Крижане передчуття, що настирливо кружляло в моїй збентеженій, але ще здатній опиратися свідомості, перейшло у впевненість. Я був сам-один, остаточно і безнадійно самотній у лабіринті широкої пащі Мамонтової печери. Тупцюючи на місці, я обводив простір напруженим поглядом, але ніде мені не відкрився знак, який указав би шлях до порятунку. Не побачити мені більше благословенного світла дня, не обвести поглядом милі пагорби й долини прекрасного світу, що залишився далеко. Моя свідомість більше не могла плекати навіть тінь надії. Вона покинула мене. Проте життя долучило мене до касти філософів, і я відчував чимале задоволення від своєї спокійної, врівноваженої поведінки: хоча мені доводилося читати про неприборкане шаленство яке охоплює нещасних у подібній ситуації. Я не відчував нічого навіть близького до такого стану і залишався незворушним у тій мірі, в якій усвідомлював повну втрату орієнтації.
Думка про те, що я вийшов за межі, відведені для прогулянок, ні на хвилину не позбавляла мене холоднокровності. Якщо смерть чекає на мене, міркував я, то ця жахлива, але велична печера, ставши моїм склепом, надасть мені такий самий привітний прийом, як і цвинтар; і це міркування відгукнулося в мені хвилею спокою, а не розпачу.
Я був упевнений: попереду мене чекає останній знак долі - голод. Я знав, що межею багатьох, чий шлях я повторював, було божевілля; проте відчував, що мене чекає інший кінець. Мені не було кого звинувачувати в своїй біді: без відома гіда я покинув слухняні ряди туристів і вже більше години блукав заповідними переходами, а тепер ясно зрозумів, що мені не вдасться відшукати в заплутаному лабіринті шлях, що ним я пішов від своїх супутників.
Світло ліхтарика слабшало; наближалася мить, коли непроглядна темрява підземної пащі огорне мене. Всередині танучого, нерівного кола світла я заціпеніло малював собі точну картину наближення смерті. Мені спала на думку почута доповідь про колонію хворих туберкульозом, які оселилися в цьому гігантському гроті, сподіваючись повернути здоров’я в цілющому кліматі підземного світу з його незмінною температурою, чистим повітрям, спокоєм. Але вони знайшли тут лише смерть і були знайдені закляклими в дивних і жахливих позах. Сумне видовище деформованих останків я бачив разом із рештою групи й тепер міркував, якими химерними каліцтвами позначиться довге перебування у величезній і мовчазній печері на такій здоровій і сильній людині, як я. Що ж, зловісно сказав я собі, якщо голод не обірве моє життя надто поспішно, мені випаде рідкісна можливість розгадати цю загадку.
Промені світла востаннє зсудомило, і їх поглинула темрява. Я вирішив випробувати всі можливості порятунку, не нехтуючи навіть найбільш примарними; тому зібрав усю міць своїх легень у марній надії привернути увагу провідника залпом глухих криків. Та випускаючи крики, в глибині душі я сподівався, що вони не досягнуть мети, і мій голос, гучний, відбитий нескінченними вигинами чорного лабіринту, що поглинув мене, увіллється лише в мої вуха.
І все ж я насторожився, коли раптом здалося, що я чую кроки, які наближаються і м’яко вдавлюються у кам’яну долівку печери. Невже звільнення прийшло так швидко? Невже всупереч моєму кошмарному передчуттю провідник помітив мою відсутність і рушив по слідах, щоби відшукати мене в заплутаному царстві вапняку? Ці питання осінили мене радістю, яка росла, і я ладен був відновити крики, щоб наблизити хвилину порятунку, аж раптом моє захоплення змінилося жахом; мій слух, завжди чуйний, а тепер ще більш загострений повною тишею печери, доніс до заціпенілої свідомості впевненість, що кроки не схожі на кроки людини. В похмурій нерухомості підземелля хода провідника відгукнулася б чітким виразним стуком, а звук кроків був м’яким, по-котячому скрадливим. Прислухавшись, я розрізнив у ході чотири такти замість двох.
