Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50953
Рецензій: 95696

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 30415, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.238.233.189')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Містика

ДУША МОЯ ЗІ ШРАМОМ НА КОЛІНІ. ЧАСТИНА 2

© yaroslav, 01-09-2011
- Чому ти тут, брате? - шепочу я розпачливо. - Лі, тебе теж убили?
- Ні-і, - гудить Лі Міт деренчливим голосом дебіла. - Я єдиний, кому ти зробив вели-и-ике добро-о. І я прийшов допомогти-и тобі-і-і..  
- Заспокойся, брате, ми в іншому вимірі, і тут вже ніхто за нами не слідкує...
- Слухай ти, фантасте недороблений! - різко перебиває  Лі. - Без фамільярності, ясно? Забув, хто перед тобою?
- Даруй, ГОСПОДАРЕ, - кажу не без іронії, - але це, - роблю широкий жест, - інший світ, загробний. Як ти сюди потрапив?
- Що ти верзеш?
- Тебе теж убили?  
- Хох, дописався, дуринда! Вбили, не вбили - яка різниця? Йду мимо, бачу, серед квітів ховається мій законний раб...
- Раб? Це я, тобто моя душа зі шрамом на коліні -  твоя рабиня?!
- Ах, так? - каже він, здіймаючи руку над головою.- Вмикаю запис! - І голосно клацає пальцями.
МІЙ ГОЛОС (підсилений гучномовцями). Дорогий Ярославе Дем'яновичу, ви допомогли нам підписати надзвичайно вигідну угоду зі Станцією. П'ятдесят тисяч доларів за п'єсу - це фантастика! А тепер ще одне чудо сотворили -  допомогли отримати аванс. Знаючи, що з мене, бідного письменника, ви не візьмете ні копійки за ці послуги, дозвольте сказати вам прості людські слова: віднині, шановний Ярославе Дем'яновичу, і на віки вічні мій співавтор і я ваші боржники...
ГОЛОС ЧОРЛАЯ. Дурак-падлєц! Що за галіматня?
МІЙ ГОЛОС (мимоволі поправляє). Галіматья...
ГОЛОС ЧОРЛАЯ. Ти, пися-меннику! Я не гірше за тебе знаю великий русский язык. Але якщо вся наша українська інтеліґенція дозволяє собі говорити "самий кращий, самий розумний, самий правдивий", то я з моїми грішми галіматню можу собі дозволити чи ні?!. Так от, скажи мені, коли це українці зверталися один до одного на московський лад - ім'я-по-батькові, "ви", тралі-валі? Предки наші князям казали "ти"! "Князю, ну ти, бля, зарвався"!.. Давай, українізуйся, месіє народний!
МІЙ ГОЛОС. Пане Ярославе, ти, бля, зарвався, але я все одно твій боржник...
ГОЛОС ЧОРЛАЯ (регоче). О, вже краще! Тільки що воно за слово таке іноземне - "боржник"? "Бражник" знаю, а боржник?
МІЙ ГОЛОС  Пане Ярославе, я твій раб.
ГОЛОС ЧОРЛАЯ. Хо-хо! На п'ять хвилин?
МІЙ ГОЛОС. До гробової дошки.
ГОЛОС ЧОРЛАЯ. Не розкидайся словами, пися-меннику! Хіба не розумієш, це слово "раб" - воно ж ніби означає, що ти віднині моя власність? І тілом, і... що?
МІЙ ГОЛОС. І душею.
Громовиця, надміру підсилена тими ж невидимими гучномовцями, примусила мене затупити вуха руками. А Лі Міт... – а може, то справді Чорлай?! - наблизившись, грубо зриває з моєї голови скальп, тобто мою розкішну чуприну.
- Ай! Боляче! Що ти робиш, садюго? Віддай, віддай моє волосся...
- Ти мій раб - що хочу, те й беру. Ясно?
- Смерть підвела риску під нашими розрахунками, Чорлаю. Ґуд бай!
- Побійся Бога, Ко-Ко,- смішно репетує він, - яка смерть? У тебе ще цілих півтори хвилини!
- Безбожний садюго, мало ти з мене знущався за життя?
- Я - з тебе? А, може, навпаки,  ти - з мене, га?
- Наприклад? - дивуюся щиро. - Факти?
- Всесвітньознаний роман "Забави двійників-смертників"! - зойкнув він патетично. І не давши мені отямитися, продовжив: - Цитую: "Жив-був на світі красивий білий Птах, який понад усе любив ширяти у чистому вранішньому небі. А налітавшись, збирав навколо себе різновелике птаство й лагідним голосом проповідував.
"У кожному з нас є частка Лебедя, - казав він. - Але земні будні, кар'єра, сім'я, діти, вимагають від нас практицизму й спритності. В погоні за облудними цінностями плекаємо найтяжчий земний гріх -  безжалісно гробимо в собі божественне лебедине начало"...
Я хотів було сказати щось вельми в’їдливе, та раптом прозрів: ТОЙ, хто затіяв нашу зустріч, очевидно, має на думці якусь хитру мету.
- Брате Лі, - кажу квапливо, - у тебе ж не голова, а потужний комп'ютер. Невже ти не бачиш: ТІ СИЛИ, котрі затіяли нашу зустріч, проводять якийсь дотепний експеримент? А може, просто хочуть повеселитися нашим коштом.
- То чому ж ти хочеш бути розумнішим за них, пися-меннику? ТІ СИЛИ мають на думці якусь мету? ОК, на те вони й СИЛИ! Будь самим собою, - тобто злиденним писакою - і не пнися проти СИЛЬНИХ СВІТУ ЦЬОГО!
Це був підлий і несподіваний удар, і я, на жаль, втратив контроль над своїми ницими почуттями.
- Якщо ти, князю, маєш себе за сильного світу цього, - промовляю з холодною ввічливістю, - то чом би тобі не замахнутися на щось вагоміше, аніж проста перука? Скажімо, на пам'ять мою, принципи  непродажні чи, врешті, любов мою...
- Любов твою?! - репетує він на весь ТОЙ СВІТ. - Гм, треба спробувати. Бо, гадаю, всі  красуні любили тебе не за принципи непродажні і не за пам'ять, а за оце-о, - він грубо скуйовдив мою акуратну зачіску на своїй дурній голові! - Не віриш? Он-о! Біжить... одна з твоїх потенційних любасок. Побачимо, з ким вона піде в кущі - з твоїми гнилими принципами чи з моєю розкішною чуприною.
Останні слова він проказав, уже сховавшись серед квітів. А я промимрив сам до себе:
- Сусідка? А чого це вона сюди, а не до воріт біжить?.. - І, відступаючи в густі кущі порічок, злорадно хихикаю. - Ну, зараз я тобі покажу загробне життя, стривай же, красуне!
Сусідка зринає серед соняхів, озирнувшись довкола, зближає обличчя до фантастично яскравої квітки кактуса.
- Фу! Гадость... - квапливо занюхує трояндою. - Что это? Роза не пахнет?! - Зірвала пагінець м'яти.- И мята не пахнет? - Сіпнулася до великого куща мальв.
А звідти я - гульк!
- Привіт! - кажу, - як ся маєте?
- Ой Котя, черт! Нельзя же так пугать...
Я мав проти неї страшну зброю і безжалісно пустив її в хід. Тобто - заспівав коломийку.
Любила-м си на загаті,
Любилам на плоті...
