Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45399
Рецензій: 88837

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

(не)нормальність.1.

© Таня, 11-07-2018
Частина 1.
Ба-бах.
Ба-бах.
Ба-бах. Серце, тихо. Не гупай так. Голосно.
Вдих-видих.
Вдих-видих. Швидше. Швидше. Швидше.  Ліс шепоче над головою свою прадавню молитву і благословляє ялиновими лапами по волоссі. Тиша белемкає ногами, гойдаючись на павутинні.  Земля ступні цілує  так, що аж пообмочувала до до колін. Байдуже. Треба йти.
Дарина завжди боялася темного лісу. Отого такого темного, де блудять поміж стовбурів примари,  де лісовики на пнях собі палиці  виточують і мавки дихають у спину.  Сьогодні дихає не мавка. Сьогодні дихає він. У спину. Холодним віддихом. Крижаним. Не можна баритись. Не можна баритись. Не…

**
Дарка готувалась тиждень. А може і місяць – хто його зна, від того страху можна забути, як звати , не те що пам’ятати, скільки  пройшло часу від того дня, коли вирішила – йтиме. Йтиме, поки не зітре ступні, поки не впаде, але втече з пекла назавжди.

- Да-арко, дома? – Гупнули вхідні двері і жінка кинула під ліжко дві кофтини, що якраз складала в рюзака. Туди ж, під ліжко, полетів і сам рюкзак. А  на маєш, як він швидко…
- Дома. – Озвалась тихо і спробувала прошмигнути попри кремезну фігуру чоловіка до вхідних дверей.
- Ти куда то зібралася, га? – Микола схопив за руку і притягнув до себе. Дарина аж скривилась – чи то від різкого болю, чи то від суміші запахів бензину, горілки і немитого тіла.  – Ходи, ходи троха до мене, ходи… - Другою рукою обхопив за стан і став жадібно обціловувати.
Дарина відсторонилась, спробувала вирватись – та де там тоненькій, як тростиночка, жінці впоратись із велетенським мужланом?
- Миколо, не треба, я  не хочу… - Крізь сльози прошепотіла – як в пустку. Повалив на підлогу і Дарка просто стала рахувати тріщини на стелі. А потім так і захропів – із спущеними штанами, просто посеред кімнати.
Потім довго відмивалась у тазику в кухні і не знати, чим більше – чи водою холодною, що так із відра і набрала, не гріючи, чи сльозами, що непрошеними гостями витанцьовували на щоках і скрапували додолу.
Боліло – пекло, нило в середині і ладна була шкіру роздерти, щоб видерти це «щось» із себе – і далі з люттю шурувала шкіру, змивала водою і знову терла.
- Ой, мамо…! – Схлипнула і сіла на підлогу. Від огиди, ненависті і люті безсилої, безпомічної хотілось не схлипувати отак тихенько, а ридати, ридати голосно і гірко, вити, як вовчиця виє на місяць. Але сиділа посеред кухні на холодній, вже добряче потертій підлозі і губи кусала до крові.
- Ще трошки. Ще трошки. – Шепотіла, як молитву. Бо що залишається, як не молитися? Все одно кому. Головне – молитися.
Заспокоївшись,  встала, обтерлась, вдягнулась і вийшла надвір.
Літо гралось собі в зиму – ліпило сніжки і жбурляло в небо, чіпляло на найвищі дерева і реготало, коли ті так і зависали піджмаканими, пожованими хмарами ген-ген високо і грозились кулаками вже звідти.
Літо плюскалось у майже висохлих калюжах, пускало кораблики із зеленого горіхового листу і жувало зелепуги.
Літо сміялось просто в душу і від того вона всихалась ще більше. Вигорала, як он та трава на сонці – аж поскручувалась.
Дарка підняла голову, вчепилась поглядом в небо – поможи, дай дотерпіти і дай дожити…  - та й побігла на город.

- Ой у зеленому гаю… Там соловей….ко… щебе…тав… - Тихо мугикала під ніс і висмикувала травичку із засохлої, зашкарублої, як руки старої баби, землі – і шаруділа помежи власних думок, як миша. Бо в хаті навіть лячно думати про то, що задумала.
А задумала втекти. Кинути все, потопити минуле, як кошенят сліпих – щоб навіть не оглядатись – і розчинитись у світі. Так, щоб і не знайшли ніколи. Світ – він великий, в ньому заховатись легко… Руки-ноги є, то не пропаде.  А як і пропаде, то не шкода буде. Тут пропасти шкода. Тому збирає все нишком – лиш щоб Микола не здогадався і не знайшов, бо тоді – пиши пропало. Заб’є, як крілика – і вусом не поведе. Сама не знає, коли така думка в голову закралась. Одного разу прийшла гостею непрошеною – і все, не виженеш і не відчепишся.
Тінь лягла на руки, потім поповзла вгору і зупинилась біля самих очей. Підняла погляд – і обімліла. Біля неї стояв, похитуючись Микола. Як?! Коли встиг? Як це..як це вона не помітила?
- Ти…Ти тойво… - Прохрипів і сплюнув на землю. – Ти там їсти мені шось… Вже.
- Коль, я…мені ще трішки і я… - Винувато усміхнулась і повела рукою.
- Ти шо, не зрозуміла? – Ступив крок вперед і знову похитнувся. – Чоловік хоче їсти, а ти, засранка, маєш вже бігти до хати!
- Я… - тільки і встигла сказати, бо дужа чоловіча рука схопила за волосся і погягла за собою. Дарина плакала, відбивалась і намагалась підвестись, проте Микола не зважав – тягнув по землі, як тягають мішки із зерном – байдуже, чи мішку боляче. Закинув через поріг, загрюкнув  двері і замахнувся. Удар. Ще один і ще. Дарина хіба руками прикрила голову і скрутилась в клубочок на підлозі, навіть не намагаючись втекти – і нема куди, і…дожене – ще гірше буде. Відчувала вже на власній шкурі.  Світ плив перед очима, світ зливався в одне чорне місиво із кольоровими колами в епіцентрі. Раз, два…три…П’ять… Скільки кіл? Щось тепле на язику. Кров.
Микола шарпнув вгору.
- Вставай! Вставай, сучко, чуєш? Я їсти хочу. Задовбала, блін… - І погепав  у кімнату.
Дарина розплющила очі і провела рукою по обличчі. Господи… Минулося наче. Тепер треба бігти щось готувати, бо як вчасно не даш їсти – знову дістати можна. Ще й в хаті ні краплини горілки нема. Буде злитися.
Ледве встала і, тримаючись за бік, побрела до кухні. Господи-Боженьку, дай сили дожити…

Наступні дні крутились, як у калейдоскопі, що його колись у дитинстві  Миколай приніс і Дарка довго та ретельно зберігала. Намагалась не потрапляти Миколі на очі, навіть двічі сама купляла випивку для нього – лиш би не просихала зараза і не бачила, що ся діє навколо.
А сама тихцем пакувала величенького рюкзака – ще шкільного, старого і запилюженого, але великого і міцного, у свою єдину дерматинову більш-менш пристойну сумку теж напхала  речей. Більше не потягне. Та і не хочеться більшого – в нове треба йти без старого. В нове треба йти із грошима. А де їх, ті гроші, дістати у селі такому глухому, як старий дід Онисько? Про спосіб, де дістати гроші, воліла не думати і не згадувати, але інакше не можна. Або так, або ніяк.  Прийдеться продавати Зірку – її улюбленицю, випещену і викохану, вибавлену, вірну, як собаченя, корівоньку. Але по-інакшому не можна. За нею давно питали із сусіднього села, то тепер і настав час. А що робити?
- А що робити, дорогенька моя і хороша? – Питала тварину ввечері, коли надоювала ціле відро пахучого молока і ще стояла довго, чухала за вухами, гладила по лискучих боках і зазирала в добрі великі очі. – Що робити, Зіронько?Прийдеться віддати тебе. Я вже сил не маю тут жити. Віриш? Не маю… Він..він одного разу просто мене вб’є… Зіронько, ти ж мене пробачиш? Пробачиш, золота моя?
Корова терлась мокрим носом об хазяйчині руки. Корова розуміла.

Вечір сидів на черешні, що цього року вродила рясно-рясно, що аж додолу гнулась, стікала соком, як кров’ю і просилась до допомоги, розчісував проміння, що позаплутувалось у гіллях, і щось мугикав собі під ніс. Захекане сонце стояло на обрії і вмивалось вечірніми росами на сон.  
Дарка сперлась об дерево, дивилась на захід, приклала долоні до щік – щось сьогодні їй зле. Щось не так. Болять ще ребра побиті, але то не біда, до того вже звикла. Щось всередині тягне, і ниє, і … недобре Дарці. Треба сходити до Петрівни. Завтра зранку і піде. Може.

Зранку не пішла. Микола, що зазвичай спозарання був вже тверезим після вечірніх п’янок, цього разу десь набрався так, що навіть після сну ледве тримався на ногах. Дарина бігала по хаті, як миша – лиш би не зачепити, бо чоловік був не в гуморі – щось бурмотів собі під ніс, сидячи за столом у кухні, на когось грозився кулаком, від одного вигляду якого всередині все стискалось і тим же кулаком гримав по стільниці. Схопила дійницю , набрала води – треба бодай до стайні втекти, а там вже якось воно…може перейде. Але не встигла відчинити двері ,як Микола гаркнув:
- Ан-ну стій!  - І, відкинувши табуретку, підійшов впритул до Дарки, що так і застигла, тримаючись за двері.
- Що тобі? – Спробувала усміхнутись, хоча знала – то дарма. Усмішок не помічає.
- Що мені? Мені? – Схопив однією рукою за косу, а іншою перехопив шию так, що Дарці потемніло в очах і дійниця впала на землю.  – Ти, сучко… Мені Михайлович всьо-о розказав, всьо-о… Ти…Ти  надумала перед Вітьком хвостом крутити, та?
- Перед ким? – Ледве прохрипіла, відчуваючи, що ось-ось – і втратить свідомість. А втрачати не можна.
- Не клей дурочку, Дарко! Перед синком Гаврильця, поштарем тим дурнуватим! Шо, брешу? Чи може Михайлович бреше, що видів, як ви вчора говорили, га? Мало тобі мужика? Мало, я питаю? – Підсунувся так близько, що стало видно кожну цяточку на немитих щоках . – Зараз я тобі додам, зараз додам… - І замахнувся щосили.
Він бив методично і з насолодою. Бах-бах-бах… Кров змішалась із водою і розтікалась ріденькими калюжами по долівці. Бах-бах-бах… Метеликів не злічити. Вони пурхають перед очима, вони заважають сконцентруватись і зачіпають крильми очі. Бах-бах-бах… Біль стає одним цілим, біль плутає думки і не дозволяє навіть дихнути.  Біль всюди. В кожній клітиночці. Все. Це кінець. Ще трохи – і вона не дотягне. Ще трохи – і вона… Удари раптово перестали сипатись. Просто перестали. Важкі кроки прогупали біля вуха, тоді грюкнули одні двері, інші – і все. Тиша. Мертва тиша. Така, що бере за барки і дивиться в очі – жива? Така, що відчуває себе газдинею в чужій хаті, ходить з кутка в куток і зазирає за образИ і дзвонить у дзвони. Так дзвонить, що несила слухати. Треба…подалі… Від тиші….  Дарка спробувала підвестись на ноги , але тіло не слухалось. Тіло боліло геть усе і в голові паморочилось страшенно. Треб… Бодай води…Водою вмитись, і все пройде… Треба надвір, до відра із дощівкою… З другої спроби встала, і, притримуючись за стіну, побрела до виходу, залишаючи за собою кривавий слід. Останнє, що врізалось у пам’ять – обличчя тьоті Дусі, сусідки, що якраз ішла попри двір на поле.
- Божечко, дитинко, що то ся діє? – Сплеснула тітка, а Дарина сповзла по стіні. Темінь.

Десь гудуть бджоли. Б-з-з…Б-ж-ж… Гудуть і гудуть собі, і той звук тягнеться, як пристиглий мед. Такий, як в діда на пасіці. А діда вже нема. А пасіка є. Купив сусід. І все. Нема куди ходити по мед, нема до кого бігти ховатись, коли зле  і недобре. А мед солодкий… І іноді гірчить. І коли дід повикачує мед, то потім залишається така добра і смачнюча тягнучка. Як же вона називається? Як? Не згадає. А бджоли гудуть. Де вони гудуть? Може, вирій вилетів? Так буває…
Дарина спробувала розплющити очі. Бджоли гули, але десь всередині неї самої. «Божечко, дитинко, що то ся діє?» - Добре знайомі слова прошмигнули в голові. Де їх чула? Хто говорив? Щось…Щось воно значить. Розліпила тяжкі повіки і першим, що побачила, була павутина. Велика така, розлога, затягнула пів кута і з господарем у ній – таким же великим і важким павуком. Дарка лежала і спостерігала за ним – цікаво, а скільки павук жде, поки хтось не потрапить у пастку? А коли потрапляє – як довго він їх мучить?Чи, може, то відбувається швидко? Хоча ні, павуки, певно, так не вміють. Павуки довго насолоджуються страхом – коли  жертва тремтить і панікує, але розуміє – все, це-кінець.
- Ага, прокинулись уже?  - голос прозвучав настільки несподівано, що Дарина здригнулась і відвела погляд від павутини. Біля неї стояв молодий, високий чоловік у білому і, склавши руки на грудях, свердлив поглядом. Хто?!  Хто це і де, зрештою, вона? Ой, Господи, як Микола побачить, що вона з чужим… Мимоволі зіщулилась і спробувала підвестись.
- Пані, і що це ви задумали? Напевне, хочете втекти з лікарні, га? – Іронічно кинув чоловік і присів поруч.
Я...як  - лікарні? Вона в лікарні? А як же..А хто ж… Оглянулась і лиш тепер помітила, що лежить у невеликій, на чотири місця, палаті. Сіро-брудні стіни, потріскана фарба на них і зачовганий паркет. І вона, здається, в палаті сама – решту три ліжка незастелені.
- Як ви себе почуваєте? – лікар відкинув ковдру і присунувся ближче. – Давайте, я вас огляну…
- Не треба, не торкайтесь! – Дарина відсахнулась і запнула ковдру мало не до підборіддя.  – Я… Не треба ,все добре, я зараз додому …
- Так, пані, ану, без істерик! – лікар спробував відібрати ковдру, але марно – жінка вчепилась в неї мертвою хваткою.
Зрештою йому набридло і він склав руки на колінах.
-Дарино…як вас там по батькові?
- Іванівна…
- Так-от, Дарино Іванівно. Вас привезли у не конче доброму стані, з численними забоями, гематомами і струсом мозку. Ваша вагітність перервалась і ми змушені були робити…
- Що перервалось? – Дарина відчула, як починає тремтіти.
Лікар глянув на неї співчутливо.
- Вагітність ваша. Ви були вагітні. І І ми змушені були зробити чистку, щоб…
- Я була вагітна? – Прошепотіла і затрусила, як в пропасниці. – Я?! Вагітна? Господи, Господи… Як? Як так….Я…
- Ви не знали?
- Ні, я… Господи, я…– І замовкла. Затихла.
- Дарино…Дарино? – Лікар торкнувся плеча пацієнтки, але марно – втупилась у стелю і мовчала. Ну, хай. Їй треба це пережити.

Раз-два-три-чотири-п’ять…Далі як?А далі як?Продовження дзижчало над головою набридливою мухою, а ніяк не згадувалось. Раз-два-три чотири-п’ять… Раз…Два… Дарина рахувала тріщини на стелі. Дораховувала до п’яти і збивалась. Починала заново. І по кругу. І по кругу… Вона була вагітна. Вона була вагітна. Була. Вона. А він. Що зробив він. Лють піднімалась по тілу, все вище, вище – і затоплювала, захльостувала…Захлиналась у тій люті. Він вбив. Він вбив дитя. Він вбивця. Він… Господи…
Для чого жити, якщо її життя, те, що було всередині – погасло? Для чого жити? Може, краще… щось зробити – і по всьому? А вона, дурна, тікати хотіла. Куди би втекла? Від чого? Від кого? Нема, нема куди. І вже нема чого. І до кого. І…
Три дні лежала, відвернувшись до стіни. Приходили, щось питали про побої – мовчала. Не їла, не розмовляла, не спала. Існувала. І рахувала ті кляті тріщини. Їх багато. Ба-га-то. Так багато, як горя в ній. І ніщо те горе не витіснить. І ніщо те горе не зменшить. Її дитя вбили.  Щодня по два-три рази на день приходив лікар, щось говорив, торкався плеча, сідав на ліжко, пробував розтрусити пацієнтку – але марно. Пацієнтка не хотіла жити, і від того все лікування йшло коту під хвіст. Полишивши спроби, лікар розводив руками і йшов, а Дарина продовжувала горювати.

