Поки сонце лише позіхає і шле перші вітання із-за обрію, важливо якнайшвидше дібратися до жаданого місця і втекти якнайдалі від усього, що залишив за потилицею. Сходжу до ще сплячого лану та з великим нетерпінням крокую по білій ковдрі, під якою він спочиває. До легкого тремтіння, через наближення до довгоочікуваного, додається тремтіння від вологої ранкової прохолоди.
Обіч поля тягнеться смуга мішаного лісу. Пройшовши більше половини наміченого шляху, помічаю на узліссі напружену постать лісового жителя – сарни. Якби мій зір не був зіпсований винаходами ХХ-ХХІ сторіччя, а точніше моїм безвідповідальним відношенням до їх експлуатації, то здається, я би зміг прочитати в її очах не подив чи хвилювання, а скоріш обурення через моє передчасне втручання в лоно природи. Поки діставав фотокамеру аби залишити на згадку світлину звірини, остання одним стрибком сховалась у відвічному зеленому прихистку. Що ж, не можна більше гаяти часу! Вже близько.
Мокрі від вмитої росою трави ноги, все швидше протоптують стежку у напівпрозорій ковдрі. Коліна – наче ніс льодорізу прокладають мені шлях.
І ось я тут! Овальної форми озеро, яке розташоване посеред лану, наче дружина його, вкрите спільною із ним ковдрою. Лежить тихо-тихо. Також іще спить. Ті декілька дерев, що з правого від мене берега схилили гілля над водою, схожі на сторожу із велетнів, які дрімають обпершись на списи. Навпроти них, на іншому березі, наїжачився очерет, що як частокіл перекриває підступ до озера. А переді мною трясовина хапає за ноги, не даючи наблизитись до води.
Оминувши навшпиньках дрімаючу варту, обійшов на іншу сторону, що виявилась незахищеною. Знімаю наплічник, розбираю вудилище, кріплю оснастку і затримавши дихання, з прискореним серцебиттям опускаю її у воду. Кола на воді від поплавця – те, чим пробуджено озеро. Падаючі у воду кульки завчасно приготовленої принади для риб – те, що має розбуркати та скликати до сніданку його мешканців. Тепер, стоячи тут, я нагадую собі свою кішку, яка щоранку стрибає до нас із дружиною в ліжко. Сподіваюсь, що лан із озером так само раді мені, бо я, від задоволення, ледве не муркочу.
Праворуч, з очерета, великий чорний бобер сміливо пірнає у воду – дозволено, позаяк озеро вже не спить. Бобер, либонь, поспішає до річки, що в декількох сотнях метрів від озера. Приділивши увагу черговій живій істоті, що зустрів на зародженні нового дня, я повернувся до центра всієї моєї уваги на наступні декілька годин – поплавця.