- Тьфу, тьфу, безстыдник! - замахала вона руками.
Ой, ще би-м си полюбила
На колючім дроті.
- Я же тебя просила: не матерись!
- А я тебе просив: не русифікуй мою територію.
- У таких, как ты, националюг, никогда не будет своей территории! - пролунав сакраментальний голос чужомовного насєлєнія України.
- Народе мій, - склав я молитовно руки, - допоможи подолати як внутрішніх, так і зовнішніх загарбників! - і заспівав:
   Породила мене мама
               На самого Спаса,
                      Дала мені таку цюцьку,
                       Як ручка від баса.
- О! Придворный шут воспевает свое героическое прошлое.
- Ручка від баса, прошу пані, - то є така чарівна рурка, яка легко з'єднає моє минуле з вашим майбутнім.  Обнімаю її за гнучку талію, співаю гарним голосом:
Ой, прийшов я до дівчини
Викурити файку,
                     А вона ся причепила:
               "Розкажи ми байку".
                А я хлопець гоноровий -
                       Дівчину на лавку:
               Вийняв рурку, сунув в дзюрку -
                       Ото маєш байку.
І лише після цієї - третьої! - коломийки вона згадала, якого роду-племені.
- Ох, ці твої пісні, - шепоче млосно. - Я млію... Ходім, - тягне мене за руку, - борщиком пригощу, самогоночки грамульку дам.
Я запідозрив недобре, але, як завше у важкі хвилини,  прикинувся одороблом.
- Сусідко, побійся Бога, - кажу з дурнуватим смішком, - яка самогонка зранку? Костюмчик давай, сьогодні день останньої примірки.
Вона заплющила очі й затримала дихання: зображала боротьбу з шаленим сексуальним стресом. Врешті мовила стлумленим голосом:
- Відвернись!
Не знаю, де вона ховала той казковий костюм - не голка ж, либонь! - та коли я повернувся, то скрикнув від захвату: подібного чуда з білосніжного домотканного полотна ніхто ніколи не видів.
- Стій рівно, вража личино слов'янських народів...
- ...і примкнулої до них небіжки Югославії!
- Мовчи! - і, одягаючи на мене костюм, смішно бубонить: - Євреї всіх країн єднаються, китайці завалили ринки дешевими штанами, мусульмани пруть, як танки, а їм, бач, самостійності забандюрилося. - Та, відступивши кілька кроків, сплеснула руками. - Красень, ай, красень який!
І тут я нарешті відвів душу.
- "Красень"? - волаю тріумфально. - "Красень"? Ха! А це ти бачила? - і роблю широкий жест у бік воріт.
- Ай, ля-ля, фа-фа! - махнула вона рукою.
- Нічого собі "ля-ля, фа-фа"! Це ж мене вбили.
- Як це "вбили", коли в тебе ще цілих півтори хвилини?
- А що я можу за ці півтори хвилини? Льон виростити? Полотна наткати?
- Заспівати можеш, одоробло, -  сказала з чарівним усміхом і, взявши мене під руку, затягнула нашої улюбленої:
   Доганяла літа свої
                       На кленовім мості.
Я, звісно, підхопив, бо хоч мені й було не до співів, та який же поміркований націоналіст змовчить, коли зрусифікована Сусідка заспівує його улюблену пісню.
   Ой, верніться ж, літа мої,
                   Хоч до мене в гості.
- А вони кажуть, - і співає високим відкритим високим голосом, аж я заслухався:
Не вернемось, не вернемось,
Бо нема до кого.
Треба було шанувати,
                   Як здоров'я свого.
- Стоп! А звідки ти знаєш про півтори хвилини? Підслухала?
- Відьма я, Котько. Від слова "відати".
- Ага, все-таки - відьма? Призналася нарешті!
- О-хо-хо, гріхи наші!
- Ну то воскресить мене та лікарка? Відаєш?
- Льон, полотно, білі шати, - хихикає пискляво.
- Оу, тобі весело? Ну, давай, смійся, регочи...
- А чого плакати?
- Ну що таке півтори хвилини, скажи ти мені?
- Не знаю, як вони це роблять, що за одну мить - все життя перед очима, ніби якась прискорена зйомка. Всі, хто побував ТАМ після клінічної смерті і повернувся з реанімації, - є така книжка, "Життя після смерті", знаєш? - так от, всі кажуть: раз - і всеньке життя. За одну мить. А в тебе  цілих півтори хвили...
Заціпило їй на півслові, бо побачила Лі Міта серед квітів.
- Привіт! - каже він.
- Ох, яка чуприна, - мліє Сусідка, - який мужчинка-а...- Та схаменувшись, почала зривати з мене костюм. - Віддай, віддай, це не твоє!
- Чи ти здуріла! Це ж привид, мара.
- Ну, коханнячко, хочеш з привидом... пововтузитися? - криво усміхається Лі Міт.
- Хочу, ой, хочу! - і, розкриваючи руки для обіймів, пливе до нього.
- Бережись, Чорлаю! Не ходи за нею, бо можеш не вернутися. А як же я тоді без тебе?
- Ох, ти ж моя зозулька! - хижо схопивши Сусідку навіть не на руки, а якось кособоко під пахву, Лі Міт зникає в кущах.
- Ніколи б не подумав, - белькочу розгублено, - що сором'язливий Лі Міт... а тим паче, вульгарний Чорлай, - якщо це він, - такий ласий до дівчат...- І раптом, згадавши, волаю: - Півтори хвилини! Та яких півтори - менше! - Починаю метушитися по подвір'ю.- Час минає, а я коломийки, ідіот... Господи,  що ж робити? - Кричу до глядачів: - Людоньки, ріднесенькі, може, хтось знає, де росте, чарівний льон? Давайте разом помізкуємо... Ну так, не зробив я нікому з вас добра, але відтепер я обіцяю... Слово даю, браття й сестри, повірте мені, я... я... стану іншим, я все зрозумів. Людоньки, ми  ж з вами одної крові... Що, пізно згадав? А ви часто згадуєте про це? і робите добро на кожному кроці? і допомагаєте ближнім щодня, щохвилини, і?.. Квіти, кохані мої, люди є люди, а ви... на вас надія, тільки на вас! Горобці й синички, і ти, сусідський лелеко, ви ж знаєте, як я вас люблю, - навчіть! Підкажіть, де росте чарівний льон?
МЛОСНИЙ ГОЛОС СУСІДКИ. Мовчать квіти... ах! Мовчать мухи... о-о! Мовчить лелека... ой!.. Ніхто не знає, де росте чарівний льон...
- А чого це ти зловтіхою булькаєш, відьмо? - перебиваю.
ГОЛОС СУСІДКИ. Бо через тебе я цю розвалюху купляла. Думала, гарний сусід, поберемося - об'єднаємо городи, у нього - квіти, у мене - картопля. А ти з бандюгами заївся... Ну, чого стоїш? Іди сюди!  
- Е ні, це ти йди сюди! Я згоден - об'єднаємо городи, будь ласка, але не клич мене за собою, а краще йди сюди і навчи... Де ти? Гей, Сусідко, ти не Чорний Ангел, не треба цих фокусів!
Серед квітів зринає Хтось загорнений в закривавлене  покривало. В очах мені потемніло. А коли розвиднілося, Хтось загорнений в закривавлене  покривало стояв на тому ж місці і в тій же неприродній позі.
