На вулиці був спекотний липневий день, схожий на всі інші. Хоча на небосхилі і виднілися покриті снігом гори, але прохолода сюди не надходила.
Шосейна дорога нескінченною стрічкою стелилася серед занедбаних полів і садів. У повітрі стояв сморід підтопленої смоли. Дерева, обабіч дороги, були старі і місцями чорніли обмерзлими взимку гілками. Посіріле від пилу листя принишкло від спеки. Краєвид не тішив ока подорожніх, а тому вони старалися на великій швидкості минути цю місцину.
Обабіч, понад дорогою, ховаючись в нещільну тінь дерев, не поспішаючи брів чоловік. Зросту був він вище середнього і мав пропорційну будову тіла. На вигляд йому не більше тридцяти років. Європейського виду обличчя було досить загорілим, що приховувало справжній вік подорожнього. Правильні риси, в міру довгий ніс, трохи припухлі вуста, зелено-голубі очі. Коротко підстрижене, вигоріле на сонці русяве волосся приховувало сивину, якої було вже досить.
На ньому були: широкі світло-сірі поношені штани з бавовни і захисного кольору, вигоріла на сонці, з короткими рукавами сорочка. Під лівою пахвою він ніс зелену папку з паперами.
Наш подорожній був працівником одної з багаточисельних державних установ з низькою платнею, які здирали останню шкіру, так зване мито, з тих хто, ще щось робив.
Ті в свою чергу, всіма засобами намагалися вижити під непомірним тиском подібних “митарів” різного ґатунку.
Ця боротьба продовжувалася вже не один рік, але “митарі” поступово перемагали. Та перемога їх була піррова - у людей вже пропало бажання займатися виробництвом.
Наш незнайомець також вважав себе митарем, але цьому слову надавав зовсім іншого значення – митарити, значить безцільно вештатися по білому світу, не бачачи ні радощів, ні щастя. Так що, надалі його будемо називати - Митарем.
Митареву голову обсіли сумні думки. Брів він понад дорогою, не звертаючи уваги на навколишній світ і проїжджаючі повз нього на великій швидкості авто.
Сьогодні, вкотре, він побував на перевірці в одній організацій, що ще діяла. Таких вже залишилося зовсім мало. Більшість збанкрутувало, бо що не вкрало керівництво – розтягнули люди.
В цій місцевості панувало запустіння. А колись це був квітучий і багатолюдний край. Тепер майже все дієздатне населення всіма можливими і неможливими засобами виїжджало за кордон на заробітки, хоча й там було не з медом. І за декілька років, заробивши для цієї місцевості великі гроші, а для закордону копійки, вони поверталися на батьківщину з надією, що тут змінилося на краще.
Натомість бачили, що ставало гірше і гірше, чим до їхнього від’їзду. І через декілька місяців знову тікали за кордон від страшної дійсності, яка полонила рідний край. В них залишалась надія, що наступного разу, повернувшись, знайдуть щасливе і багате минуле.
Вони не розуміли, що тут немає кому вже й робити – старі люди швидко і невпинно вимирали, а молодь звикла жити на зароблені за кордоном гроші своїх батьків.
Нараз чоловік об щось зашпортався, глянув на землю і побачив шматок сріблястого металу. Той мав форму півмісяця, довжиною у пів метра. Підняв і уважно придивився – це був сплав титана з чимось.
- Ти диви! Ще не все повизбирували, - подумав з подивом. Хотів було викинути, але чомусь залишив і пішов далі, знову занурившись у роздуми.
- Треба плюнути на все і самому їхати десь на заробітки. Ще трохи і на хліб навіть не буде. Добре, що закордонний паспорт є, друзі раніше поїхали, якось облаштувались і кличуть до себе. Гроші прийдеться брати під шалені відсотки, але може поталанить і за рік зможу віддати борги. Їхати за кордон – добровільно здатися в рабство, але хто подумає про моїх дітей – про їхнє майбутнє..?
Дерева закінчилися і попереду була велика ділянка незахищена від пекучого світила. Раніше і тут росли дерева, але минулої зими, коли підскочили ціни на газ – люди повирубували дерева на паливо.
- Цієї зими обіцяли зовсім відключити газ, так-що мабуть повирубають всі дерева, - невесело думав Митар.
Далі йти по спеці йому не хотілося, а тому переклав залізяку у іншу руку і поліз до кишені. Там намацав копійки – не виймаючи руки, ще раз перерахував, хоча вже давно знав скільки їх у нього.
- З цього місця зможу доїхати додому, ще й на буханку хліба стане. – повернувся лицем до дороги і став чекати попутної машини.
Минуло досить часу, але машин не було. Мало того - машин не було зовсім! Ні в одну, ні в іншу сторону. Почекав ще трохи – без змін, навіть все навкруги немов принишкло.
Нараз відчув позад себе тихе гудіння і потріскування. Спокійно взяв знахідку в праву руку і поволі повернувся.
За деревами в повітрі ледь торкаючись землі висіло… НЛО. Його поява Митаря зовсім не налякала, навіть не здивувала, а навпаки розізлила – доста тут своїх проблем, а тут ще ця гидота.
В НЛО відкрився прохід і звідти вийшов гуманоїд в сріблястому комбінезоні. На голові у нього був закритий шолом. Прибулець підняв праву кінцівку з затиснутим в ній предметом.
Митар не мав часу на роздуми, а просто змахнув обома руками одночасно, кидаючи у прибульця папку і свою знахідку. Останнє, що він помітив, перед тим як перекотитися в праву сторону – це те, що з предмета, затиснутого прибульцем в руці, вилетів промінь і обпалив папку з документами. А ось знайдена залізяка виконала своє завдання – влучила у голову прибульця.
Коли Митар підвівся, то побачив радісну серцю картинну – ворог лежав на землі, широко розкинувши руки, зброя лежала поряд. При ударі шолом відкрився, а тому було видно лице прибульця.
Митар прожогом кинувся до тіла і схопив зброю чужинця, і лише після цього почав придивлятися до нападника. Лице як лице, як у всіх землян, але щось у ньому було чуже. Але що?
Та далі дивитися на прибульця йому не довелося, той головою упав на мурашник і потурбовані комахи кинулися на свого кривдника. Митар хотів був відтягти забитого подалі від мурашника, але кількість мурах катастрофічно збільшувалась. Ще мить і тіло потерпілого було вкрите товстим чорно-коричневим шаром комах. І, що саме дивовижне, лежачий не подавав ніяких ознак життя.
- Мабуть я його зразу вбив – невесело роздумував Митар, - а комахи знищують сліди мого злочину. Файна справа, мені ще не вистачало бути вбивцею. Хоча, якби вдалося продати тіло прибульця в який-небудь дослідницький інститут, то можливо б заробив немалі грошенята.
- Господи до чого довело нас це жебрацьке життя, щоб вижити я вже готовий убити людину і продати її трупа.
Лише тепер він звернув увагу на неймовірну кількість комах, яка приймала участь в поїданню своєї жертви. В цьому була аномалія. Але далі він не став роздумувати, бо кількість комах почала зменшуватися і через декілька хвилин очам Митаря постала страшна картина – на землі лежав кістяк в чоботах і шоломі. Комахи навіть комбінезон з’їли.
- Можливо мурашки давно не їли, або комбінезон був зроблений з чогось смачненького – вирішив Митар, обходячи навкруги залишків прибульця. І згадав про НЛО, роззирнувся – того й слід простиг.
- А може його і не було, і мені від спеки все це примарилося, або я схожу з розуму. - Та залишки прибульця говорили зовсім про інше. Нічого не лишалося, як піти геть, але потім згадав, треба щось робити з кістками. Підійшов ближче і почав розглядати кістяк.
Хоча Митар не був анатомом, але якесь уявлення про будову тіла мав, а тому він примітив якусь несхожість з людським. Деякий час придивлявся аж доки не зрозумів – права частина була повністю симетрична лівій. Одразу згадалося і лице прибульця – воно також було симетричне.
- Та-а-ак! – нарешті вимовив Митар – це точно не землянин і до того ж народжений у Космосі. Магнітне поле разом з обертанням Землі навколо своєї вісі роблять все трохи асиметричним. А що це там виблискує?
На шиї кістяка був ланцюжок з подовгуватим брелоком. Митар нагнувся, підняв, не звернувши навіть увагу на те, що шийні кісти розсипалися, і череп відкотився в сторону. Вивчив знахідку з усіх боків і вже хотів почепити собі на шию, аж нараз зупинився.
Він лише тепер відчув, що його мозок свердлила думка, як скоріше одягнути знахідку. Митар зробив спробу проаналізувати звідки взялася ця думка, але висновок напрошувався самий собою – це було чиєсь навіювання. Наш герой роззирнувся, навкруги нічого не змінилося, а ні живої душі.
Та пальці лівої руки самі обертали знахідку, пристосовуючись до її поверхні. Нараз цей процес припинився – великий валець намацав зручне для себе заглиблення і натиснув на нього. І одразу з’явилося НЛО у декількох кроках від Митаря.
Це було так несподівано, що Митар одразу вистрелив із знайденої зброї в НЛО. Але тому це ніц не зашкодило, а лише спустилася драбина і відкрився темним проваллям вхід до середини.
Довелося перебрати в голові всі відомі випадки зустрічі людини з НЛО, але подібного ні з ким не траплялося.
Ще трохи постояв у нерішучості – знав, що це пастка. Але цікавість…
- Цікавість згубила кота, - подумав Митар про себе. Потім уважніше роздивився знайдену зброю – знизу на рукоятці знаходилась червона кнопка. –Мабуть це кнопка самознищення. На крайній випадок скористаємося нею. – і сміливо ступив на зустріч невідомому.
* * *
Потрапивши до середини, Митар примружився, різка зміна освітлення – знадвору сонячний день, а в середині НЛО – напівтемрява. Знадобився деякий час доки не звик до освітлення і зміг визначитися - куди потрапив.
Як не дивно, але внутрішній об’єм являв собою чотирикутну кімнату 4х4, і це в круглому НЛО не більшому за бус. До того ж всередині було порожньо – ні меблів, ні приладів.
- Сховали, - вирішив про себе Митар. І несподівано для себе відчув в своєму мозку голоси, точніше - один голос.
- Вітаю тебе у себе на борту!
- Ти диви, навіть по нашому говорить – промайнуло у Митаря в голові.
- Мені легше спілкуватися з тобою безпосередньо біохвилями…
- Лиши, я вже не такий дурний, як тобі здається. Кажи, що потрібно, бо я не маю багато часу – мені до вечора потрібно бути вдома.
- Не хвилюйся – ми знаходимося в…
- …просторово-часовій ніші і я в любу хвилину можу повернутися в той час звідки з’явився.
- Ні. Не зовсім так. Правда про просторово-часову нішу ти вгадав, а ось випускати тебе я не збираюся, - і в підтвердження його слів двері одразу закрилися.
- Ха, налякав мене. Тут я знайшов зброю твого створіння, а вона має червоний ґудзик, який, я знаю напевно, означає лише самознищення. Може тобі і нічого не буде, але ти втратиш дві речі: як я зрозумів, це пульт керування, - і стиснув в лівій руці підібрану залізячку на ланцюжку, - і мене, як об’єкт вивчення.
- На героя ти не схожий та і на божевільного.
- Я схожий на людину, якій все “по барабану” від того світу в якому я існую.
- Ось ця обставина якраз і зацікавила мене. В тих умовах яких ви існуєте, цивілізована людина давно б вже загинула. Хоча, багато хто з вас має інтелект з дуже високим коефіцієнтом.
- У нас на людей з високим розумовим коефіцієнтом попит відсутній, так що цей різновид Homo Sapience або увесь виїхав, або повимирав, або ще не народився. А те, що залишилося, піде одним із перших двох шляхів.
- Ти все бачиш лише в темних фарбах.
- Мабуть, але не ми такі, а життя наше таке. Може ти запропонуєш мені присісти.
- Прошу, прошу ти мені просто баки забив.
Нараз на підлозі утворилася куля, яка за короткий проміжок часу розквітла в зручне крісло-ліфт.
- Ефектно, - примітив Митар, - я думаю, що настав час нам познайомитися. Дивлячись на те, як ти хвацько спілкуєшся на моїй рідній мові, то, мабуть, знаєш про мене все. Я маю на увазі про твої здібності маніпулювати моїми мізками.
- Не зовсім так. Я просто знімаю інформацію з твого біополя.
- Угу, але ти втік від відповіді про себе.
- Хто я. Колись і у мене було органічне тіло. Але наші знання дозволяли створювати собі тіла з будь-якого матеріалу. Загалом, моє тіло складається з високої енергії, та коли виникає потреба заглибитися в матерію…
- Про це достатньо, не такий вже я невіглас, колись я про такі речі читав. Мене цікавить інше – для чого я тобі? Не з цікавості ж ти по мене свого “бика” вислав, який зразу хотів мене “завалити”.
Утворилася пауза.
- Добре, говоримо чесно. Моє ім’я майже не вимовляється на вашій мові.
- І все ж таки.
- Крхмзтл Плнкрл Двдцтптй.
- Ну і тарабарщина, смію зауважити. Ти маєш рацію, я ніколи правильно це не вимовлю. Але буду називати тебе Юхим Планетарний Двадцять П’ятий, або просто – Юхим.
- Ось для цього ти мені і знадобився.
- Для чого.
- В тобі поєднується одночасно цивілізована людина з хижаком загнаним у глухий кут.
Дуже давно мені зустрічалися подібні екземпляри. До того ж твоє уміння нав’язувати свої правила гри викликає у мене захоплення. Це ти робиш м’яко і в той же час дуже переконливо.
І ще одне, я тебе попрошу не засмічувати вашу доволі м’яку і гармонійну мову такими виразами, як “бики”, “завалити” і тому подібне.
- Прошу вибачення. Я так зрозумів, що я цікавлю Вашу милість, як об’єкт вивчення - після чого, я як особистість перестану вас цікавити,то буду знищений.
- От молодець, цим ти мені і подобаєшся. Бо більшість піддослідних або страшенно лякались, або готові були просто з шкіри вискочити, аби лише прислужити.
- Хм, ти Юхиме поставив перед собою важке завдання. Як ти зможеш отримати своє, примушуючи мене, або залякуючи.
- Я запропоную тобі зіграти в одну гру.
- Лише не шахи!
- Ні, це буде віртуальна гра, щось схоже на ваші тривимірні комп’ютерні ігри, але на декілька ступенів вище. ЇЇ особливість в тому що твоїми ворогами будуть твої внутрішні жахи і переживання.
- І все? А що я буду мати з того, коли переможу.
- Ще ніхто і ніколи мене не перемагав.
- В такому випадку я навіть грати не буду.
- Ти не маєш куди дітися.
- Маю, ти забув про кнопку самознищення.
- О це я дожив, моя жертва шантажує мене своєю смертю. Добре, називай свої умови, а я вже подивлюся наскільки вони мене задовольнять.
- Це вже цікавіше. По перше, всі здібності які я і моє тіло набудуть підчас гри, залишаться зі мною і на фізичному плані.
- Добре.
- По-друге, я візьму з собою будь-яку річ, яку я забажаю. В розумних межах.
- І це також добре.
- І останнє. Мене не переслідувати і мені не надокучати.
- Ну ти і нахаба, ти ставиш умови немов уже виграв.
- Так цікавіше і при такому розташуванні сил - зможу повністю себе реалізувати. Тобі ж цього і треба.
Знову запала пауза.
- Добре, я згоден. А тепер сиди спокійно, зараз тебе покриє піна, яка перетвориться в лялечку за допомогою якої ти повністю зануришся в світ моєї віртуальної реальності.
На лице Митаря лягла маска, одночасно з цим почулося шипіння – це, з невідомо звідки виниклих трубок, полилася густа піна. Піна була теплою і застигала еластичною масою.
Пройшло трохи часу і Митар перестав відчувати вагу тіла. Здавалося немов завис у повітрі.
- Тепер ти обираєш лише один вид зброї, - знову нагадав про себе Юхим, - властивість тіла одного з відомих тобі героїв, один з предметів захисту, одного слугу і…, на цьому поки-що досить.
Ще раз нагадую – твої супротивники будуть відповідати твоєму обладунку. До того ж життя в тебе одне і втрачаєш його раз і на завжди.
- І зброю переможеного супротивника я забираю собі.
- Добре, я дозволяю.
- А вихід з цієї системи є, чи немає.
- Знайдеш три ключі, а далі я тобі скажу.
Доки до діла, Митар почав діяти. Вибрав повну регенерацію тіла, навіть якщо йому відрубували кінцівку, то можна було її відростити за певний проміжок часу.
Систему нападу розмістив на правому передпліччі, це був прилад основного героя з кінофільму “Лекс” – пневмоножиці на довгій шворці, які вискакували, а потім поверталися.
Із систем захисту – невеликий круглий щит, який в ближньому бою перетворювався в дуже небезпечну зброю – по краях були вмонтовані леза з надтвердого і загостреного металу. Ними можна було одночасно різати, починаючи з дерева і закінчуючи будь-яким металом.
Прислугою взяв собі гномів – жителів і хазяїв одної з чотирьох стихій – землі.
Тільки-но він зробив вибір, як гра почалася.
* * *
І ось Митар на вершечку пагорба. Оглянув місцевість. Одразу під пагорбом починалася добре втоптана стежка, яка, петляючи поміж брилами та рідким чагарником, вливалася в широку бруковану дорогу.
Дорога, в свою чергу, вигиналася блискучою на сонці поверхнею і проходила через ліс, поміж скель. Потім прямою стрілою неслася по голій рівнині, між двох похмурих башт і несподівано упиралася в чорні ворота чорної, як ніч, вежі.
На всьому цьому просторі відчувалася присутність чогось ворожого і смертельно небезпечного. Навіть повітря було наповнене солодкуватим трупним запахом смерті.
Та навіть в цій долині смерті де інде виднілися невеликі місця, які випромінювали затишок і спокій. Так, цей шлях Митарю належало пройти і залишитися не лише живим, але ще й стати переможцем.
Сонце вже піднялося високо, та Митар не поспішав. Він довго придивлявся до шляху, який йому належало пройти, запам’ятовуючи кожну дрібницю. Потім, закрив очі.
Спочатку, перед закритими очима спалахували різнокольорові блискавки, потім їх кількість зменшилась доки не настала суцільна темрява. Минуло трохи часу, доки він не побачив ту ж саму місцевість, але вже з закритими очима. Навколишній світ ліг йому на підсвідомість і тепер Митар вже не міг заблукати.
Перевірив свій обладунок і, спустившись з пагорба, сміливо попрямував на зустріч невідомому.
Та не пройшов і ста метрів, як з корчів вийшло троє чоловіків. Одяг у них був пошарпаний, обличчя спухлі й синюшного кольору.
Митар уважніше придивився до них і признав тих людей, які в той чи інший час зустрічалися йому на життєвому шляху, і кожного разу ці зустрічі викликали у нього жах.
Митар посміхнувся до себе – Юхим не збрехав, проти нього були його ж жахи. Так що, перемагаючи своїх супротивників він перемагав одночасно свої жахи.
Хоча це були гіркі п’яниці, але зброя у них була справжня і небезпечна: один налаштовував пращу, другий змотував довгий батіг, а третій – помахував гуцульським топірцем.
Митар вирішив захищатися і це була його помилка, яка ледь не коштувала йому життя.
Один з нападників випустив з пращі камінь, другий змахнув батогом.
Митар підставив щит під камінь, але в цей час щось боляче смикнуло його за ноги, від чого він не встояв і впав. Падаючи, устиг помітити, що третій супротивник, замахнувся топірцем і прожогом кинувся його добивати.
Нестерпний біль в спині і ногах дав зрозуміти – це не гра. І коли до нападника з топірцем залишалося декілька кроків, Митар випростав руку і випустив ножиці на шворці. Зброя виявилася дуже дієвою – вилетіла, перекусила шию і миттєво сховалася.
Голова нападника впала на землю, але тулуб ще пробіг декілька метрів, розмахуючи зброєю. Потім заточився і впав. Увесь цей час з шиї в різні боки фонтаном бризкала кров.
Та Митар на це не дивився, не піднімаючись, прицілився і знову застосував ножиці проти нападника з батогом. Той навіть не встиг “квакнути”, як і його голова скотилася в пилюку.
Третій, замість того щоб тікати, кинув пращу, вихопив невідомо звідкіль ножа з довгим широким лезом, і прожогом кинувся до Митаря.
Перемагаючи біль, Митар лише зміг підвестися на одне коліно. І коли ворог був поряд і замахнувся ножем – рубанув супротивника гострою частиною щита по колінах.
Аж вуха заклало від жахливого лементу нападника.
Той з відрубаними ногами лежав на землі, конав від болю та втрати крові. Ще один помах щитом і нараз запала тиша – край щита, немов лезо, перерізав горлянку жертві.
Митаря знудило. Так, це вже була не гра, а справжня бійня…
Побите тіло боліло, але найбільше боліла ліва нога в стопі. Скоріше за все нападник батогом пошкодив її в суглобі, або навіть зламав.
Роззувся і почав легенько обмацувати ушкоджене місце. Ні, біль була хоча нестерпною, але при обмацуванні не посилювалася та і кістки здається цілі.
Підвівся і пошкандибав до найближчого каменя, сів на землю, опершись спиною, і випростав ушкоджену ногу.
Нараз згадав про обіцяні можливості тіла. Тепер мав нагоду дізнатися – чи володіє він цими здібностями.
Заплющив очі і повністю сконцентрувався на ушкодженому місці. Це продовжувалося декілька хвилин. Біль вщухнув.
Поворушив стопою, щось хруснуло - це стала на місце кістка. Ще трохи посидів, забираючи біль з побитого тіла. Потім легко підвівся і пострибав на місці.
Юхим не обдурив – тепер його тіло мало надзвичайні властивості. Але далі йти без обладунку було ризиковано. Настав час випробування гномів.
Не встиг і подумати, як земля перед ним заворушилася і утворився горбочок, але не простий – а у вигляді маленького чоловічка. В голові пролунав голос, немов перестукували камінці
- Кликав, хазяїне?
- Так, - Митаря вже ніщо не дивувало, - Мені потрібен обладунок з легкого і надзвичайно міцного матеріалу. В той же час, при потребі, з нього могли висовуватися леза, що перерізуватимуть любий матеріал, до того ж, щоб не заважали рухатися.
Далі. Два гострі, немов леза, мечі: один довгий, дворучний, а інший - короткий. Обоє трохи загнуті, але гострі з обох сторін. – Митар уявив все це, що замовляв. - І ще… поховайте загиблих.
- Буде виконано – і гном знову занурився в землю.
Митар, маючи трохи часу, вирішив вилізти на камінь і роздивитися навкруги.
По праву руку тягнувся чагарник з невеликими вкрапленнями поодиноких дерев.
По ліву - починалися зарослі очерету, які чим далі від стежки, ставали все густішими. Хоча місцями вони рідшали, і в цих прогалинах блищала вода. Але з тих місць було чути хлюпання, чавкання і глухе огидне ревіння.
- Так, діватися нікуди, доведеться і надалі йти цією стежкою.
Стежка, перед тим, як злитися з дорогою, спочатку ховалася поміж декількох високих брил, а потім йшла серед дерев покритих якоюсь незрозумілою блискучою гидотною.
Нараз краєм ока помітив, що земля заворушилася під каменем. Це знову прийшов гном. І прийшов він не з порожніми руками, біля нього лежав виготовлений обладунок і зброя.
Митар спустився до долу і почав переодягатися. Слуги виконали замовлення бездоганно.
На тіло вбрав одяг з невідомого матеріалу, який водночас був зручний, легкий і прохолодний. Обладунок складався з кованих чобіт, кільчатих штанів, які висіли на помочах, кільчатої сорочки з довгими рукавами і кільчатих рукавичок.
Поверху - наплічники з нагрудником, який закривав живіт, пах, а також спину. Ця частина обладунку була з широких пластин .
На голову - шолом з заборолом. На шию, плечі і горло спадав кільчатий шарф з пластин середнього розміру.
Підперезався широким паском, також на помочах. Обидва мечі закріпив за спиною. Спробувавши, чи добре їх вихоплювати.
Нараз згадав про леза на броні - гном пояснив, як ними треба користуватися. Для цього треба було лише дуже напружити спину і звести руки в ліктях до купи.
Спробував. Не зрозуміло як, але на руках, ногах, спині, грудях і навіть на голові на п’ять сантиметрів виступили гострі леза.
Щоб їх сховати - необхідно звести до купи лопатки.
І що найголовніше, увесь обладунок майже нічого не важив.
- Тепер можна і воювати, - задоволено промовив Митар. На що гном повідомив.
- Я і мої брати дуже вдячні за ту жертву, яку ти нам приніс.
Митар спочатку здивувався, про що той мовить, але потім згадав про залишки нападників і лише кивнув головою.
Почепив на праву руку ножиці на шворці, а на ліву – щит, це ще була доволі грізна зброя, щоб так її залишати.
Сонце було вже доволі високо, тому треба було поспішати. Подякував гнома за обладунок і пішов далі стежкою, не забуваючи роздивлятися навкруги.
Хоча до високих брил довелося іти насторожі цілу годину, але, дякувати Богу, нічого не трапилося.
Та ось біля цих брил - несподівано насторожився. Хоча шолом і закривав всю голову, але крізь нього було чути навіть шелестіння листя і подих вітру.
Про всяк випадок взяв у праву руку короткого меча і з осторогою увійшов поміж брили.
Митар чекав нападу, але супротивник захопив його зненацька. Цього разу напав великий плазун у вигляді змії.
Вона оповила Митаря своїми кільцями і почала душити. Добре, що в руках був меч. Тільки-но кільця зімкнулися, як Митар натиснув мечем на тіло ворога і лезо без зусиль перерізав нападника. Ще декілька ударів і з хижаком було покінчено.
Присів, щоб перевести дух. До того ж його мучила спрага і хотілося їсти. Можна було підсмажити змію, але чомусь не хотілось нічого тут їсти та пити, не відомо які будуть наслідки.
Випростався і поволі, з осторогою, рушив далі по стежці, але несподіванок більше не було. Та й стежка через декілька метрів вперлася у величезний камінь, на якому був намальований невідомий знак.
Це було щось новеньке. Та ж не повертатися назад, бо невідомо чи там також немає таких самих несподіванок.
Ще раз уважно подивився на знак, і згадав, що десь бачив подібне. Повернувся до залишків плазуна. Ось на ньому і бачив, цей знак красувався на відрубаній голові чудиська.
- І коли я встиг все це запримітити – задоволено подумав, тягнучи голову потвори до каменя. Підняв і притулив до знаку на камені. Нараз перепона задвигтіла і розсипалась.
Подумки віддав залишки потвори гномам, а сам сміливо рушив в утворений прохід.
* * *
Митар знову стояв на пагорбі і знову перед ним простиралася таж сама місцевість, тільки дорога і башти були вже майже поряд.
- Так, - почувся задоволений голос Юхима, - я не помилився в тобі. Довгий час нікому не вдавалося подолати першу ступінь.
Тепер перед тобою друга, а тому можеш вибрати на одну річ більше.
- Що ж, я обираю зі зброї наступу – самоповертаючі сюрікени з такого ж сплаву, що і вся зброя.
Із захисту – енергетичний щит.
Із здібностей – уміння найвідоміших козаків – характерників.
В прислугу вибираю стихалії вогню - саламандри.
До того ж ще мені потрібен невеликий синтезатор органічних і не органічних речей.
- Правила гри ти знаєш, у цьому етапі тобі потрібно знайти три ключі від трьох воріт. Інакше ніколи звідси не виберешся, - останні слова пролунали загрозливо, що аж пішло відлуння.
Митар лише кивнув головою і почав розбиратися зі своєю амуніцією.
Щит з попереднього етапу почепив за спину, сумку з шурікенами закріпив на поясі, енергощит почепив на лівій руці вище ліктя, щоб лишалося вільним зап’ястя.
Синтезатор мав вигляд віяла, так що з нього можна було утворити круг, а коли зовсім скласти, то можна покласти в спеціальну для цього сумку.
Митар вирішив одразу ж ним скористатися. Вибрав місце по зручніше, розкрив, утворився круглий стіл в діаметрі пів метра. Зняв шолом і замовив собі обід.
На перше - миску червоного борщу. Після цього два великі шматки печеного м’яса, помідори, солодкий перець, багато зелені. На десерт – виноград і один гранат. Все це він запивав напівсухим вином.
Пообідавши, склав посуду на синтезатор, клацнув пальцями і все зникло. Замовив баклагу з питною водою, склав синтезатор і поклав його до торбини на поясі.
Сонце вже перевалило за полудень. Митар поміркував, чи зможе він до заходу сонця добратися до башт і зрозумів, що це малоймовірно.
Роздивився. Примітив одне з не багатьох світлих місцин. Хоч воно і лежало трохи від стежки і дороги, але це була галявина вільна від усяких чагарників. Посередині підносилося декілька каменів. Кращого місця годі й шукати.
Але не встиг і ступити пару кроків із стежки, як дали про себе знати нові властивості – він відчув наближення нової небезпеки, хоча все навкруги здавалося спокійним.
Закрив очі і сконцентрувався на цій небезпеці – внутрішнім зором побачив велику кількість мурах, які рухалися в його напрямку.
Не довго думаючи, розіклав на землі синтезатор і зажадав запальничку та банку напалму. Швидко розпалив вогнище і лише після цього викликав саламандр. Вогонь дуже дивно запалахкотів, над ним повисли кульки з вогню – це були саламандри, стихалії вогню.
- Беріть напалм, я приношу вам в жертву тих комах які хочуть зашкодити мені.
Вогняні кульки стрибнули в напалм, той спалахнув пекельним вогнем. Ще трохи і увесь цей вогонь потік назустріч мурашиному війську. А Митар, підібравши з землі синтезатор, попрямував до заздалегідь наміченого місця.
Камені здіймалися на декілька метрів і утворювали зручне ложе. Знайшовши виступи на камені, Митар виліз на гору.
Знову викликав саламандр і гномів і пояснив, що йому потрібно. І поки ті виконували його завдання, прилаштувався спати. Відчував, що вночі доведеться відбивати нашестя всієї нечисті цієї місцевості.
Слуги не забарилися і принесли замовлення. Це була сітка з особливого матеріалу і під’єднувалась до торієвої батареї у якої енергії ставало на декілька годин.
Декілька рядів сітки загородили саму місцину і каміння. А щоб захистити себе від нападників з гори, натягнув сітку зверху. Після чого знову вибрався на каміння, зняв з себе зброю і уклався спати, не забувши включити на малу потужність систему захисту.
Митар прокинувся немов від поштовху. Сонце уже сідало. Роззирнувся – навколо його загороди вже крутилося достатньо всіляких потвор і хижаків. Тут були і вовки, і росомахи, навіть приплентався великий ведмідь. У високій траві ховалися інші створіння, але вони чекали свого часу. Митар спустився до долу і розіклав сітку на землі. Потім знову піднявся на камінь і замовив собі вечерю.
Присутність такої кількості супротивника його аж ніяк не бентежила. Митаря оповив спокій справжнього воїна-професіонала, якими були козаки-характерники.
- Чим більше їх збереться, тим скоріше і легше мені буде добратися до наміченої цілі, - спокійно роздумував, доїдаючи поживну вечерю. Зробив пару ковтків вина, щоб шлунок краще працював і не заважав голові думати, а рукам воювати.
Майже стемніло, коли підійшла зграя здоровенних песиголовців. Так, це вже був кровожерливий і розумний супротивник, а тому Митар збільшив напругу в сітці.
Тільки-но сонце сіло, як хижаки накинулися з усіх боків. Хвиля за хвилею набігали нападники, та електромагнітні імпульси надзвичайної потужності кожного разу відкидалися супротивника від загорожі.
Так продовжувалося декілька годин. Митар лише після кожного нападу зменшував напругу, заощаджуючи енергію.
На вулиці була темінь, лише система захисту ледь висвічувалася спалахами електричних відблисків.
Митар розіклав синтезатор і замовив собі прилад за допомогою якого можна було бачити в усіх можливих світлових діапазонах, починаючи від ультрафіолетового і закінчую інфрачервоним.
Цей прилад мав вигляд обруча і клався на голову. Як виявилося – ця річ нагодилася якраз вчасно.
Розсікаючи триметровими тілами темінь ночі, наближалися три троля. Кожен з них в руках мав величезну сокиру. Здавалося, що доля огорожі, а з нею і доля Митаря була вирішена.
Але, як виявилося, Митар цього лише і чекав. Він одягнув шолома і став у бойову позицію. Наказав саламандрам накопичуватися на огорожі і чекати слушної нагоди.
Огорожа зловісно запалахкотіла синюватим полум’ям. І коли тролі наблизилися, Митар промовив громоподібним голосом
- Діти вогню я приношу вам в жертву всі ці створіння.
Вогонь який до того стримувався на огорожі, піднявся жахливим гребенем і впав на нападників.
І НАВКРУГИ РОЗЛИВСЯ НЕСАМОВИТИЙ КРИК І ВЕРЕСК ВСЬОГО ЖИВОГО, що до того часу було нападниками. Це продовжувалося на протязі довгого часу аж поки поступово все затихло. Митар слухав все це, як симфонію, попиваючи водичку з фляги.
Він вже зрозумів, що всі ці створіння, які населяють віртуальний світ Юхима є його складовою частиною. І кожна їхня смерть сприймається ним , як його особиста. Тому Митар зумисне приготував Юхиму такий чуттєвий подарунок.
Коли затих останній стогін – запала мертва тиша. Митар швидко підвівся, зібрав свої речі, вимкнув захист і попрямував до обгорілих кам’яних тіл тролів.
На вулиці вже почало сіріти, тому тих було знайти не важко. Витягнув дворучного меча і порубав тіла на дрібні шматки.
Він і на цей раз не помилився – в їхніх тілах, всередині, знаходилися потрібні йому ключі білий, блакитний і чорний. Після чого знову викликав саламандр.
На цей раз він наказав прокласти вогнем дорогу навпростець до башт.
Коли дорога була готова, прожогом кинувся до наміченої цілі, вже знаючи, котрий ключ від якої двері.
Треба було поспішати, доки Юхим не оговтався від больового шоку. Перевів подих лише перед баштою із знаком для блакитного ключа. Чому блакитного?
Наша рідна Земля з Космосу мала блакитний вигляд. Це ж так просто.
Швидко вставив ключ – непомітні двері відкрилися і Митар прожогом кинувся у середину.
Його оповила непроглядна темінь. Потім відчув, що висить у повітрі.
Знайоме відчуття. Напружив плечі і звів руки в ліктях докупи. Щось хрупнуло і Митар упав на землю.
Так, він знову був в НЛО, у всьому своєму обладунку, з усіма трофеями і речами!!!
Не роздумуючи, підбіг до того місця де повинні були бути двері і з усього духу вдарив кованим чоботом.
І ДВЕРІ ВІДЧИНИЛИСЯ!!!
Ще декілька кроків і Митар був у знайомому йому світі. Лише тепер звернув увагу, що обладунок покритий неймовірною кількістю лез. Звів лопатки до купи - і все стало на своє місце.
Роздивився навкруги, все було в застиглому стані, як і до зустрічі з Юхимом.
Треба вибиратися з цієї пастки. Першим ділом розіклав на землі синтезатор і спробував щось синтезувати - йому це вдалося.
На синтезаторі купкою лежали нові джинси, футболка і кросівки. Його старий одяг залишився в тому світі.
А потім, не роздумуючи – грошей.
Трохи.
Лишень, щоб стало на перший час.
- Я це заробив, в кінці кінців, - вирішив для себе.
Ще він синтезував велику дорожню сумку, швидко зняв з себе обладунок, разом зі зброєю і грошима поклав до середини.
Одягнувся, підхопив важку ношу і попрямував пішки додому. Через декілька кроків відчув, як вперся в невидиму перепону. Але його це не могло спинити. Зусилля і несподівано опинився біля дороги по якій, безперервно, проїздили автомобілі. Не озираючись назад, підняв руку.
Лише проїхавши декілька кілометрів, засунув руку до кишені нових джинсів і … намацав там брелок на ланцюжку. Той самий з НЛО.
Було зрозуміло, що так легко від Юхима не відкараскатися, але рішуче відчинив дверцята автомобіля і викинув знахідку геть.
Митар хотів бути повністю незалежним, лише після цього перевірив, чи на місті гроші. Взяв дві купюру і став перевіряти, чи не фальшиві.
- Скоріше за все, це справжні, навіть номери зовсім різні. Добре, вже дома я краще роздивлюся.
* * *
На цьому ми полишаємо нашого героя.
А Крхмєтл Плнкрл Двдцтптй, або, як його назвав нахабний землянин - Юхим, що з ним?
За багато мільйонів земних років свого існування той не відчував такого нестерпного болю. Він навіть ледве не втратив свідомість, хоча в його випадку це було неможливим. І поки Юхим оговтався - його полонений втік. Перша думка Юхима була – наздогнати і покарати. Але потім трохи заспокоївся і вирішив по іншому
- Нікуди він від мене, точніше від себе не дінеться. Митар є гравець, азартний, водночас спокійний і розсудливий. Йому в цьому світі нудно і повністю застосувати себе він тут не годен.
Прийде, рано чи пізно, але прийде. Треба лише зачекати, - а чекати Юхим умів…