Сонячний ранок шкрібся у вікно малим кошеням, грався на підвіконні промінням, збивав пилюку, стрибав по ліжку і реготав. Дарна лежала, вкрившись ковдрою, і байдуже спостерігала, як муха тріпається у павутинні. Хтось тричі постукав і відчинив двері.
- Дарино…   - знайомий голос. Мама?
Дарка обернулась і піднялась на ліктях. Мама зачинила за собою двері і зайшла у палату. Невисока, худа і колись красива. В вицвілій хустці, з-під якої пробивається сиве, ніколи не фарбоване волосся, в дешевому, але чистому і акуратному одязі і з торбою в руках. І з важким серцем – оце вперше за три дні вибралась у лікарню до дочки. Господарка.
Ганна підійшла до ліжка, сіла скраєчку, простягнула руку і провела хворій по голові. Як в дитинстві. Ще раз і ще. Тоді зітхнула і нарешті порушила мовчанку.
- Як ти, донечко?
- Мама, він… - Дарка вчепилась в мамину руку.  – Мама, він…
- Дарино-Дарино… А я  ж тобі казала.. – Мама скрушно похитала головою. – Пам’ятаєш, як я просила тебепопереджала?
Дарка кивнула головою. Пам’ятала. «Дарино, донечко, одумайся, не йди за нього…Воно ж таке непевне, воно ж таке… Дарко, не будь дурною, роззуй очі! Дарино, ну не благословлю ж…» - Пам’ятала.
Ганна витягнула з сумки банку, дбайливо замотану в рушника.
- На ось, це тобі, домашнього трохи привезла…  І..цей… доню… Тебе додому коли? Коли вертатимешся?
Дарка облизала губи..
- Куди вертатися, мамо?
- Додому вертатися, додому. Там без тебе…
Дарина криво усміхнулась.
- Що без мене, мамо, що? Він мені дитину вбив, а ви – вертатися? Він…
- Він твій чоловік, Дарино. – Мама випрямилася і піджала губи. – Всяке в житті буває, і оце, що ти зараз тут в лікарні – то життя. Ти цей…ти виздоровлюй і їдь додому.

- Мамо, він мене ледве не вбив… Він дитину мою… - І торкнулась рукою живота.
- Та яка ж там ще дитина! Там пару тижнів було, то що ж воно там? І я скидала дитя – ну і що ж, вмерла чи що? Не це – інше буде! Не бери собі того до голови, бо гірше буде! – Жінка старанно розгладжувала складки на спідниці, стирала невидимі пилинки із ліжка і нервувала. Не це, не це вона має казати єдиній дитині, не ці слова хоче доця почути, але… але як же інакше? Як же інакше змусити її жити? Віктор Євгенович, лікар, так і казав – робіть що хочете, але змусьте її злитися, кричати, робити що-небуть - лиш би не мовчала.
Дарка сіла і обхопила руками голову. В голові шуміло, в голові паморочилось і в голові все переверталось… Мама, її мама…таке говорить…
- Мамочко, за що ви так зі мною? – Прошепотіла і розридалась. Сльози потекли по щоках зрадливими рівчаками.  – За що ви так зі мною, мамо?! Я ненавиджу, ненавиджу його, ненавиджу!! Він життя мені…Він…А ви…
За вікном гуляло літо. Малювало класики кольоровою крейдою просто під лікарнею, а ще веселку, ведмедика і купу смайлів. Старанно виводило, відкинувши кіски з бантиками на спину і закусивши язика.  Бродив вітер поміж гілляк старих яблунь у саду, гойдався на  скрипучих гілляках і писав вірші про любов, страждання та нерозділені почуття. Вітрові все одно, що вони без рими. Вітер буде їх потім нашіптувати крізь шибу он тій панянці з третього поверху, що ридає на плечі у мами.

Наступні дні Дарка оживала. Почала їсти, потроху вставала і навіть іноді усміхалась. Розмова з мамою пробила гнійник, який набирав десь в ній, гній повитікав – залишилась рана. Але з рани рано чи пізно утвориться шрам. А шрами можуть іноді зникати. І Дарина вже придумала, як вона загоїть власну рану. Швидко загоїть.

Виявляється, вийти з лікарні вночі дуже просто. Елементарно. Навіть якщо ти лежиш на третьому поверсі. Головне – не шуміти і знати, куди йти. Дарина знала добре. Лиш змогла вставати, почала бродити по лікарні, зазирати в кожен дозволений куток і складати плани. Благо, часу вдосталь, ніхто не смикає і не заважає. По ранках приходить лікар, оглядає,задоволено прицмокує язиком і каже, що вона почала на диво швидко одужувати. Двічі був гінеколог, розпитував, мацав живіт,приносив результати і навіть заспокоїв Дарку, що все добре і вона ще зможе мати дітей. Ще двічі приходила мама – приносила трохи грошей, їжі, одягу і розповідала останні сільські новини, ні словом не обмовлюючись за Миколу.
Але Дарка знала, що він робить. Іншого просто робити не зможе – п’є, пропиває все, що тільки можна і тягає до їх хати дружків. Злилась, стискала кулаки і готувалась. Ще трішки.