- Господи Боже, сер Тоббі, - нарешті спромігся я прошепотіти. - В цьому покривалі я ніс тебе від машини, аж поки лопату не знайшов і місце не вибрав, і так в ньому й поховав тебе... Плями ці і зав'язь неоковирна - сльози не дозволяли поправити... Сер Тоббі, на відміну від шекспірівського персонажа я вимовляю і пишу твоє прізвисько з подвійною літерою "б". Ой, не те, не те кажу... Так, звичайно, ти не був товстуном, як сер Тобі з "Дванадцятої ночі", але твої фантазії щодо кішок... О, знову не те!
Я хотів наблизитись до нього, хоча б на кілька кроків, та ноги не слухались мене.  
- Сер Тоббі, люди вважають, що у собак, та й взагалі у тварин немає душі. Назвали себе вінцем творіння і нищать все навколо...  
Говорити що завгодно, базікати, аби він тільки не щез!
- Ти пам'ятаєш, сер Тоббі, я скрізь шукав свої захисні окуляри. Мовчки ходив і шукав. Аж поки тобі не набридло: підійшов і, не спускаючи з мого чола іронічних очей, гавкнув кілька разів. Окуляри були на лобі...
Хтось загорнений в закривавлене  покривало ворухнувся й ступив крок назад. Я закричав, затараторив, ковтаючи закінчення слів, - тільки б устигнути сказати найголовніше.
- Сер Тоббі, якщо це ти і якщо можеш, виручай. Треба за півтори хвилини виростити чарівний льон, наткати полотна й пошити білі янгольські шати. Даруй, старий, що я з таким дурним проханням, а тебе ще навіть не встигли склеїти,- але так хочеться на зло Сусідці... та й взагалі, планета наша, тобто погода, я хотів сказати, пташки он щебечуть, квіти пахнуть... О! Я ж квітів ще не поливав сьогодні, сер Тоббі!..
Жалібне скавуління - і Хтось загорнений в закривавлене  покривало зникає.
- Це він, - шепочу крізь сльози, - це його скавуління, Господи, Господи, Господи...      
Затуливши обличчя руками, я дав волю сльозам і не помітив, як позад мене з'явилася юна красуня у смішному капелюшку й яскравій футболці замість плаття.
- Ко-Ко,- врешті подає вона голос, - якщо це ти, - рятуй! Швидше, там бджолиний рій! Швидше! Там на вишні! Ну, Костю Костьовичу, ну, всіх же покусає - і мишей, і котів, ну, чого ти дивишся, наче не впізнаєш?!
- А хто ти? - питаю, витираючи сльози.    
- Ійсо, королева білих мишей, сам же мене так прозвав.  
- Ійсо? - дивлюсь на неї, а сам механічно шукаю за пазухою і на голові. - Ну так, все вірно, тебе ж ворона... - бурмочу. І до неї непевним голосом: - Ійсо, невже це ти стала такою?.. Красуне моя...
- Нарешті впізнав, драматург видатний! Привіт, як ся маєш? А що це з твоєю знаменитою фризурою? Боже, який ти... смішний!
Чорлай з'явився позад неї. Подавши мені знак, щоб мовчав, хападає дівчину поперек, тягне в кущі.
- Ай, ворона! Ко-Ко, рятуй, мене! Боже, які в неї жахливі кігті! Боляче! Боляче! Боляче! На допомогу, Ко-Ко!
- Пусти її, негіднику, пусти!
Я наче приріс до землі. Не знаю, хто мене причарував, але з цієї хвилини кардинально міняється моя поведінка - я немовби опинився в прозорій клітці: натикаючись на її невидимі стінки, б'юся, наче якийсь гидотний павук у великому пересохлому акваріумі.
- Чого ж ти дивишся? Рятуй мене, Ко-Ко!
- Ійсо, Ійсо, я тут! - лементую. - Осьдечки я! Боже, що він з нею робить?! Невже ти мене не чуєш, Ійсо, королево моя кохана?..
- Боягуз! Ворони злякався! Презираю, презираю!
Навіть не добігши до кущів, знавіснілий Чорлай розпанахує одяг на моїй коханій королеві, впивається в її перса, а відтак,  схопивши за волосся, чинить звіряче ґвалтування. Щоб не бачити цієї наруги, я міцно затискаю очі руками, а коли врешті піднімаю голову, то мало не втрачаю свідомості: зовсім поруч, мало не торкаючись мене гола-голісінька Ійсо ніжно пестить мого ката.
- Бовдуре, - гундосить той через плече, -  якщо ти продав мені душу, то все, що ти любив, тепер моє. Логічно? - Довго цілує Ійсо. - Логічно.
- Ах, коханий, - мліє моя королева, - яке щастя, що ти врятував мене. Як же я злякалася.
- А ти нічого собі... мишка, - муркоче ненаситний ґвалтівник і знову починає виробляти різні штучки з моєю Ійсо.
Та щасливо пищить і, торкаючись мене своїм атласним тілом, звивається в екстазі, - а я не можу ні відступити, ні осліпнути, ні хоч би оглухнути!.. Врешті затихнувши, вони ліниво пестять одне одного, як і до цього не звертаючи на мене жодної уваги.
- Хо-хо, ти так закохано дивишся на мене, - грайливо туркоче вона, - як ніколи ні на одну дівчину. Браво, ти нарешті допетрав, що гарна миша в сто тисяч разів краща...
- Ійсо, Ійсо, я тут, - скиглю я. - О Боже...
А Чорлай кладе свої брудні руки на її ніжні перса і, підморгнувши мені, патякає:
- І де ж це ми навчилися так гарно по-українському балакати?
- Мої думки, мої слова, мої бажання - не смій, Лі, зупинись!
- Лі-лі-лі, - зроняє Чорлай через плече і показує мені язика.
- Ко-Ко, що з тобою? Всі вміють по-українському балакати -  і  дерева, й квіти, і бджоли, і навіть коти, фу!
- А руськоязичні тварини серед вас є? – підступний Чорлай не зводить з мене примружених очей.
- Як? - задихаюсь я, - ти й жарти мої крадеш, брате?  
- Ко-Ко, ти зовсім забив мені памороки! Там - бджолиний рій...
- Стривай, Ійсо,- кричу я, - це надто важливо. Невже на тому світі всі україномовні...
- Слухай, ти мене причмелила, - кривляється Чорлай. І продовжує з огидою: - Невже тут всі по-хохляцьки балякають?  
- Звичайно! - сміється Ійсо. - Тому що всі ми тутешні...
- Ага! - злорадно хихикає Чорлай. - Я зрозумів: всі нормальні люди, тобто живі, розмовляють по-російському, а всі мертві - по-хохлацьки?
- Яничарський покруч! - кажу йому. І до Ійсо: - Тобто ми, люди...
- Тобто ми, люди, - перехоплює Чорлай мою думку, - знаходимо спільну мову з тваринним і рослинним світом тільки після смерті?  
- Як це  - "після смерті"? - завмерла дівчина.
- Ну, жив, жив і помер...
- ... і душа потрапила на інший світ, - знущається з мене Чорлай.  
- Який інший світ, Ко-Ко, що за дурниці? Ось твоя хата, ось квіти, ось я...
- Але ж тебе з'їла ворона...- починаю я.
- ... а мене вбили! - закінчує Чорлай.
- Ти ж сам врятував мене від ворони, Ко-Ко...  - смішно обнюхує Чорлая. - І зовсім тебе не вбили. Хоч ти справді змінився,  став делікатним, і потом не пахнеш, і тіло твоє не скрипить, як суха верба. Але все одно миші значно розумніші й делікатніші за вас... тобто я хочу сказати - за пересічних людей, бо ти ж не такий, як усі, ти - виняток і взагалі...
- Ой, хитруля! - Чорлай довго цілує її, дає волю рукам.
- Не смій! - благаю. - Пусти її! Вона свята...  
- І зовсім я не свята, - відсторонилася Ійсо. -  Я делікатна й мудра, душевна і граціозна, інтелігентна й дотепна - куди твоїм людям!
Не знаю, що наштовхнуло мене на цю думку, але я раптом прозрів.
- Хвилинку! - зойкаю, мов обпечений. І до до глядачів: - Ви помітили, вона - копія  Сусідки!.. Але якщо це відьомські заморочки, то чому вона з'явилася мені не в образі Ії - коханої земної жінки, про яку я весь час думаю, а в подобі...
- Хвилинку! - підло передражнює мене Чорлай. І до глядачів: - А якщо це не  відьомські штучки, а певна закономірність? Якщо після смерті всі миші, коти, собаки, бджоли, кактуси, дерева, квіти стають людьми, а люди, які багато грішили, стають різними кузьками, блохами?.. Та ні, багато людей не заслуговують на таке щастя - стати після смерті блохою. Наприклад, ця продажна тварюка СлавКа-Ка.
- Або така чесна й поряда людина як Чорлай, - додаю сардонічно.
А він поправляє моє розкішне волосся на своїй гидотній голові й продовжує звертатися до глядачів з моїми найпотаємнішими думками:
- Бо ви ж не будете зі мною сперечатися, що всі Божі створіння від народження мають право на безсмертя? А різні там мудрагелі, пися-менники, політики, розпутні драмороби приходять на цю Землю для того, щоб завоювати подібне право. Або втратити, якщо воно було завойоване їхніми предками.
- Вони тебе чують? - киває Ійсо у бік глядачів.
- А ти мене, королево? - розпачливо кричу я, - ти мене чуєш?
- Мабуть, що не чують, - відповідає Чорлай.
- То чого ж  ти з ними розмовляєш? - сміється вона.
- Бо це така новаторська, така містична проза, крулєво, - патякає Чорлай і знову дає волю рукам.
- Потвора! - стогну я, відвернувшись.
- О, півтǒра! - вигукує зненацька Чорлай.- Тобто півтори. Хвилини! Ійсо, де росте чарівний льон?! Швидше кажи, ну!
Я остовпів. Нахабство мого двійника - якщо це він, звісно! - не знає меж. Треба щось робити, якось нейтралізувати його, але як?
- Мене? Нейтралізувати? - вмент репетує він. - Кишка затонка!
- Все! - кажу рішуче.- Міняємося!! Перуку, фризуру мою, ну!!!
- "Міняємося"?.. Хто чий раб?
Як ніколи, відчував я свою правоту, і, як ніколи, твердо почав:
- Правила нашої гри вимагають...
- Правила ТАМ були! А ТУТ я командую парадом. І не день, не місяць, не рік - навіки-віків!
- Лі, братику, опам'ятайся...
- "Братику"?! - пискляво зойкнув він. - А коли ти жирував у палацах, на іномарках роз'їжджав, на честь дівок своїх продажних салюти щоночі влаштовував - ТАМ, у тому житті, ти багатьох братиками називав? Тільки потрібних людей. А всі інші були для тебе лохами...
- То все для виду було! Щоб не відрізнятися від інших...
- То чому ж тепер ти хочеш відрізнятися?! - І до Ійсо: - Ну, мишко, де твій чарівний льон?    
- Ко-Ко, навіщо тобі вигаданий казковий льон, коли я принесла цілком реальну пропозицію - стань нашим королем!
- Як це - королем? - дивуюся.
- Зіграти роль короля мишей - будь ласка, - пиндючиться Чорлай, - але стати королем мишей? Як це?
- Ти не дозрів, Ко-Ко?! - трагічно зойкає Ійсо. - Ти не любиш нас, признайся, - ти ніколи по-справжньому не любив мишей...
- Не любив? - кричу я гнівно.
- Я не любив мишей? - голосом провінційного трагіка промовляє Чорлай і... голосно схлипує.
- Ко-Ко, що сталося, чому ти плачеш?
- Любив зоологію, ботаніку...
- Не смій, Лі, це найдорожче! - кричу розпачливо.
Та Чорлай ковзнув по мені зневажливим поглядом і продовжив  лицемірно:
- Півтори тисячі різних кактусів назбирав, в школі юнатів свій куток мав, а вчитися пішов на журналіста. І халтурником став, і холуєм придворним... Чому? Ну чому, Ійсо? Душу зрадив, покликання своє...
Чи то від образи, чи від усвідомлення свого понівиченого життя, я даю волю сльозам - але від цього мені не стає легше.
- Ко-Ко, сльозами горю не зарадиш! Зречися негідної людської породи! Ходи зі мною!
- З тобою? - вмент прозріваю я. - З тобою? - і люто витираю сльози.
- Куди це з тобою? - вторує мені Чорлай.
- На престол! Стань нашим королем, Ко-Ко. Піднімись над злочинним родом людським, що обрав своїм кращим другом кота! - Веде Чорлая в кущі. - Влада, яку ти отримаєш, безмежна. - Жагуче цілує. - Бо народ наш могутній і всюдисущий, кордони й перешкоди впадуть перед тобою, наймогутніша зброя людей безсила...
Обнявшись, обоє зникають серед соняхів.
- Стій, Чорлаю, - кричу я, - це Сусідка, відьма це!..
І тієї ж миті я відчув, що моя невидима клітка щезла. Бігаю скрізь у пошуках примарної Ійсо, кричу якісь безглузді слова, врешті згадую про головне.
- Господи, - хапаюся за голову, - чому, ну чому я так безглуздо трачу свій дорогоцінний час? На кого? Ійсо, де ти, покажись!.. Привиди! Життя на примарні цінності розміняв, і тепер... А чому примарні? Я любив їх - квіти, котів, мишей, собак, - і вони відповідали мені взаємністю. А хіба можуть бути цінності, вищі за любов? Хай привиди, хай тіні улюблених моїх істот, - може, тепер Ія... тінь Ії раптом промайне серед квітів, а на руках її - доця, моя доця і мій синочок...
- Караул! - репетує хтось у кущах. - Рятуйте, хто в Бога вірує!
- Ія! - кричу радісно.- Це ти, ти, моє сонечко?
Серед квітів зринає істота вочевидь жіночої статі: закинувши сукню на голову, демонструє розкішну імпортну білизну і велике захоплення від зустрічі зі мною.
- Боже, знайомий голос! Невже це ти, Ко-Ко?
- Та ніби...
- Ой радісний мій, ой, коханий! Чому ти покинув мене?
-  А хто ти?
- Я душа Опунції бразильської - твого улюбленого кактуса. Щоранку ти говорив мені: "Сеньйорито Опунціє, честь маю привітати вас з першим снігом... з Різдвом Христовим... з ясним сонечком..." А потім покинув на балконі своєї міської квартири, і ніхто мене не поливав, і я померла, і душа моя прилетіла до тебе...
Тим часом Чорлай, підкравшись, схопив її ззаду.
- Ого! Душа кактуса, а тіло - людини? А ну, красуне, покажи свій фейс. Давай, давай, не соромся. - Бореться з нею. - Незручно в цьому футлярі, жарко, мабуть...
- Бджоли, - скиглить Опунція, - кусаються...
- Ну, ну, голубко, я з тобою...- лагідно торкаюся її руки.
- Хто це? - сахнулася, уздрівши мене. - Фу, яка бридота! - І ховаючись за спину Чорлая: - Прожени цю потвору, Ко-Ко!
- А ну, ти, чуперадло, паняй звідси!  
Задкую. Не зводжу іронічного погляду з Опунції. Хотів було сказати: "На кого ж ти мене проміняла, красуне моя колюча?" - та передумав. А Чорлай репетує, відганяючи мене ще далі, і не бачить нещасний, з яким хижим виглядом скрадається за ним підступна красуня. Хотів було його попередити, та не встиг -  раптовим скоком хижачка Опунція збиває його з ніг.
- Ага, попався, красунчик! - Вульгарне шамотання, в якому Чорлай займає суто оборонну позицію. - Ну, давай же, згадай, що ти мужчина. Сміливіше.
Я зближаюся. Мені щиро шкода їх. В таку мить, коли спливають мої останні секунди, ці двоє так брутально вовтузяться, ніби мають в запасі ще одне життя... Стою над ними, спостерігаю, і вираз мого обличчя аж ніяк не веселий.
- Давай, давай, розслабся й отримай свою порцію земних благ, скільки того життя, -  хтиво шепоче Опунція. - Моя душа давно вже мріє злитися з твоєю, бо ніхто мене так не любив, як ти...
- Злитися з твоїми колючками? - обороняється Чорлай. - Здуріла?
- Мужчино, це зараз наймодніший секс,- намагається зірвати  з нього штани.-  Колючий екстаз - о, яке це блаженство! Ти їв квашені огірки з медом? А туркменську диню, густо посипану сіллю? А сало в шоколаді? О-о, колючий секс - це... це вершина... Сегі.
- Сегі? - перепитуємо ми з Чорлаєм одночасно.
- В моїх очах ти завжди був сексуальним гігантом. Бо що може бути мудрішого за повноцінну земну любов, її принади, сотні способів, колючий екстаз - ходім, коханий, тут занадто багато цікавих очей.
Опираючись, ледве живий Чорлай повертає до мене виснажене обличчя.
- Здаюсь! Вона твоя, - хрипить він. - Міняємось!
- Е ні, голубчику, заварив кашу, тепер сам її...
- Брате, - скиглить Чорлай, - погано мені... Вмираю...
Пожалівши його, хапаю Опунцію за руку.
- Ти чуєш мене? - питаю владно.
- Ти ще тут, чуперадло?
- Опунціє, - кричу, - якщо ти  любиш свого Ко-Ко...  
- Ой, люблю, ой, хочу!
- ...то вирости чарівний льон, натчи полотна, поший білі янгольські шати - і все це за півтори хвилини.
Перемінившись в обличчі, дівчина хапає Чорлая за плечі.
- Чорний Ангел приходив?
Той  кивнув.
- Костю Костьовичу, будьмо розумними, - пестить вона його.  - За півтори хвилини пошити янгольські шати ніхто не зможе. А зняти з мене   оці модні ШАТИ  - запросто.
- Тихо! - підвищую голос. - Ніби плаче хтось?
Та збуджена Опунція нічого не чує.
- Вони лякають нас чорними янголами? - гороїжиться вона. - ОК!  А ми їм - новий спосіб: я під грушею, а ти - на гілці наді мною: і повільно сповзаєш; а я назустріч тобі виставляю звабливі білі стегна - і ми зливаємося з ніжними зойками: "Ура, є новий спосіб, чудо моє..."  Бо двічі живемо, Сегі: спершу - нові способи, а потім - спогади про них. Ось чому секс, його трепетні можливості, його екстаз не можна нічим замінити - ні владою, ні багатством, ні примарною славою... - Звивається в конвульсіях, довела себе, бідолага.  
А Чорлай тим часом героїчно відповзає в кущі.
Я стою над розквецаною Опунцією й необережно озвучую свої думки.
- І це вінець творіння? І про тебе сказано: чого хоче жінка, того хоче Бог?
Якби знаття, що на неї нападе такий шал, сам мовчав би й іншим заказав.
- Кретин! Ідіот! Боягуз! - верещить на весь голос. - Ти ніколи не жив повноцінним життям.  Ненавиджу! Презираю! Ой, з ким я зв'язалася...
- Гей, хто там рюмсає? - намагаюся перекричати її. - А ну, виходь негайно.
- Ой, та Фірся, Фірся-наркоманка, - витирає сльози Опунція. І додає беззлобно: - Знаєш, що тебе погубить? Любов до різних покидьків.
- Себе маєш на увазі?
- І себе теж, - каже вона й... зникає.
Я стенув плечима: схоже, що мене цими щезанками вже не здивуєш.
- Фу-у, ну й темперамент, - визирає Чорлай з кущів. - Спасибі, що виручив... Ко-Ко. Мене ця твоя... Сусідка, а потім ця твоя мишка... так висмоктали... - і розпластався на траві.
- Треба щось робити, Лі. Ти ж бачиш, вони прагнуть з твоєю допомогою...
- Все, все, мене нема, - бубонить він і знову зникає в кущах.
Я повертаюся до глядачів, переводжу замислений погляд з одного обличчя на інше. Мабуть, годилося б тут сказати кілька мудрих слів, щось на кшталт: "Ну, все бачили? Сподіваюся, тепер ви розумієте, що таке колючий екстаз?" Але театральні глядачі, як правило, сприймають все навпаки. Тому я сумно посміхаюся й кажу сам до себе:
- Вони ж усі померли - Ійсо, Фірся, Опунція... А тепер всі живі і всі такі сексапільні...
Та усвідомивши, що час минає, горлаю панічно:
- Гей, хто там шемрає в кущах? Фірся, це ти? Швидше! Не тягни кота за хвіст - кожна секунда дорога!
Прикриваючи косинкою обличчя, вірніше, маску з великим червоним носом, Фірся в довгому смугастому халаті йде до мене, симпатично похитуючись.
- Драстуй, рідний мій господарю, - каже вона хрипким голосом, - я така щаслива знову бути з тобою...- І до когось у кущах: - Ховайтеся, ховайтеся, мої золотенькі, зараз Котя Котьович забере цей дурний рій!
- Невже це ти, Фірся?
- Не впізнаєш? А хто тебе просив валер'янку  саджати!   Ледве відірвалася... О, а що це за костюмчик на тобі? Я сьогодні така набрана, а ти такий лисий... Ой, Ко-Ко, який же ти смішний! Але я все одно тебе люблю. - І зненацька кричить: - Анжеліка, не вилазь з гарбузів - бджоли срачку покусають!
- Стоп! У тебе ж не було кошенят...
- Семеро, йоли-пали! - ображається вона. - Анжеліка, Христина, Ліна, Артур, Гарольд, Едуард, Северин... Ходім, покажу! Ну, ходім, ходім же, поглянеш!
Ось воно, "ходім же"! "А не пішла би ти на!.."- подумки наспівую сороміцьку пісеньку. Та несподівано зриваюся на крик:
- І ти, Фірся, кличеш мене за собою? Не хочу я "поглянути", не рушу звідси!
- А кричати навіщо? Давно дівчат не нюхав, бідолашко?
- При чому тут це?
- Не переживай - нагряне скоро твоя любаска!
- Ой, та зніми ти цю маску! - хапаю її за руку. -  Хто нагряне?
Фірся ловко ухиляється й кричить несподівано дзвінким голосом:
- Ія! Красуня мафіозна. І-я!
- Коли? - кричу й собі. - Коли вона з'явиться?
- Ах, яка любов неземна, - хихикає вона, сповзаючи на землю.
- Близнят моя Ієчка народила, уявляєш? - присідаю біля неї. - Хлопчика і дівчинку, уявляєш?..
- Ну ти боєць! Вітаю...
- А далі що? Як вона тут без мене, без роботи, з двома дітьми?..
- Якось то буде: Бог дасть, тато хату продасть, собак накупить - ніхто й до хати не приступить. О-йой... - Качається по траві
- Що з тобою?
- Бігла через картоплю, побризкану отрутою від жуків, фу-у... Якби хоч не облизувалася, корова... Чому ти мене так прозвав - Фірся?
- Ти була схожою на чеховського Фірса у виконанні Тарханова, артиста МХАТу. Вуса, бакенбарди розкішні...
- Глаша я, Глафіра від народження. Ти кличеш "Фірся, Фірся", а я лежу, корова, на пеньку... Аж раптом до мене доходить - це ж мене коханий господар кличе. І як рвону навпрожки через картоплю...
- То, виходить, ти через мене?..
- Та ні, - перебиває вона, - я завжди була лінтюшкою. А Бобік сьогодні, може, й не здурів би, якби ти не кричав: "Сер Тоббі!", а гаркнув: "Бобік, мать твою, стій!"
- На  жаль, я так не вмію.
- Та що там казати! Інтелегентна людина в період зміни суспільної формації... Ой, Боженьку, що ж я триндю! Он-о в руках моїх - спасіння твоє. На, швидше жуй, це особливий рецепт, сама готувала.
- Що це?
- У нас воно зветься ІВАН-ТА-МАР'Я. А вони там, за океаном, зарази буржуазні, по-своєму перекрутили: МАРІ-ХУАН, або ж по-простому МАРІХУАНА. От зарази, га?
- Ти - мені - наркуху? - зриваюся на ноги.
- Я - тобі - спасіння! Про все забудеш. Радість і щастя. Кольорове блаженство. Ніяка влада, ні секси, ні багатство подібного щастя тобі не дадуть!
- Фірся, Фірся, ти мене вбила! Ну подумай своїм котячим розумом, навіщо ми приходимо на цей світ?
- Ми для того, - важко підводиться вона, - щоб мишей ловити, а ви - щоб мучитися дурним запитанням: "Ах, навіщо ми приходимо на цей світ?.."
- Господь сотворив мене людиною і сподівався, що моє земне життя буде... А я, слабак, не зумів перемогти своїх тілесних забаганок. Тепер ось тіла не маю. То, може, щось таке справжнє, ну, щось розумне  встигну...  
- Гарними намірами дорога до пекла мощена! - долинає з кущів голос Чорлая.
- Бобік! - чомусь сердито репетує Фірся. - Сер Тоббі просив передати: ВОНИ ВЖЕ ПРИЛЕТІЛИ. ТКАЧІ БІЛИХ ШАТ.
- Він почув! Він допоміг! - кричу увсебіч: - Сер Тоббі, дякую! Але де, де  вони, ткачі? Не сказав?
- Ой, ну що це за костюм на тобі, Ко-Ко? Що за матеріал? Наче світиться...
Розглядаючи костюм, я не зауважив, коли Фірся зникла.
- Як же я раніше не помітив? - кажу розгублено до глядачів. - Цей костюм і вишивка на ньому не з полотна, та й взагалі не з рукотворного матеріалу. Він ніби пестить кожну клітину мого єства. І водночас, я відчуваю, костюм цей - він крила мої і небо моє. Я зараз тільки зрозумів, що варто лише захотіти -  і я полечу куди завгодно, і за мить здолаю відстані незримі,- але щось утримує мене тут, серед квітів і мишей, і кактусів, і лелек.  
- Ради Бога, извините! - смішно кричить жіночий голос позад мене. - Можно вас на минутку?
- Ія?! Це вона, це її голос! - заметушився я. - Ія! Ієчко, де ти? - І мимохідь до глядачів: - Саме так вона зупинила мене в Севастополі, де я відпочивав, - "Ради Бога, извините!"  Але чому все спочатку? - Кричу невідомо кому: - Я хочу теперішню Ію побачити, і дітей, доцю манюню, синочка...
Ія зринає серед квітів і, широко розкинувши руки для обіймів, прямує до мене.
- Ко-Ко, повелителю мій...
Ой, краще б вона ніколи не з'являлася в цьому царстві підступних привидів! Бо не встиг я й кроку ступити, а Чорлай вже тут як тут, і з криком "Ієчко, ріднятко моє!" зливається з матір'ю моїх дітей в палкому поцілунку.
Люто стискаю кулаки й скрегочу зубами - ото все, що мені дозволено Господарем Цієї Гри, позаяк знову опиняюся в невидимій клітці.
- Це підло, Чорлаю! - мичу гидотним басом. - О, все, що завгодно, тільки не це.
- Ах, як же я за тобою скучила...- шепоче моя Ієчка не мені.
- Ластівко моя тернопільська, - лихий поганець хапає на руки мою кохану і витанцьовує мій неповторний, мій харизматичний любовний танок.
- О, які ж у тебе дужі руки, ко-хане мій, як же я їх люблю!
- А все інше? Не забула? - варнякає знавіснілий вовкулака.
- Може, й забула, - кокетує вона. - Нагадаєш?
- Негайно, ріднятко моє!
- Іє, Ієчко, - скиглю я чайкою степовою, - спам'ятайся.
- Боже, хто це? - нарешті уздріла мене. - Що за потвора?
- О, - радіє Чорлай, - це, прошу пані, знаменита персона сучасності! Народ про нього поеми складає.
Він ставить її на землю і з неймовірною афектацією декламує: "Він був народжений Лебедем. Але - зрадив себе... З плином часу його велична довга шия стала товстою, як у найогидніших гусаків-ненажер, а біле пір'я зовсім почорніло. І тоді якийсь дотепник дав йому прізвисько ЧОРЛАЙ, що означало: ЧОРНЕ ЛАЙНО".
- О, ви не тільки талановитий письменник, пане Ко-Ко - ви ще й геніальний актор, браво! - моя Ія бере його під руку і хтиво муркоче: - Ах, якби ви ще знали знаменитий вірш Павла Тичини "Панно Інно"...
- То що було б? - туркоче й собі цей слинявий хробак.    
- О, все було б... Костю Костьовичу!
- Іє, Ієчко, - стогну, - ти ж мені близнят  народила, схаменись...
- Тобі чи мені, рабе нікчемний? - цідить Чорлай крізь зуби. - Тобі чи мені, питаю?
- Цей геніальний вірш Павла Тичини, - продовжує замріяно Ія, - для мене, він як порятунок серед пустелі яничарської. Чому так не цінуємо своїх геніїв, чому дозволяємо диявольським покручам безкарно поганити наш довірливий і хазяйновитий народ: "Усіх яблук не з'їм, але понадкусюю",- та ще й видаємо цю підлу брехню за основну рису характеру українця-господаря, українця-філософа, українця-гумориста?
- Вірш! Декламуй! - шипить до мене Чорлай. - Вірш, мать твою!
- Сам декламуй.
- Забув. Не пам'ятаю.
- Співчуваю.
- Уб'ю гада.
- Вже вбили, - знизую плечима.
Замріна Ія зникає серед квітів, а я кажу замислено:
- Ти можеш відняти в мене кішку, Сусідку, мишку, але любов мою... близнят моїх...
І тут сталося неймовірне - Чорлай почав задушевно декламувати:

Луна позолотила иней,
Налипший на моем окне.
Красивое девичье имя
Звучало в тишине.

И было имя необычным,
И долетало, словно стих,
Сквозь стук ирпенской электрички,
Сквозь смех товарищей моих.

И три протяжных чистых звука
В меня бросала мгла.

Она, должно быть, нянчит внуков,
А может, умерла.

Но тосковал о ней Тычына
И вспоминал, и постигал.
О Инна, дорогая Инна.
Я здесь один. Снега.
- Ти... Льоню Кисельова... напам'ть?
- Та невже? - блазнює він. - Та щоб я, сучасний діловар, бездушний махінатор - і шпарив напам'ять якогось маловідомого поета?! Хіба наш бандитський бізнес не паплюжить душу?.. Ой! - Схопився за живіт. - Ще один віршик поносний пре... - І знову натхненно декламує:

         Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом,
На украинском языке.
И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся черные бутоны -
Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете - только песня
На украинском языке.
- Овва!.. - щиро тішуся я. - З тебе ще можуть бути люди.
- А з тебе вже ні! - хихикає Чорлай. - Дуриндо, невже ти не розумієш, що я навмисне зволікав? Щоб твої півтори хвилини - в пісок!..
- Ія! Ія! - волаю панічно. На допомогу! Рятуй мене, Ієчко!
- Зараз, коханий, зараз! - голос її зовсм близько.
- Ні! Не допоможе вона тобі... - похитнувшись, Чорлай схопився за груди. - Не допомо...
Диво дивнеє: тут і надалі я буду синхронно повторювати всі його рухи - так, наче ми сковані якимось невидимим ланцюгом.
- Тебе не існує, продажна дівко! - хрипить він. - Ти - плід моєї фантазії.
- Плід моєї фантазії...- відлунням озиваюся я.
- І тебе, потворо, немає...- шипить до мене Чорлай, падаючи на коліна. - Не існує тебе, двомовний хлюпику. Бо хіба ж не ти продавався наліво й направо, на догоду Москві писав свої п'єси поганющою російською, книжки видавав, театри чужомовні прославляв? А тепер іронізуєш з російськомовного населення, яке чесно купувало твої книжки, дивилося твої теле-шоу - годувало тебе і твоїх лярвочок... Ти! Ти і такі, як ти, щирі українці продали рідну мову, землю, народ свій... Я все життя... Я вичавлював тебе зі своєї душі, як міг. - Сповзає  на землю. - Ти! Ти і такі, як ти, фанфарони зробили мій народ безвольним і сліпим. Заразили пуетичною галіматнею. І тепер хитрі зайди з усіх боків розкрадають Україну серед білого дня...
Раптом Чорлай встає, тримаючись за грушу. А я - двійник його - спинаюся на ноги з іншого боку стовбура. І поки він з неймовірною внутрішньою силою виголошує свій останній монолог, я повільно звільняюся від його пластики: рухи мої завмирають... вуста перестають ворушитися... обличчя кам'яніє.
- Я знав, що народжений гусаком! - скрикує він. - І я зробив усе для того, щоб злетіти на таку височінь, яка недоступна жодним лебедям!.. Я... - він знову сповзає на землю, - я переможу тебе, потворо. Тому що я, я, а не ти - сіль землі, майбутнє нації... Народ, він рано чи пізно прозріє, і викреслить тебе зі своєї пам'яті... Разом з усіма комарами, мухами, мишами, кактусами і сусідками... Досить нам цієї галіматні! Доста... Дос...  
Чорлай затихає.
А в мені щось немов надірвалося, і серце почало битися значно повільніше чи, може, й зовсім зупинилося, не знаю. Бо стою я поруч з непорушним героєм-коханцем, мов бовван,  з кам'яним обличчям і застиглим поглядом порожніх очей.
- Ко-Ко, поглянь! - Ія несе бджолиний рій, схожий на величезну купу чорних гірлянд, що спалахують ритмічними тьмяними вогниками. - Що з тобою, Ко-Ко? Твоє обличчя, твоя зачіска!.. Поглянь, що я принесла. Ну, посміхнись же, Ко-Ко. О Боже, що з тобою? Зараз, зараз, я знаю... Стій рівно, коханий! - І вона опускає на мене бджолиний рій.
Я повільно оживаю. Озираюся навколо - за Чорлаєм і слід пропав.
- А де ж... Чорлай? - питаю кволо.
- Та при чому тут якийсь Чорлай! Сюди поглянь.
- Що це, живі бджоли?
- Ти не злякався, мужчино? Ти радієш? Яке щастя...  Поговори з ними, якщо хочеш.
- Вітаю тебе, бджолиний рою. Мій прадід прожив сто сім років: пасіку тримав у горах. Кажуть, ніколи не користувався ні сіткою, ні димом. І я тільки тепер зрозумів, який він був щасливий: завжди на свіжому повітрі, ні перед ким не гнув шию, вино - коли хотів, і ніхто йому не варнякав: "Гей, не забувай, що зранку здача рекламного ролика, а ввечері запис ідіотського телешоу за твоєю п'єсою..." Що це, гори? Слухай, бачу їх, Карпати бачу! І запахи... І  звуки різні... Там водоспад. А там якась звірина реве, може, ведмідь.  І крики... О, мужчина в чорному киптарику... Це прадід мій?.. - Пробую співати:
А як прийде, браття, костомаха,
Та як прийде, браття, із косов,
То я скажу:"Будь здорова, свахо,
Нумо, свахо, випий ізі мнов!"                                              
- Тсс, - перебиває Ія, - я чую голоси бджіл: "Мужчино, ти нам подобаєшся. Твій запах не дратує нас. Ти Богом даний нам пасічник"... Гей, куди ви?!
Ми не змовлялися! Ми просто знялися в повітря і полетіли - я і бджолиний рій! Тому що я раптом зрозумів, кого мав на увазі сер Тоббі, а вона, дівчина Ія, заважала нам розмовляти, бо красива була,- от і довелося нам фуркнути у небо.
- Це нечесно! - галасує Ія, віддаляючись. - Гей, візьміть мене з собою, гей, гей!
- Високоповажний бджолиний рою, - беруся відразу до діла, - допоможи мені, будь ласка. Поглянь, який дивний костюм на мені. Він зітканий з любові і сонячних променів, і його подарувала мені загадкова жінка. Я не стану самим собою і не допоможу тобі знайти вулик чи дупло, допоки не віддячу їй подібним дарунком.  
Не відаю, звідки в мене з'явився цей дар, може, завдяки відомому діснеєвському мультику, але я раптом почув низький бас бджолиного рою.
- Ну-ну, і що я можу зробити для тебе, намальована людино?