Я вже не сумнівався, що своїми криками пробудив від сну якогось дикого звіра, можливо пуму, котра випадково заблукала в печері. Мабуть, думав я, Всевишній погрожує мені не голодом, а іншою, більш швидкою й милосердною смертю. Інстинкт самозбереження, який ще жеврів у мені, ворухнувся у грудях, і хоча зла сила несла звільнення від повільного і жорстокого кінця, я вирішив, що розлучуся з життям лише за найвищу плату. Як це не дивно, але по відношенню до (до) прибульця я не відчував нічого, крім ворожості. Оцінивши ситуацію, я причаївся, сподіваючись, що загадковий звір, не розрізняючи ні звуку, втратить орієнтацію і пройде повз мене. Однак моїм надіям не судилося збутися; нелюдська хода неухильно насувалася, мабуть, звір чув мій запах, який заполонив незайманий простір печери.
Я роззирнувся навколо в пошуках зброї, яка захистила б мене від нападу невидимого у моторошному мороці печери супротивника. Мені вдалося намацати найбільший камінь із тих, що валялися поруч, і я вчепився в нього обома руками, готуючись до відсічі та примирившись із неминучістю. Тим часом жахливий шурхіт чувся вже зовсім близько. Втім, повадки чудовиська були дивними. Прислуховуючись до його ходи, я не сумнівався, що рухається чотиринога істота з характерними перервами між задніми і передніми лапами; однак упродовж декількох коротких і нерегулярних інтервалів мені здавалося, що я розрізняю ходу двоногого. Я сушив голову над тим, що за тварина насувається на мене; мабуть, думав я, нещасна істота заплатила за свою цікавість, що штовхнула її досліджувати вхід у похмурий грот, довічним ув’язненням у нескінченних нішах і проходах. Їй довелося харчуватися незрячими рибинами, кажанами та щурами і, можливо, рибою, яка зустрічається у розливах Зеленої Річки, якимось незбагненним чином сполученої з водами печери. Я заповнював своє моторошне очікування роздумами про те, як перекручує перебування в печері фізичну будову живих істот, викликаючи в пам’яті огидний зовнішній вигляд померлих тут сухотників: адже місцева традиція пов’язувала каліцтва саме з тривалим підземним життям. Зненацька мене осяяло: навіть якщо вдасться зіткнутися з противником, я ніколи не побачу його вигляду, оскільки ліхтарик давним-давно згас, а сірників я не взяв. Мій мозок був напружений до краю. Схвильована уява висмикувала з пітьми, що оточувала і все дужче давила на мене, кошмарні лячні силуети. Ближче, все ближче - жахливі кроки лунали зовсім поруч. Здавалося, пронизливий крик рвався назовні, але, навіть якби я зважився крикнути, навряд чи мій голос послухався б мене. Я скам’янів від жаху. Не був упевнений, що моя права рука впорається із каменем, коли настане мить метнути його в чудовисько, що наближалося. Рівномірний звук кроків чувся поруч, тепер уже направду поруч. Я розрізняв важке дихання звіра і, незважаючи на шок, усе ж зрозумів, що він змучений і прибрів здалеку.
Нараз відьомські чари розвіялися. Моя рука, безпомилково спрямована слухом, щосили викинула загострений шматок вапняку в бік темного простору - джерела дихання і шелесту, й дивним чином снаряд відразу ж досяг мети: я почув, як хтось відскочив і завмер.
Пристосувавшись, я кинув другий камінь, і цього разу удар перевершив усі мої сподівання; радість захлеснула мене - я почув, як істота гепнулася всією своєю вагою і залишилася нерухомою. Збентежений та захоплений, я прихилився до стіни. До мене долинало дихання - важкі вдихи і видихи, і я усвідомив, що в мене під рукою більше немає нічого, що могло б поранити звіра. Я не відчував колишнього бажання з’ясувати, чим є це створіння. Зрештою, щось близьке до безпричинного забобонного страху заповнило мене, я не наважувався наблизитися до тіла, разом із тим більше не думав про нову атаку, боячись остаточно занапастити ще жевріюче життя. Замість цього я помчав з усією швидкістю, на яку тільки був здатен, у тому напрямку, звідки прийшов. Несподівано вловив звук, радше навіть регулярну послідовність звуків. Через мить вона розпалася на гострий металевий стукіт. Геть сумніви. Це був провідник. І тоді я заволав, закричав, заревів, навіть завив від захвату, бо зауважив у склепінчастому проході каламутний мерехтливий відблиск, який, наскільки я розумів, не міг бути нічим іншим, ніж відбитим світлом ліхтарика. Я біг назустріч відблиску і раптом, не встигнувши зрозуміти, як це сталося, опинився розпростертим біля ніг провідника. Припавши до його черевиків, відкинувши свою хвалену стриманість і плутаючись у словах, я незв’язно виливав на приголомшеного слухача свою страшну повість, перемішану з потоком пишномовних виявів удячності. Поступово я відчув, що розум повертається до мене. Провідник помітив мою відсутність тільки тоді, коли група опинилася біля виходу з печери і, інтуїтивно вибравши напрямок, заглибився в лабіринт проходів, що беруть початок у тому місці, де він востаннє розмовляв зі мною; йому вдалося знайти мене після чотирьох годин пошуку.
Слухаючи розповідь провідника, я, підбадьорений світлом і тим, що вже не сам, став розмірковувати про дивну істоту, поранену мною, яка лежала в кількох кроках від нас, прихована мороком. Мене опанувала спокуса пролити світло на завісу таємниці, що приховувала вигляд моєї жертви. Відчуття поруч ліктя провідника підігріло мою мужність, і я зробив кілька кроків у бік арени мого двобою. Незабаром ми виявили щось перекинуте, біліше, ніж освітлений вапняк. Просуваючись з усією обережністю, ми, немов у єдиному пориві, скрикнули від подиву: істота аж ніяк не відповідала жодному уявленню про монстрів. Перед нами лежала велетенська людиноподібна мавпа, що відбилася, мабуть, від бродячого звіринця. Її шерсть була білосніжна, вибілена чорнильною чорнотою підземних палаців, і напрочуд тонкою; рідка на тілі, вона розкішною копицею покривала голову і спадала на плечі. Риси обличчя цієї істоти, поваленої ниць, були приховані від нас, а її кінцівки дивно розкинуті, втім, у них таїлася розгадка зміни ходи, на яку я звернув увагу раніше: очевидно, тварина пересувалася, використовуючи то всі чотири, то лише дві опори. Довгі, по щурячому гострі кігті нависали над подушечками пальців. Кінцівки не виглядали чіпкими - анатомічний факт, спричинений проживанням у печері, як і бездоганна, майже містична білизна, про яку я вже згадував. Істота була безхвостою.
Дихання слабшало, і провідник узявся за пістолет, щоби прикінчити звіра, але той несподівано видав звук, що змусив опустити зброю. Важко описати природу цього звуку. Він не був схожий на крик мавп, його неприродність могла пояснюватися лише впливом безмежної та могильної тиші, стривоженої відблисками світла, втраченого дивною істотою відтоді, як вона заглибилася в печеру. Звук, глибокий і тремтливий, що не вкладався в жодну з відомих мені класифікацій, завмирав. Несподівано ледь уловимий спазм пробіг по тілу звіра. Передні кінцівки сіпнулися, задні звело судомою. Конвульсія підкинула білосніжне тіло і повернула до нас обличчя чудовиська. Жах, застиглий у його очах, уразив мене і якусь мить паралізував мою увагу. Чорні, пекучо-вугільні очі жахливо контрастували з білизною тіла. Як у будь-яких бранців печери, очі його, позбавлені райдужної оболонки, глибоко запали. Придивившись уважніше, я звернув увагу на слабо розвинуті щелепи і незвичайну для приматів гладкість обличчя без слідів шерсті. Лінії носа були радше правильними. Немов заворожені, ми не могли відірвати погляду від моторошного видовища. Тонкі губи розтиснулися, випустивши вже тінь звуку, після чого істота заспокоїлася назавжди.
Провідник учепився в лацкани мого плаща, і його затрясло так сильно, що ліхтарик скажено затремтів, і на стінах затанцювали химерні тіні. Випрямившись, я стояв нерухомо, не відводячи очей від підлоги. Страх зник, поступившись місцем подиву, співчуттю і побожному трепету; бо звуки, які видала жертва, вбита мною і розпростерта перед нами на камінні, відкрили жахливу істину. Той, кого я вбив, дивний мешканець моторошної печери, принаймні колись давно, був людиною!!!