- Ніч яка місячна, зоряна, ясная… - Дарина не спала - сиділа на ліжку, схрестивши по-турецьки  ноги, мугикала під ніс пісню і заплітала косу. Руки тремтіли,не слухались, але жінка раз у раз розплітала, розчісувала і знову бралась до діла, поки не заспокоїлась і не заплелась нормально. Наче готова. Встала, прислухалась – тихо. Всі обходи зроблені, коридори помиті, медсестри зараз ще потеревенять на посту і заснуть. Тоді і можна йти.
Підійшла до вікна – тихо як… Ніч ходила садом, як ото дбайлива мати хатою – тихо-тихенько, щоб не побудити шалапутників коханих, щоб не скрипнула де підлога, не зашарудів одяг – спіть, мої хороші, спіть…А самій не спиться – знай сідає за станок та й ну прясти-вигадувати, срібні нитки ткати, пісню мугикати та й думку думати – ні про що, але й про щось важливе.
Дарина похукала на скло і стала пальцем виводити якісь карлючки – як в дитинстві, коли мама йшла в магазин взимку і залишала її саму. Тоді мала сідала біля вікна і щось малювала пальцем. І вгадувала, коли прийде мама і що їй принесе. А приносила обов’язково, як сутужно би не було з грошима – чи пару цукерків смачнючих, чи льодяника па паличці, чи ще якої смакоти. І яке ж воно добре було! Такого доброго тепер нема. Чи, може, то таке лише в дитинстві? Жінка трусонула головою і відлипла від вікна – так буде згадувати аж до ранку. Зараз в неї інші справи. Зараз часу нема. Зараз треба йти. Відчинила двері, прислухалась – наче тихо. Тоді вернулась у палату, перевдягнулась у спортивний костюм, на хвилину завагалась – може, варто забути за це? Лягти спати і завтра просто поїхати додому, і жити так, як жила дотепер? Або просто втекти, як планувала – і все? Ні. Рішуче встала і пішла до дверей. Вона мусить поставити в цьому крапку. Мусить.
Йшла по напівтемному коридору і притискала руки до грудей. Серце гупало неймовірно сильно – здавалось, зараз розбудить пів лікарні. І крокує вона надто голосно – зараз як її схоплять, як  розпитають, куди йде, а як  не стримається, розкаже – швидше, швидше, поки ніхто не виглянув! Але нікому і в думку не спало на кожен шум виглядати – хіба мало хворих по ночах вештається в туалет і назад?  Дійшла до кінця коридору, оглянулась – нема нікого. Обережно відкинула защіпку, вийшла, тоді взяла з кутка звечора поставлений туди прутик – добре, що ніхто його не викинув! – зачепила на нього гачок, зачинила двері і опустила гачок. Просто ж як! А вона боялась. Але то ж ще не все. Швидко спустилась сходами на перший поверх, звідти ще пару сходинок – у комірку, ще зберігались інструменти двірника і де було невелике, але достатнє для того, щоб в нього пролізла худа жіноча фігура, вікно. Найголовніше – незагартоване, закрите за звичайну защіпку і майже при землі.  З прудкістю кішки вислизнула крізь нього, обережно прикрила – так, щоб і видно не було, що воно відчинене, тоді прокралась попід лікарню до саду, там поміж дерев до невисокого парканця – і не повірила власному щастю і удачі – в неї вийшло. Задерла голову, усміхнулась – вийшло! Але довго стояти не можна. В неї дуже мало часу.

Йшла вулицею обережно. Намагалась триматись в тіні дерев, що росли повздовж, і не виходити під ліхтарі. Хоч і безлюдно, та все таки.
Щокроку ставало страшніше. Щометра. Може, варто повернути назад – поки не пізно? Поки ще можна повернутись? Поки ще…? Ні, вперед. Треба йти вперед. Не можна повертатись, бо ще раз на це не наважиться.
Місто закінчилось, залишилось позаду – і Дарина попростувала попри давно неремонтовану дорогу. Залишилось небагато – її село перше від райцентру, якихось там три кілометри.
Майже бігла попід ліс, що оточував дорогу з двох сторін. Навіть не ліс – так, трохи більша лісосмуга – але все одно… лячно.! Чухається повний місяць об верхівки дерев, як ото кіт чи пес об одвірок і тихо підсміюється із жінки – ач, яке сміливе, посеред ночі – і сама, і не лякається. Ну-ну, красуне, не будь такою гордою! Зараз ми швиденько, зараз ми…Зашелестіли примари поміж гілля, затанцювали тіні на траві і ліс озвався шепотінням-молитвою, шелестом. Дарка зупинилась. Ой, мамо, страшно ж як! Притисла руки до грудей, зупинилась. Страшно! Серце калатає шалено, в голові гуде – чи то від того, що ще не зовсім здорова, чи то від страху, чи від чого, ноги стають важчими, і хочеться хіба сісти, обняти коліна і розплакатись. Але плакати вона права не має. Треба йти вперед. Зробити те, що задумала. Хоча старається навіть не згадувати, за чим повертається додому – страшно. Страшно навіть думати, вгадувати і згадувати. Бо передумає. Перебоїться і втече. Тому жене від себе всі думки, як набридливих комарів – і йде. Мало не біжить.
От і село. Заглядає з-за горбка, як дитя з-під одіяла – а хто прийшов?а що приніс? Її хата – третя скраю і Дарка чи не вперше тому зраділа – не прийдеться пробиратись вулицями. Бо хто його зна – село наче й спить, але завжди десь когось можна зустріти. Але і тепер ризикувати не стала – здалеку зайшла за городи   і пішла попри потічок до своєї хати. Прошмигнула через грядки до парканця, далі мало не навшпиньки пробралась попри стайню. Перед хатою зупинилась. Ще не пізно повернутись. Не пізно. Голос всередині волав – йди, йди геть від гріха! Біжи назад, у лікарню  - і хай буде, як було!  Дарка присіла під черешнею і втупилась у чорні вікна. Або зараз, або…
- Дарко, сучко мала, чого розсілась? Я їсти хочу! – Здригнулась, підхопилась на рівні ноги – ні, нікого. Причудилось. Але він, певно, там. Сопе. Хропе. І йому начхати на те, що він вбив. А він…він вбив. Найрідніше – вбив. Та і її, Дарку – теж. Вишкріб всю зсередини, кинув на землю і розтоптав. Він… Трусонула головою.
- Господи Боже, прости мене, грішну, і помилуй! – Прошепотіла, зітхнула і обережно прочинила двері хати.
Всередині пахло гнилою капустою, потом і ще чимось. Дарка скривилась і, не вмикаючи світла, пробралась із веранди через коридорчик в кухню. Десь тут має… Є! В глибині кухонної шафки за каструлями намацала напівповну пляшку – колись в сплячого забрала і сховала – ану ж колись пригодиться? От і пригодилась. В шухляді намацала капсулу, яку купила пару тижнів тому – жуків на полі кропити. Ага, покропить вона зараз, покропить…Жука. Відкоркувала пляшку, обережно відкрила ампулу, вилляла. От і все. Зараз…пригостить…його… Руки затремтіли, пляшка впала на підлогу. Нагнулась, щоб її підняти, але сили покинули – сіла поруч. Світло місяця сіялось, як крізь сито, обволікувало жіночу фігуру, бавилось рідиною, що потихеньку витікала з посудини і стелилось по підлозі, розмальовуючи її всіма відтінками сірого. Дарка схилила голову і беззвучно заплакала. Вона не зможе. Вона не зможе… Вона не така. Їй не підніметься рука, не підніметься… Хто їй сказав, хто нашептав, що вона здатна на… страшно навіть подумати, на що. Ні, так не можна. Так не по-християнськи. Гріх. Гріх страшний на себе захотіла взяти. Встала з підлоги,витерла сльози, поставила на стіл пляшку -  треба буде викинути кудись подалі.  Нехай. Вона просто піде. Хай живе.
Обвела поглядом кухню. Господи-Господи, скільки ж пережила тут. Перебула. Переплакала. Перебоялась. Скільки… Ні-ні, геть спогади, не час для сентиментів. Треба йти, поки не передумала. Тихо, як миша, прокралась в кімнату. Хіба серце вискакує по грудях. Тихо-тихо, серденько, не бийся так голосно. Не бийся. Ш-ш-ша… В кімнаті нікого не нема. Не побачила – скоріше відчула. Розстелене, поперекидуване ліжко. Незашторене вікно. На столі казна-що. Якісь речі… Дарино, давай, не час для роздумів і оглядин. Поки нема. Треба йти, треба бігти! Відчинила шафу, засунула руку під одяг на верхній полиці, намацала коробочку  – є, не знайшов. Ще дівоцьке золото – подарунки від мами, хресної і навіть одні сережки сама спромоглась купити. Із сусідньої полички витягнула конверт – те, що вдавалось повідкладати , поховати від Миколи із копійчаних заробітків. І то добре. Витягнула з-під ліжка рюкзака і сумку, запхала разом із документами свої нехитрі скарби туди, тоді перевдягнулась у джинси, майку, поверх – тоненьку квітрівку, а спортивний костюм запхала подалі в кут у шафі. І так нескоро знайде. Рюкзака на плечі, сумку в руку – все, можна йти. Взялась за дверну ручку – і обімліла. Знадвору почулись кроки. Так ходив хіба Микола. Як же…Як же вона упустила? Душа втекла в п’ятки. Ну все. Це-кінець. Кінець. Кінець…  Страх паралізував. Розтікся по тілу, заповз в кожну клітину – і не дихнути. Кроки ближчали. Скрипнули вхідні двері. Гуп-гуп-гуп по коридорі. Три кроки. Три. До її смерті. Бо як побачить – все. Кінець. Їй не жити. Притиснула сумку до грудей і затремтіла. Зараз. Зараз от… Але нічого не відбулось. Микола зайшов у кухню. Дарка знала напам’ять всі звуки  тієї кімнати – як скриплять дверцята кожної шафки, яким звуком і де віддає підлога і як дзенькотять банки. Тому безпомилково визначала, де зараз Микола. Обійшов кухню. Зачерпнув води. Кинув кухлика назад у відро. Підійшов до дверей. Повернувся. Підійшов до столу. Ой-йой, там же… Дарка сполотніла. Чого вона не взяла ту пляшку з собою? Дурне, дурне! Там же отрута, там… Вже хотіла вискочити, але що то дасть?Хіба накличе на себе гнів. Може, не побачить? Може…? Заторохтіли каструлі, матюкнувся Микола. Йди, йди Миколо звідти, йди! Йди куди-небудь, лиш іди! Пізно. Він її помітив. По тому, як він хмикнув, зрозуміла – помітив. Може, все обійдеться?
Тиша. Тиша буває різною. Благословенною. Галасливою. Німою. Колючою. Гладкою. Підступною. Улесливою. Страшною. Дарчина тиша була саме страшною. Тиша стікала по стінах, тиша повзала по підлозі. Тиша просочувалась крізь щілини і шкірилась беззубим відьминим ротом.
Бамц! – Розкраяв тишу навпіл звук.  Ба-бах! – продерли в ній дірки інші.
- А-а-а! – Страшний крик. Нелюдський. Так не кричать люди. Так гарчать звірі, що піймались у капкан.
Дарка закусила кулаком рота, щоб теж не закричати від жаху. Що. Вона. Наробила.  Що вона накоїла?! Паніка билась всередині, паніка вихлюпувалась назовні, паніка накривала, як рядном і тьмарила думки. Що…Що робити? Вона так ретельно все планувала, а зрештою…виявилась не готовою. Вона не вбивця. Вона не може вбити. Вона…не хотіла. Ой, мамочко, що ж робити?
Вискочила в  коридор, схопилась за ручку кухонних дверей – і завмерла. Ні-ні, вона… не зможе... Не зможе, не зможе! Дарину трясло. Найбільше хотілось розплакатись і забитись кудись в куток, сказати: «То не я!» і попросити пробачення – як в дитинстві. Натомість стояла під дверима кухні, притулившись чолом до стіни і прислухалась до звуків за нею. Зайти – не зайде. Не зможе. Не вистачить духу. Вискочила з хати, забилась у стодолу на сіно, скрутилась калачиком, вуха затулила – лежить. Тремтить і молиться. Рахує соломинки біля носа. Страшно. Бігти би, тікати – а ноги не несуть.
- Господи-Господи, прости…Я не хотіла, я… Господи, що ж мені робити, Господи? Я вбивця…Вбивця, вбивця….
Шурхотять миші по кутах. Пищать. Бродить ніч неприкаяною душею і десь у сусідів виє собака. На сіні лежить і ридає Дарина. Ридання переходять у схлипування, далі – у зітхання. Ніч сіла у головах, гладить по розтріпаному волоссі – спи…
Запах лоскоче ніздрі. Неприємний запах. Різкий.  Зірвалась на рівні ноги – де це вона? Оглянулась – згадала. Скільки ж вона проспала? Певно, недовго. Ніч ще надворі. Глупа ніч.  Дим, дим…Звідки дим? Вийшла із стодоли – і стала стовпом. З вікна кухні валив дим. Ой, мамочко, як же це вона, як? То не… Ні! То ж не вона, не вона! Позадкувала, вперлась спиною в стіну стайні. В будинку розгорявся вогонь. Хотіла кинутись гасити, але зупинилась. Вона нічим не поможе вже. Тому кинулась бігти геть. Скоро сюди прийдуть люди. І, правда. Як тільки добігла до лісу, почула перші крики.
Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Яна Устимко, 12-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Щось блищить, 11-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97499585151672 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …