Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45605
Рецензій: 89248

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Cтоматолог

© Ярос Карп, 12-07-2018
Cтоматолог
Ось уже кілька тижнів Геннадій Петрович працює на новому місці. Вже немолодий лікар за знайомством улаштувався в державну клініку стоматологом. “Ех, державна клініка – не приватна. Там же все чистенько, зарплата вчасно, молоді асистентки все підносять, начальство цінує, ще й преміальні дає”. Петрович чухає свою лисину й дивиться на пошарпані, облуплені стіни, яких не штукатурили ще з часів Леніна, розбиту підлогу, якої не ремонтували ще з хрущовської відлиги й, двері, котрі заскрипіли за брежнєвської епохи. Петровичу тут не подобалось. Носи на роботу все своє:  бинт – свій, йод і прополіс – власний, кулькові тампони – аптекарка з першого поверху, -  баба Валя (якій стільки ж років, як і поліклініці), – задешево продала. За троячку, хоч для пацієнтів – десятка. Бормашина стара й не тягне, металеві інструменти давно заіржавіли й пожовкли; анестезію хворим перестали колоти ще за часів незалежності. Металеві посудини для випльовування зубів списали, тож стоматологи з дому поприносили в стомат. кабінети старі й почорнілі тазики. А до цього пацієнти носили хустинки, паперові серветки, у які загортали вирвані зуби з кров’ю. За рецептурними бланками потрібно вистояти довжелезну чергу із самого ранку. Петрович іще ніколи не бачив так багато невиспаних бурчливих лікарів з усіх відділень, які чекали 90-літню беззубу Федору, котра сиділа на останньому поверсі у дальньому крилі поліклініки. Її віконце через день відкривалося на 20-30 хвилин пізніше. Медики завалювали головного лікаря скаргами на Федору, мовляв, час би вже її звільнити. «Стара, незґрабна, повільна, сліпа…писали у скаргах молоді дохтори. Голов. лікар своїм вказівним пальцем  усім показував на двері. Його щоки роздувалися, лоб червонів, слина вилітала з рота. Червоний синьйор помідор стукав по столу й кричав: “Та ви не знаєте, хто така Федора!!! Федора тут ще від заснування поліклініки, з того моменту, коли тут заклали першу цеглинку. Я з її батьком власними руками збудував тут усе! А ви ще й п’яти років не пропрацювали, а вже стукаєте ходите”. Лікарі розбігалися з кабінету, а Петрович у кутку тихо сміявся, згадуючи свою стукацьку молодість. …Колись до Петровича за совка приходило багато людей, лікареві дуже довіряли, цінуючи професіоналізм і легку вдачу. Майже після кожного прийому він біг у таємний відділ поліклініки на останньому поверсі. Швидко настрочував доноси як на простих смертних, так і на ворогів народу. Детально розписував, із якою садистичною насолодою він рвав людям зуби. На прийомі лікар випитував у пацієнтів: що вони роблять, чим займаються, як проводять час. Кожен їхній зойк, кожен скрик, кожен біль від нерва був для нього, як бальзам на душу. Особливу насолоду приносили страждання ворогів народу. Петрович згадував ті часи із молодецьким захватом. Стільки грамот, стільки почестей, як у той час, у нього ніколи не було. Саме тоді йому дали квартиру в центрі міста, чорний ВАЗ та більший оклад. Ото були часи, Петрович був найкращим у своїй справі, його доноси були настільки пишномовні, витончені, детальні, із добре поставленим каліграфічним почерком. Тека його доносів у кадебіста була найпухкіша, лежала на видноті. Обличчя Петровича розпливалось у величезній насолоді тоді, коли він заходив у кабінет і кадебіст гортав грубечу червону теку. “Ото були часи…”.
Ностальгія накочувала на сивого чоловіка, який з іронією та посмішкою дивився на зелених стукачів, котрі шкребли писульки на стару й нікчемну бабу, яка от-от відкине копита.
…Часу на тривалі роздуми Петрович не мав. Стоматолог підвівся зі старого, скрипучого крісла, попрямувавши до свого кабінету. Сьогодні лікар чекав на свого першого пацієнта з грошима. Колись Петрович став поважним і авторитетним у своїй колишній клініці завдяки доносам, наклепам. Але совок розвалився, у капіталістичному суспільстві – головне накопичення первинного капіталу. Простіше кажучи, гроші. Петрович знав, що потрапив у державну поліклініку, тут усе безкоштовно…на перший погляд. Якось днями він, тишком-нишком, зовсім ненароком почув розмову двох санітарів про їхнього терапевта. Петрович саме виходив із кабінету на обід, а двері навпроти були прочинені. Там сиділи Женя і Павло, яких він упізнав за голосами: молоді санітари, які щойно закінчили медучилище. Петрович познайомився з ними вже  першого робочого дня. Веселі, безтурботні, говіркі, прості сільські хлопці з-під Житомира. Лікар, почувши їхні дзвінкі голоси, вдав, що зачиняє двері свого кабінету.
“ – Женю, ти чув про цього лисого терапевта з п’ятої дільниці?
   – Нє.
– Я бачив, як він під’їжджав на своєму «Ленд-Ровері» до стоянки поліклініки.
– «Ленд-Ровері»? Ні фіга собі.  А де він його взяв?
– Ха-ха-ха. Наївний такий...Ти прикидаєшся? Ясно, що хабарі бере, люди дають. Я спілкувався з медсестрою, яка з ним приймає хворих. Так вона каже, що її Петро Юрійович кожного дня має по двісті-п’ятсот гривень. А інколи й тисячу.
– Ого. Як багато. Гм…Так це ж державна поліклініка…як йому це вдається?
– Як-як? Приходить до когось додому, каже, що не оглядатиме хворого, аж поки не заплатять.
– Отакої!..І що, на нього ніхто не скаржиться вище? Ніхто не телефонує в КМДА, інші інстанції?
– Телефонують, пишуть, скаржаться, але що з того? Головний лікар такий самий: таку вже дачу вимахав у Конча-Заспі! Кажуть, що єврей, та ще й в Партії регіонів, яка  його і покриває.
– Дивно, мені Маша, ну, яка з ним працює вже надцять років, каже, що він агітував за Ющенка, навіть був на помаранчевому майдані…”.  
В сусідньому кабінеті щось гупнуло на підлогу. Ще коли Петрович улаштувався,  йому в кабінеті не подобалась одна річ – вішалка. Стара, обдерта й облізла вішалка падала тоді, коли хотіла. Коли вперше Петрович зайшов до свого кабінету, уже тоді місцевий ремонтник її лагодив. Дід Василь із душком запевнив Геннадія Петровича, що все полагоджено. Петрович оглянув кабінет, стіл, шухляди й шафи. Зазирнув у медичну кімнату. Своїм грубим пальцем натиснув кнопку великого прожектора, який заблимав на крісло пацієнта; перевірив скляні полички в оглядовій кімнатці. З радістю, що все добре відремонтовано, прикріплено й полагоджено, Петрович розвернувся до згорбленого Василя, щоб потиснути йому руку, але дід Василь його випередив. “Я всьо отремонтіровав у вашом кабинєтє. Принимайте свой кабинєт”. Геннадій Петрович аж відсахнувся, бо з рота діда  стирчало два зуба, сильно повіяло спиртним душком, а ніс був більший, ніж у Буратіно. Навіть у спекотну пору робочий ходив у старій шапці, його подерта армійська курточка свистіла на вітрі, старі кросівки зносилися вже так, що з боків зяяли дірки.
Геннадій Петрович причинив двері за цим смердливим дідом і поставив вішалку на місце. Із хвилини на хвилину мав прийти його клієнт. Петрович так і не зрозумів хто це.  Коли пацієнт прийшов уперше,  на ньому була шкіряна куртка, під нею –  чорний костюм, на пальці – великий перстень, а на голові – чорний капелюх. Вигляд цього чолов’яги викликав у Петровича ступор. Лікар завше хвилювався в невизначених ситуаціях. У нижній шухлядці свого стола тримав віскі «Джек Деніелс». От і зараз його рука потягнулася вниз, намацуючи горлечко «Джека». Петрович потягнув пляшку й відчув, що вона напівпорожня. “Нє, - подумав Петрович, - сьогодні прийде пацієнт. Я маю бути тверезий”. Зачинив шухляду, а через п’ять хвилин у двері постукали.
Зайшов статний молодик у чорному костюмі. Його черевики вилискували.
- Що такий пан робить у цій Богом забутій поліклініці?!”.
- Драстє, я к вам снова. Ви же мєня помнітє? Мой знакомий порєкомендовал вас, как хорошего специаліста”.
Розстібнув свою шкіряну куртку, почепивши її на вішалку, аж та захиталася. Петрович глянув  на неї, в серці тьохнуло, але вішалка не впала. Він знову втюпився у свої папери. Його пацієнт повільно сів на стару, обдерту лавочку. Петрович уже пошкодував, що не хильнув трохи «Джека» для хоробрості. Хоч Петрович ніколи й не був хоробрим, просто зубний біль чужої людини давав йому неймовірні хвилини щастя. А зараз, подивившись на цього бритоголового із синцем під оком і потертих штанях, трохи перелякався. Коли тільки-но пацієнт зайшов, то якось дивно посміхнувся до лікаря, начебто вони знайомі вже сто років. І з тим посмішка цього бритоголового була злісною, в ній стоматолог відчув оскал помсти, ненависті. Петрович нашорошився. Може, це якийсь контролер з Міністерства охорони здоров’я перевіряє  або хтось жартує. Або це привиди минулого…
Десь у собі Петрович розсміявся, бо був запеклим атеїстом. Підкований марксизмом-ленінізмом, він згадав, як іще в дитинстві обплював святі образи в сільській хаті. Ті ікони його бабця Параска старанно приховувала від радянської влади, й ще заздріснішого стукацького ока сусідів. На Великдень, Благовіщення, Зелені свята Параска діставала з комори ікони, брала їх до рук, плачучи,  кріпко молилася за здоров’я всіх дітей, родичів і малого Геника, який знав про бабусині молільні сеанси, але нікому про них не розказував. Спочатку бабуся навівала Генику якийсь страх перед цими образами. Коли ж він підріс, то всі його страхи розвіяв партійний лектор. Одного разу в школі виступав політпрацівник, який із піною в роті розповідав, що Бога нема. А всі образи святих – Ісуса Христа, Діви Марії, святого Миколая – прості картини на дереві, котрим відсталі попи вклоняються. Геник осмілів, і коли бабуся спала, заліз у комору. Всі образи він розмалював, обплював, а потім узяв сірники й підпалив. Стара зачула сморід на подвір’ї, хутко скочила на ноги, забачивши, що горять її святі образи, підбігла до свого десятикласника і почала його трясти. “Що ж ти, Іроде, робиш? Хто дозволив тобі палити Святих?”. Геник розвернувся до старої й проказав фразу, від якої в старої зупинилося серце: “Ба, так Бога ж нема! Релігія – це опіум для народу”. І гучно розсміявся.    
Цей спогад додав атеїстові впевненості. Лікар підвівся з-за свого скрипучого стола, взявши до рук медичну картку, провів пацієнта в сусідній кабінет. Бритоголовий усівся в крісло, посміхаючись. Лікар пам’ятав про його набухлу щоку, запалення в сусідньому зубі, але клієнт був такий піднесений, усміхнений, що лікар не вірив своїм очам. Кожен пацієнт, котрий сідав у його крісло, так чи інакше боявся, тремтів від зубного болю. А тут –нічичирк, ані пари з вуст – тільки злісний сміх. Лікар попросив пацієнта відкрити рота, щоб уколоти анестезію. Коли голка торкнулася ясни, небо різко затягнуло, у погожу сонячну днину – воно стало чорне, вдарила блискавка. Лікар здивувався, адже прогноз погоди не передавав дощів чи грози. Бритоголовий сидів і чекав, коли подіє наркоз. “Скоро ми почнемо, тільки погода якась дивна”, - пробурмотів стоматолог. Він узяв велике зубило й підначив ним чорний мертвий зуб. Бритоголовий гучно зареготав…
Увесь кабінет умить перетворився на тюремну камеру. Навколо не було ні стін, ні вікон, ні дверей. Лише чорна камера в якій сидів чоловік і кров’ю виводив щось на папері. Він був тюремному дранті: старі штани, поношена куртка, труси, облізла майка, смердючі шкарпетки та діряві капці. Висохлий, вихудлий, з гордою осанкою, босий. Цей бідолашний на хвилину зупинився, наче відчув чиюсь присутність у тюремній камері, наче хтось спостерігав за ним під час писання віршів. Тюремник близько підійшов до стіни, так близько, що відстань між ним та стоматологом і бритоголовим була на віддалі руки. Душа стоматолога полізла в п’яти, сивий лікар його впізнав…Несподівано двері камери відкрилися, туди забігли п’ятеро брудних і п’яних кагебістів: “Ґражданін Сус! Апять стішкі пішем! Ґражданін Сус, ви пріґаварєни к смєрті, за антісавєцкую дєятельнасць”.
Чорні хмари, чорні демони вихопили кийки й кинулися на  в’язня. Били по голові, ребрах, ногах, печінці, завдали потужного удару в пах. І коли страждалець уже був непритомний,чорні демони звалили його тіло на важезні нари. Із нар долинав голосний і злісний сміх, від цього пекельного сміху в стоматолога спина взялася мурашками…
У кабінеті бритоголовий знову посміхався. “Што с вамі, доктар? Ви што прізракаф увідєлі?”. Лікар стояв укопаний. Побачив, що навколо його кабінет, бритоголовий у чорному із зловісною усмішкою. Медсестра здивувалась і запитала, чи все гаразд. Лікар кивнув знак згоди. Медсестра вийшла в сусідній кабінет. Геннадій Петрович важко опустився на стілець, увімкнувши бормашину. На весь кабінет задерчала машина. Лікар хотів помститися бритоголовому за цей тупий сміх. Бормашиною він спочатку повільно, а потім  дужче і дужче свердлив зуб. Стоматолог прорізав зубну емаль, дентин, пульпу, дійшов до кореня і на цьому не заспокоївся. Бормашиною він свердлив кістку, потім інструментом плавно свердлив щоку. Рот бритоголового наповнився кров’ю, вона розтікалася по одягу, ногах і руках. Кров заповнювала кабінет, підлогу. А його пацієнт у чорному знай все сміявся з ротом повним крові. Стоматолог відсахнувся. Стіни кабінету стали зникати, кров розпадалася на атоми. Стоматолог з буром працював у роті пацієнта і, озирнувшись, побачив сліпкі фари потяга, які вдаряли в обличчя. Двадцять вагонів пройшло крізь стоматолога. Геннадій Петрович упав на колію. Його тіло затряслося від лихоманки, лікар забив коліна і руки. Він прочухався, підвівся й почув крик. Двоє міліціонерів лупцювали молодика у вишиванці. Молодик намагався пручатися й відбиватись, але йому це не вдавалось, адже грубі палиці влучали просто по нирках, ребрах і голові. Геннадій Петрович хотів їм завадити, але вони його не чули й не бачили, лікар для них лише привид. Коли стоматолог наблизився залізнична станція зникла, натомість з'явилася лікарняна палата, в якій лежав побитий на залізничній станції. Лікар запам’ятав назву цієї станції «Сміла». Лікар підійшов до ліжка хворого. Спочатку недужий лежав спокійно, а потім почав вити, битися об стінку головою. Його муки були такі нестерпні, що лікар хотів йому чимось допомогти, але коли сповзла ковдра, стоматолог упізнав його і втратив свідомість
*        *       *
Геннадій Перович прокинувся спітнілий. Йому наснився страшний сон. В’язень, який пише кров’ю вірші, дивний пацієнт із лисою головою, злісний сміх, тюремні камери, залізничні станції – все змішалося в його голові. Важко підвівся й пішов до секретера, в якому старанно зберігав записи. Ті записи стоматолог старанно переписував із пам’яті зі своїх доносів. Лікар розкрив великий файл і вжахнувся. Перед собою переляканий лікар побачив порожні сторінки. На них не було нічого, ніяких записів, які він старанно записував улюбленим чорнильним пером. Одна сторінка, друга, десята, двадцять п’ята, сота –  всі його записи зникли.
Лікар побіг у ванну й поблід. Тюремник із його сну приймав ванну. Він хотів привітатись із сивочолим лікарем, але той заклацнув двері й хутко побіг на кухню по пістолет.
Коли лікар увімкнув світло, скочивши до холодильника, за яким ховав пістолет, то пацієнт із сну показав переляканому “Макаров». “Нє ето іщітє, доктор?”. Вхопившись за голову,  побіг до дверей. Розчахнувши двері на порозі лікар побачив статного чоловіка у вишиванці, який йому щиро усміхнувся. Лікар полишив двері і забгався в куток кімнати. Три постаті підходили до нього.Ближче й ближче… Лікар відчув, як його серцебиття припиняється. Стук-стук-стук.С.т.у.к- С.т.у.к-С.т.у.к. С…т…у…к…Піііііііі
Ярослав Карпець

                      




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Sholar, 12-07-2018

Перебор, таваріщ)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Надія, 12-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71103310585022 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …