одного, коли лиш бачать, чи відчувають одні одних.
Так думалось Старому, а може лиш здавалося, що думалося. Старий це знає віддавна, бо все чого не бачить і не чує, для нього давним-давно вже не існує. Він мислить про це що разу, коли зауважує щось-когось, чию він чує присутність.
От, як в сію саме мить, коли почулось з витоку дороги далекий шум машини. Старий не ворушився, тільки привідкрив одне око і зиркнув гостро у напрямку гулу. Валторна завила дужче.
Шум від коліс і гул мотору наближалися і здавалося, що вже от-от і вигулькне автівка, чи що там так настирливо бринить у тиші асфальтного спокою. Та часу вже не було. І простір вирвано із обрієм навкруг. Бо вже ніщо більш не було таким, як було ще  до з’яви тут Старого.
Як павук тримає павутину, так Старий тримає поглядом цю мить. І виє вже валторна, завиває мотору в унісон. І скаче шум луною відбиваючись від стовбурів дерев, немов сліпий кажан вимацує своїм локатором в посадці всіх, хто може бути тут.
Машина, старий Жигуль – «Копійка» сповільнила свій рух. М’якенько з’їхала з узбіччя вниз до самої посадки. Відкрилися дверцята. І враз запахло в повітрі гаражем і чоловічим потом. Двоє дебелих чоловіків у камуфляжі й повній військовій амуніції висіли з «копійки», відкрили багажник і витягли на світ зв’язану і скручену по всьому тілі будівельним скотчем людину. Обличчя не було видно оскільки голова була покрита чимось темним, шматою, чи пласпакетом.
Ті два увесь час шарпали і штурхали зв’язаного, коли тягли його у чагарі. Затягнувши глибше, один з тих озброєних, дістав ножа і розпоров на жертві пасма скотчу, що тримали ноги їй вкупі. Зв’язаний ворушився і постійно щось мугикав, очевидно, що мав заклеєного рота.
Озброєні у камуфляжах взялися стягувати штани із в’язня і коли їм це вдалося, жіночі обриси голого тіла засвідчили, стать жертви. Ті два поклали ті на коліна і взялися мерщій скидати з себе одіж. Щось реготали і штурхали нещасну. Один з них встиг вже скинути штани і лапав жертву за сідниці.
Раптово Старий підсвиснув. Так, як би закликав тих обох. Ті враз присіли.  Рипнулися і завмерли. Далі кинувши жертву, намацали зброю, й крутили нею у всі боки. Та в цю мить над ними із-за гілля, з під густого віття свиснув птах.
Подібним засвистом, як щойно це зробив Старий. Птах свиснув ще раз, ще і фуркнувши немов заплескавши в долоні, злетів і щез. За мить здалека він свистом ще раз, прощався з тими, хто завмер.
Старий не чув ні страху, ані хвилювання. Почали обм’якати напружені тіла тих двох бородачів. Вони забубоніли щось своєю гаркавою говіркою і притихли. Тиша. Спокій. Мовчанка. Вечоріло повільно, мов слимак тягнув на сіре небо темну ковдру.
Двоє повільно випросталися, підтягли штани і позбиравши манатки й озираючись у різні боки, взяли під руки свою жертву і рушили до «жигуля». Заштовхали жертву знову у багажник і тихо його закрили на ключ.
Вже на підході до передніх дверцят один із них різко повернувся і… Раптом плюнув - бахнув постріл з-за дерев. І бризнув по машині кривавий і рідкий фарш. Не встиг і другий обернутись, як розчепірило йому з пів голови. Попадали і покотилися під насип у канаву, розливаючи дорогою мізки із кров’ю по траві.
Старий повільно вийшов із посадки, рукою струсонув з чола чи мошкару чи павутиння і підійшов до тих, що були щойно «ТІ». Постояв. Озирнувся навкруги. І тихо рушив до машини. Багажник був закритий і ключі лежали на землі біля відкритих дверей водія.
Старий відкрив багажника і довго розмотував капюшона на голові жертви. Жінка мовчала. Певно втратила свідомість, або ж вдавала з себе мертву. Коли Старий зірвав з її обличчя цупкий чорний поліетилен, то побачив зовсім юну дівчину, років з чотирнадцять. Вона міцно мружила очі від страху і стала голосно вити в ніс коли Старий торкнувся її обличчя.
Рот її був заклеєний сріблястим скочом і важко піддавався спробам відліпить його від уст. Старий робив це вперше у житті і було це незграбно, а від того й боляче тій дівчині. Нарешті уста її звільнилися, і відкрила дівча очі. Від вдиху закашлялась і не могла промовити і слова, лише завила скрививши уста. Завила знов валторна у вухах Старого.
Стара рука погладила обличчя ніжно, як тільки могла. Дівчина затихла і лише дивилась на Старого, що пробував промовити до неї, а виходило лише мугикання й шипіння з уст його. Старий німим був, наче втратив щойно мову. Щось ворушив устами, а слів не міг зложить. Лиш зойкав й кашляв коли допомагав одягтися вже зовсім звільненій від пут дівчині.
«Жигуль» рушив у темряву. Єдина лампа заднього правого габариту тьмяніла в темряві, аж поки не щезла зовсім. Старий стояв самотньо на дорозі.
Валторна ледь чутно заспівала давньої мелодії його молодості. Десь в густій далечині темряви з’явилася якась світла пляма. Наближалася безшумно. Обриси її повільно вирізнилися у постать. Жіночу постать. Ось, вже близько. Підійшла. Вона. Була. Жінкою Старого, але ще зовсім юною, як в ті часи, коли цвіли їх перші вишні.
Молоде обличчя всміхалося. Нічого не казала. Старий все розумів і так. Вона простягла Старому руку. Він взяв її долоню у свою і дорога зникла під ногами. І враз на небі всіялися зорі. І враз став ясний день і серед саду вони обоє молоді у цвітінні вишень… І співала весільну валторна і їй підігравали оркестри…

Слимак повільно повз по голому стволі рушниці. Старий сидів під акацією схиливши голову набік. Хряснули дверцята «Жигуля». Завівся мотор. Натужно загудів джмелем. Шум коліс по гравію та гупання по вибоїнах асфальту розчинилися у вічності.
Світало.
Свистів птах.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 16-08-2019

[ Без назви ]

© Уляна Янко, 14-08-2019

[ Без назви ]

© Вікторія Штепура, 10-08-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64627480506897 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …