– Ні... я не думаю, що це вихід, – бурмотіла я.
– Чому? Ти ж довіряєш мені, так? Я ж профі!
– Довіряю, довіряю тобі цілком, але...
– Це дуже легко зробити. Просто виріши, що зі своєї старої пам’яті ти хочеш собі залишити. Ну, окрім професійних навичок, це само собою. Потім я пориюся в архівах. Знайду щось таке позитивненьке. Накладу одне на інше... і отримаємо чудову біографію! Тільки твого чоловіка не вдасться повністю вирізати, бо це ж юридичний факт, що ви були одружені.
– Артеме, я...
– Невже тобі такі дорогі твої нічні кошмари?
– Ні, зовсім не дорогі, але я до них ніби звикла.
– Звикнеш і до іншого. Я зроблю тобі все швидко, якісно і задарма. Головне що задарма. Ти ж де працюєш? Треба мати свою вигоду. Бо платять нам не дуже...
– Так, ти правий, – я обхопила руками келих з мінералкою і встромила у нього погляд.
– То ти згодна?
Я повільно закивала, а потім сказала:
– Ні, не згодна.
– Чому?
– Бо я... така, яка є, я знаю, чого від себе чекати.
Він криво усміхнувся.
– Але я дуже вдячна тобі.
– Тоді пообіцяй мені не паритися всім цим. Добре?
– Так, авжеж. Дякую за вечерю.
– Ти зараз додому?
– Угу. Подивлюся мультики і піду спати.
– Мультики?
– Мій брат-садист не давав мені в дитинстві дивитися мультики, – пояснила я.
– А. Вибач, я забув. Але ти, певно, погано спатимеш цієї ночі.
– Так. Але я погано сплю вже останніх...
– Два роки.
Я видихнула і розплилася у робленій посмішці.
– Так, два роки.
Я вмостилася перед екраном. Мені треба було забити голову яскравими картинками. Інакше я не засну.
Раптом у двері подзвонили. Здивована, я попленталася до коридору відчиняти.
– Настя?
Спокійна і серйозна як завжди, переді мною постала дівчинка із шоколадним зайцем у руках.
– Я... вирішила вибачитися.
– Ти могла б зробити це завтра. У притулку знають, де ти? Вже одинадцята вечора!
– То я зайду, чи як?
– Авжеж заходь.
Дівчинка прокрокувала всередину.
– Це вам, – вона сунула мені в руку шоколадного зайця. – Я б випила чаю. Трохи змерзла. Апчхі!
– Ще б пак. Ти надто легко вдягнута.
Я стягнула з неї куценьку куртку і повісила на гачок.
– Роззувайся і проходь до кімнати.
Я попрямувала на кухню, а за п’ять хвилин повернулася до неї з двома чашками чаю, булками і шоколадним зайцем на таці.
Вона сиділа на краєчку мого ліжка і дивилась на екран.
– Це найдурніший мультик з усього циклу. Нам ставили його в притулку перед сном.
Я присіла біля неї та поставила тацю між нами.
– Тобі не подобається?
– Вони ж нічого не роблять. Тільки співають пісеньки, танцюють та обіймаються.
– Вони ще шукають скарби. У печері схована скриня зі скарбами, вони її шукають. А коли вони її знаходять, то вони співають, танцюють і обіймаються. Правда, вони ще роблять все це дорогою. І перед тим, як вирушити у путь... Але це так... позитивно.
Вона скептично глянула на мене.
– Дурня.
Я вимкнула телевізор.
– Скажи, ти не хочеш полишати притулок, тому що в тебе там багато друзів?
– В мене були друзі, хоч і небагато. Зараз вони мені інколи телефонують, буває, заходять. В притулку я залишилася одна.
– Як? Зовсім одна?
– Не зовсім. Один директор, одна вихователька, одна прибиральниця, один охоронець і я. Будинок великий, геть порожній. Вночі я блукаю коридорами, наче привид.
– Тобі не самотньо?
– Трошки.
– Добре. Тоді поясни, чому ти не хочеш мати батьків.
Я розвалилася на ліжку, взяла чашку та відламала собі шматок зайця.
– Бо вони будуть казати мені про те, чого не було. Просто зараз я відчуваю, що стою обома ногами на землі. А ви збираєтеся переселити мене в якийсь ілюзорний світ.
– Світ давно став ілюзорним. Тут вже нічого не поробиш.
– Але я хочу бачити реальність. Ну, – Настя і собі розвалилася. – Невже я не дотягну до вісімнадцяти років без батьків? А потім вони вже будуть непотрібні.
Я усміхнулася.
– Ти знаєш, вони можуть знадобитися і пізніше.
Дівчинка відмахнулася.
– А у тебе є батьки? – спитала вона.
– Ні. Мій чоловік вирішив обійтися без тещі. За спогадами вони померли, поки я була мала.
– Ти за ними сумуєш?
– Настю, їх же не було.
– А ти за ними сумуєш?
– Не дуже.
– А я сумую за своїми.
Я здивовано поглянула на неї.
– То ти знала своїх батьків?
– Вони розлучилися. Здали мене в притулок. Моя мати вирішила повністю замінити собі пам'ять. Вона вирішила, що якось не так жила. Ну, мене в її новому житті не було. Вона теж замовила собі чоловіка. І зараз вони обидва думають, що вже двадцять років разом. Сьогодні ви можете купити атестат про повну загальну середню освіту якщо хочете, щоб всі думали що ви закінчили школу з відмінними оцінками.
– А батько?
– У батька з’явилася нова родина. Але він провідував мене. Думав навіть забрати до себе. А потім подавився вишневою кісткою. Буває ж таке.
– Я розумію, ми їх тобі не повернемо. Тобто це можливо, звичайно. Можливо створити щось дуже подібне... але тебе цей варіант не влаштує.
Дівчинка кліпнула на знак згоди і стенула плечима.
– Настю, а ти спиртне вживаєш?
– А що?
– Я подумала, може, нам з тобою треба випити? – спитала я, ніби сама дивуючись такому припущенню.
– Ну, – Настя нахмурила чоло. – Зізнаюся чесно, досвід у мене в цьому плані невеликий. Але вино я п’ю охоче.
– Чудово.
– ...Я часто прокидаюся з криком. Мій чоловік, він думав, що це буде дуже мило. Але, правда, після місяця подружнього життя він так більше не думав. Він лаяв мене, а що я можу зробити? Га? – язик в мене вже заплітається. – У мене кошмари щоночі. У мене купа вроджених болячок, купа. Ні в кого давно нема таких. У мене прірва психологічних проблем. Я боюся висоти, води, вогню, відкритого та закритого простору. Я чомусь полюбляю ледь не всі види сексуальних збочень!
Я знов прикладаюся до пляшки. Настя, яку вже добряче розвезло, слухає все це мовчки. Вона валяється на моєму ліжку і дивиться у стелю. На пузі в неї стоїть келих червоного вина.
– Ну що щ-ще тобі про себе розказати? Я дуже класний спеціаліст з генетичного програмування. Знаю сім мов. Вмію робити тайський масаж.
– Справді?
– І не тільки тайський. От.
– Це круто... – шепоче Настя.
Мене розбудив телефонний дзвінок. Я ледь відшукала слухавку.
– Ліно, пропала наша дівчинка! – замість привітання випалив Артем.
– Що?
– Настя втекла з притулку. З вечора її ніхто не бачив.
Я різко повернулася. Все в порядку: на другій половині ліжка розпластана Настя. У тій самій позі, що й ввечері. Я схопила її за зап'ясток. Пульс є, це вже непогано.
– Вона в мене, – кажу.
– Що?
– Дівчинка в мене.
– А чому ти ще не на роботі та що з твоїм голосом?
– Ммм...Все буде добре, – обмежившись цим оптимістичним прогнозом, я відімкнулася.
– Чого ти кричиш? – нявчить на своїй половині Настя.
– Вставай. Ти готуєш сніданок.
– Шо? – дівчина аж прокинулася.
– Вперед. Я не можу, в мене похмілля.
І я перевернулася на інший бік, накривши голову подушкою.
