Дехто каже, що речі та місця мають душу, а дехто каже, що не мають; сам я не насмілююсь щось стверджувати, але розповім вам про Вулицю.
Люди сили і честі формували обличчя тієї Вулиці; гідні, відважні люди нашої крові, які прибули з-за моря із Благословенних островів. Спочатку це була всього-на-всього стежка, прокладена носіями води від джерела в лісі до групи будинків на узбережжі. З часом, коли до зростаючої групи будинків прибуло більше людей, і ті почали шукати собі місце проживання, вони звели хижі вздовж північного боку Вулиці; ці хижі були з міцних дубових колод, а стіни, які дивилися в бік лісу, були з каменю, оскільки в лісі ховалося багато індіанців із вогняними стрілами. А ще через декілька років люди звели хижі на південному боці Вулиці.
Туди й сюди Вулицею ходили похмурі чоловіки в конічних капелюхах, які зазвичай мали при собі мушкети або мисливські рушниці. Там-таки можна було зустріти їхніх жінок у чіпцях і безтурботних дітей. Вечорами ці чоловіки зі своїми жінками та дітьми сиділи навколо велетенських вогнищ, читали і розмовляли. Вельми буденними були речі, про які вони читали і розмовляли, втім, речі ці наповнювали їх сміливістю і доброчесністю, і вдень допомагали їм підкорювати ліс та обробляти землю. А діти слухали та знайомилися із законами і звершеннями давніх часів, а ще дізнавалися про ту любу Англію, якої вони ніколи не бачили чи не пам’ятали.
Була війна, і відтоді жоден індіанець уже не турбував Вулицю. Чоловіки, зайняті своєю справою, стали жити в багатстві та щасті, про яке можна тільки мріяти. І діти зросли в затишку, і ще більше родин прибуло з Батьківської землі, щоб оселитися на Вулиці. І діти дітей зросли, так само, як і діти новоприбулих. Тепер місто стало великим, і одна за одною хижі поступилися місцем будинкам – простим, гарним спорудам із цегли та дерева, з кам’яними східцями, залізним поруччям і віяловими вікнами над дверима. Ці будинки були далеко не хисткими витворами, оскільки їх зводили, щоб вони служили багатьом поколінням. Всередині їх оздоблювали різьблені камінні дошки, вишукані сходи, практичні й чарівні меблі, порцеляна і срібло, привезене з Батьківщини.
Тож Вулиця впивалася снами молоді й наповнилася радістю, коли її мешканці пізнали більше витонченості та щастя. Там, де колись була лише сила і честь, тепер жили й смак і освіченість. До осель потрапили книжки, картини і музика, і юнаки пішли до університету, який піднявся понад рівниною на півночі. Замість конічних капелюхів і мушкетів з’явилися трикутні капелюхи, короткі шпаги, мереживо і білосніжні перуки. Крім того, вимостили бруківку, якою з гуркотом рухалося багато чистокровних коней і позолочених екіпажів; з’явилися і цегляні тротуари із платформами для посадки на коней і конов’язями.
На тій Вулиці росло багато дерев – величних в’язів, дубів і кленів – так що влітку всюди була ніжна зелень і щебетання птахів. А позаду будинків улаштовувалися обгороджені трояндові квітники з оточеними живоплотом доріжками і сонячними годинниками. Ввечері там чарівливо сяяв місяць і зорі, а на запашних квітах виблискувала роса.
Тож Вулиця й далі дивилася сни, і жодні війни, біди і зміни її не зачіпали. Одного разу більшість юнаків пішла з Вулиці, і деякі так ніколи й не повернулися. Це сталося, коли вони згорнули Старий прапор і підняли новий Зоряно-смугастий стяг. Але хоча люди й говорили про великі зміни, Вулиця їх не відчувала, оскільки на ній жили ті самі люди, які розмовляли про старі звичні речі зі старими звичними акцентами. І дерева досі давали притулок співочим птахам, а ввечері місяць і зорі дивилися донизу на вкриті росою троянди в обгороджених квітниках.
З плином часу з Вулиці зникли шпаги, трикутні капелюхи і перуки. Наскільки дивними здавалися нові жителі зі своїми ціпками, циліндрами і короткими зачісками! Здалека почали доноситися нові звуки – спочатку дивне пихкання і скрегіт із напряму річки за милю від Вулиці, а потім, через багато років – дивне пихкання, скрегіт і гул з інших напрямів. Повітря було вже не таким чистим, як раніше, але дух цього місця не змінився. Кров і душа наступників лишалися тими ж, що й кров і душа їхніх предків, які формували обличчя Вулиці. Дух не змінився і тоді, коли вони розверзнули землю, щоб прокласти дивні труби, або коли вони встановили високі стовпи, які тримали на собі чудернацькі дроти. Вулиця берегла так багато древніх знань, що минуле було не так уже й легко забути.
Тоді прийшли злі часи, коли багато людей, котрі знали Вулицю в давнину, вже не впізнавали її; і була вона знайома багатьом із тих, хто раніше про неї не знав. І ті, хто прийшов, жодним чином не були схожими на тих, хто пішов, оскільки їхня мова звучала грубо і різко, а їхня поведінка і вираз обличчя не могли сподобатись. Їхні наміри теж боролися з мудрим, чесним духом Вулиці, тож Вулиця повільно чахла – будинки занепадали, дерева вмирали одне за одним, а трояндові квітники поростали бур’янами і покривалися сміттям. Але одного дня її сколихнуло почуття гордості, коли юнаки знову виступили в похід, і деякі з них ніколи вже не повернулися. Ці юнаки були вдягнені в синю уніформу.
З роками ще лихіша доля спіткала Вулицю. Тепер усі дерева були вирубані, а на місці трояндових квітників з’явилися задвірки дешевих і потворних нових будівель, які звели на паралельних вулицях. Проте будинки встояли, всупереч руйнівній силі років, буревіїв і хробаків, оскільки їх зводили, щоб вони служили багатьом поколінням. На Вулиці з’явилися нові обличчя – смагляві, зловісні обличчя з підступними очима і дивними рисами. Власники цих обличь вимовляли незнайомі слова і розміщували над багатьма із затхлих будинків вивіски, написані відомими і невідомими літерами. Нетрі заполонили ручні візки. Гидкий, незрозумілий сморід нависав над Вулицею, а стародавній дух спав.
Одного дня Вулицю охопило надзвичайне піднесення. Війна і революція лютували по той бік океану: династія впала, і її піддані-виродки юрбою сунули до Західної землі, приховуючи сумнівні наміри. Багато з них зайняло розбиті будинки, які колись були свідками пташиних співів і аромату троянд. Потім Західна земля сама прокинулася і приєдналася до Батьківської землі в її титанічній боротьбі за цивілізацію. Над містами знову замайорів Старий прапор, а поряд із ним Новий прапор і простіший, але разом із тим славетний Триколор. Проте небагато прапорів майоріло над Вулицею, оскільки там виношувався лише страх, ненависть і неуцтво. І знову юнаки виступили в похід, але це було не зовсім схоже на те, як це робили юнаки з тих інших часів. Чогось не вистачало. І сини тих юнаків з інших часів, які виступили в похід, одягнені в оливково-сіру уніформу, вже зі справжнім духом своїх предків, прийшли з далеких країв і не знали Вулицю та її стародавнього духу.
За океаном було здобуто велику перемогу, і більшість юнаків тріумфально повернулася додому. Тим, кому раніше чогось не вистачало, тепер не бракувало цього, однак на Вулиці досі виношувався страх, ненависть і неуцтво, оскільки багато хто не повернувся і багато чужинців прийшло здалека до древніх будинків. І юнаки, які повернулися, вже не мешкали там. Більшість чужинців були смаглявими і виглядали зловісно, проте серед них можна було знайти кількох людей, схожих на тих, котрі формували обличчя Вулиці та кували її дух. Схожі й водночас несхожі, оскільки у кожного в очах був незбагненний, нездоровий блиск наче від жадоби, честолюбства, мстивості чи хибного запалу. Неспокій і зрада панували серед тих лиходіїв, які замишляли вразити Західну землю своїм фатальним ударом, щоб отримати можливість стати до керма, встановленого на її руїнах – таким самим чином, як убивці стали до керма в тій нещасній, холодній країні, з якої більшість із них прибуло. І серце цієї змови знаходилося на Вулиці, де будинки, які тріщали по швах, кишіли чужоземними сіячами розбрату й озивалися луною планів і промов тих, хто жадав призначеного дня крові, полум’я і злочину.
Про різні дивні зібрання на Вулиці представники закону говорили нерідко, але доказів їм не вистачало. З особливою сумлінністю агенти під прикриттям просиджували цілі години і слухали про такі місця, як пекарня Петровича, задрипана школа сучасної економіки Ріфкіна, громадський клуб «Замкнуте коло» і кав’ярня «Свобода». Там збиралися зловісні люди у великій кількості, однак вони завжди були обережні у своїх словах або розмовляли чужими мовами. Але, як і раніше, старі будинки стояли, оберігаючи забуті знання про шляхетні століття, що минули; пам’ять про здорованів-колоністів і троянди, вкриті росою, у світлі місяця. Інколи поодинокий поет чи мандрівник приходив поглянути на них і намагався уявити їх у своїй щезлій славі; однак таких мандрівників і поетів було небагато.
В той час ширилися чутки, що в цих будинках переховуються лідери численної групи терористів, які у встановлений день повинні розпочати криваву оргію задля знищення Америки і викорінення всіх тих чудових старих традицій, які обожнювала Вулиця. У засмічених стічних канавах на вітрі тріпотіли листівки та газети, надруковані багатьма мовами, з багатьма різними літерами, проте всі вони несли звістку про злочин і заколот. У цих листівках людей закликали рознести вщент закони і чесноти, які возвеличували наші батьки; розчавити серце старої Америки – серце, яке передавали у спадок протягом півтори тисячі років англосаксонської свободи, правосуддя і поміркованості. Казали, нібито смагляві чоловіки, які жили на Вулиці та збиралися в її величних, але загниваючих будинках, були мізками жахливої революції; що за їхньою командою мільйони безголових, сп’янілих тварин простягнуть свої мерзенні пазурі з нетрів тисяч міст, спалюючи, вбиваючи і руйнуючи, допоки край наших батьків не щезне з лиця землі. Все це було сказано, а потім повторено, і багато хто з острахом очікував четвертого дня липня, на який так настирливо натякали дивні листівки; втім, не було жодних зачіпок, щоби знайти винних. Ніхто не міг із певністю сказати, чий саме арешт придушив би кляту змову в зародку. Чимало разів загони полісменів у синьому обшукували хисткі будинки, однак урешті-решт вони припинили обшуки, оскільки теж утомилися від правопорядку і покинули все місто напризволяще. Тоді прийшли чоловіки в оливково-сірій уніформі, тримаючи в руках мушкети; аж поки не почало здаватися, що Вулиці, вочевидь, сняться якісь тривожні сни про ті інші часи, коли чоловіки в конічних капелюхах і з мушкетами ходили вздовж неї від джерела в лісі до групи будинків на узбережжі. Втім, вони не могли нічого вдіяти, аби перешкодити неминучій катастрофі, оскільки смагляві, зловісні чоловіки були запеклими підступниками.
Тож Вулиця продовжувала спати тривожним сном, допоки одного разу вночі у пекарні Петровича, у школі сучасної економіки Ріфкіна, у громадському клубі «Замкнуте коло», у кав’ярні «Свобода», так само, як і в інших місцях, не зібралися численні орди чоловіків, чиї очі були широкими від жахливого тріумфу та очікування. Дивні повідомлення передавалися прихованими дротами, і багато говорилося про ще дивніші повідомлення, які ще належало передати; але про все це здогадалися лише згодом, коли Західна земля вже була у безпеці. Чоловіки в оливково-сірій уніформі не знали, що відбувається чи як вони мають діяти, оскільки смагляві, зловісні чоловіки були майстерні у своїй підступності та приховуванні таємниць.
І все ж чоловіки в оливково-сірій уніформі завжди пам’ятатимуть ту ніч і згадуватимуть про Вулицю, коли розказуватимуть про неї своїм онукам, оскільки ближче до ранку багатьох із них відправили на завдання, яке виявилося не таким, як вони очікували. Було відомо, що цей прихисток анархії був стародавнім і що будинки вже ледве стояли через руйнівну силу років, буревіїв і хробаків; втім, події тієї літньої ночі стали несподіванкою через свою неймовірну подібність. І справді, ці події розгорталися напрочуд однаково, хоча зрештою мали просте пояснення. Адже несподівано через кілька годин після опівночі вся руйнівна сила років, буревіїв і хробаків досягла свого апогею; і після обвалу на Вулиці не встояло нічого, крім двох старовинних димарів і частини міцної цегляної стіни. І ніхто не виліз з-під руїн живим.
Поет і мандрівник, які прийшли разом із великим натовпом, який прагнув видовища, розповідають дивні історії. Поет каже, що до самого світанку він споглядав мерзенні руїни, проте бачив їх нечітко у світлі дугових ламп; що над уламками вимальовувалися інші обриси, серед яких він міг розрізнити світло місяця, прекрасні будинки, величні в’язи, дуби і клени. А мандрівник запевняє, що замість звичного смороду на цьому місці затримався якийсь тонкий аромат наче аромат троянд у повному цвіті. Але чи не мають мрії поетів і розповіді мандрівників славу таких, що далекі від істини?
Дехто каже, що речі та місця мають душу, а дехто каже, що не мають; сам я не насмілююсь щось стверджувати, але розповів вам про Вулицю.