- О могутній бджолиний рою, - кажу шанобливо, - з любові і сонячного проміння ти вмієш ткати чарівні соти...
- Я знаю, що я вмію, а чого не вмію і не хочу вміти, - перебиває рій. - Тобі бракує любові чи сонячного проміння?
- Мені бракує твого дивовижного ткацького мистецтва!
- Ну що ж, повітряна істото, по всьому видно, що ти любиш і квіти, й дерева, і воду, і за Бобіком побиваєшся, як за рідною душею. Але чи зможеш ти полюбити нас - кожну бджілку окремо, й нікого не забути, не покинути в біді чи то в літню спеку, чи в люті зимові морози?.. А променисті сонячні шати для твоєї хитрої пані ми хутко змайструємо, не хвилюйся...
Ми швидко спускаємося на землю, прямо крізь вервечки фіолетових фотелів.
- Тсс, - кажу до глядачів, - потерпіть секунду, поки я поселю його.
Опускаючи бджолиний рій у виїмку між гіллям старої груші, розглядаюся увсебіч - за Ією і слід пропав.
- Ія, де ти, Ієчко! - кличу без особливих емоцій, і вражений власною байдужістю, звертаюся до глядачів: -  Знаєте, яка дурна думка прийшла мені зараз до голови? "Ну пропала, ну то й що? От якби рій бджолиний зник, ото було б горе..." - Довго стою мовчки. - Чому я такий покруч? Бджіл люблю, мишей, собак, котів, а з людьми... Батько покинув нас, коли мені було два рочки, а через п'ять літ мама померла... - Співаю на мотив "Містера Ікса": - Живу без ласки, в серці рана зія. На пиці - маска, а в душі - змія... О, треба б записати...
На цих словах серед соняхів зринула вагітна Ія.
- Ну-ну, - бовкаю з тою ж байдужістю. - що далі?  
По-перше, чому вона досі вагітна, без моєї доці і мого синочка? По-друге, занадто схожа на Сусідку. А по-третє, мабуть, я взагалі розучився дивуватися.                      
- Боже мій, скільки нових квітів! - екзальтовано лементує вагітне створіння. - Привіт, Опунціє! Що? Цілуватися з твоїми колючками? А це хто сховався? Королева мишей? Привіт, Ійсо! Гей, Фірся, привіт, як твоя писклява сімка? - І врешті зволила побачити мене. - Не підходь! Не обнімай мене, бо їх тут аж двоє  і ти можеш ненароком... - Задкуючи, по-змовницькому манить мене. - Ходім, там альтанка під яблунею... Ходім, послухаєш, як б'ються їхні сердечки...
Не знаю, що на мене найшло, але, озирнувшись увсебіч, я несподівано для самого себе заволав:
- Сусідко, я знаю, це можуть бути чергові твої штучки. Але я йду. Не за тобою, ні! Я йду за нею, за коханням своїм, за матір'ю моєї доці і мого синочка. Йду!
- Стривай!
Повернувшись до мене спиною, вагітна зайда виймає з-під сукні подушку  і я стаю свідком пекельного перевтілення:  Сусідка у всій своїй нахабній красі зринає переді мною.
- Вибачай, Ко-Ко, але це знову я, - поправляє зачіску й винувато посміхається. - Ну, хіба ж я винна, що схожа на твою Ію? А я тебе поважаю, і не хотіла б за допомогою примітивного обману... Я ж і королевою мишей була, і кішкою, і  рій ось бджолиний тобі принесла... А насправді я... - вона якось по-дитячому зашарілася й промовила сором'язливо: - Я смерть твоя, Ко-Ко.
І знову я не здивувався: до того все йшло. Хоч в голові мені замакітрилося, що правда, то правда.
- Ти бреши, бреши, та не забріхуйся! - переводжу подих. - Бо коли ти прикидалася мишками-кішками, то всі ми - і дерева, і квіти, і я - нічого такого не відчували. А коли з'явилося ясне сонечко наше Ія з бджолиним роєм, все навколо розцвіло і птахи защебетали, і знову став я самим собою...
- Гіпноз! Я напустила на тебе гіпноз кохання!.. Чого смієшся?
- Бо ти... - не можу погамувати дурносміху, - ти ж, Сусідко, ревнуєш. Читав я багато про тебе, мільйони різних ля-ля, фа-фа. Але щоб ти ревнувала мене, тобто свою жертву, до звичайної земної дівчини? - І радісно кричу: - Ія, Ієчко, голубко моя, де ти? Я знаю, вона бреше, ти - це ти, і ти завжди була поруч зі мною...
- Ні-і! - лютує Сусідка. - Це я завжди поруч! Де б ти не був, що б не робив - я була, є  і буду поруч з тобою!
- Брехня! Навіть у найтяжчі хвилини, коли ніхто зі мною по-людськи... і мами не стало, і я цілими днями, як у пустелі,- не ти вела мене до пасіфлори, що зацвіла на вікні, і щоразу, як я  зближався, шепотіла мені про любов і таїну буття; не ти примушувала мене бігти у парк і розмовляти з деревами, й обніматися з ними, як з найближчими друзями, і заряджатися їхньою цілющою енергією; не ти навчила мене  розмовляти з кішками й собаками, птахами й мишами, з усім живим навколо; і не ти, не ти розкрила мені найвищу таємницю життя, яку я зараз, здається, можу, я спробую це сформулювати... З любові і сонячного проміння зітканий цей світ і все живе на ньому. А смерть - це облуда, гіпноз для дурнів, що тільки заради тіла свого  живуть...
- О-ля-ля! То, виходить, мене зовсім не існує? А чиє ж воно таке гарне, оце тіло? Може, й справді я твоя любаска Ія, га? Ну то бери мене... Сегі, давай. Чи я тебе візьму, чи ти мене - яка різниця?!
І тут мені примарилося, начебто серед квітучих соняхів промайнув божественний лик Чорного Ангела. І, втративши контроль над собою, я почав таке виробляти, що, мабуть, скільки існує людство, ще жодна душа, хай би навіть у яких шрамах не була, нічого подібного собі не дозволяла. Та й те сказати, може б, хлоп і не спромігся на подібну вселенську дурню, якби того Ангельського Лика не спотворив, прости Господи, воістину диявольський усміх.  
- А-а-а! - заверещав я. - Дістала вона мене, ця зануда, Божий Посланцю! І не так своєю нахабною поведінкою, як тим, що на Ію, дружину мою схожа... Не можу я терпіти цього знущання, пробач! Ех, де наше не пропадало!!!
І захрипнувши від свинячого вереску і многая знаків оклику, шиплю крізь зуби на заскочену Сусідку, як на звичайнісіньку земну бабу.
- Ти що собі дозволяєш, дівко? З ким жартуєш? Зніми, скинь ці лахи погребальні! - сіпнув її за сукню і раптом побачив те, від чого  зовсім стеряв голову. - О, родинка моя! Улюблена... Що?! Звідки ця гусяча шкіра? - Люто розтираю плечі, руки, шию і  навіть груди її. - Холодна як смерть, тьху! Не смій так жартувати. Ось же, ось родинка, я цілував її, це вона, точно! - Цілую. - Уй, гидота! Як це тобі вдається - бути такою холодною? Ну, Ієчко, ріднесенька, ну воскресай же, я люблю тебе, чуєш?!
- Зупинись, нещасний, як смієш, ай!..- репетує вона водночас зі мною. - На кого руку підніма... Ой людоньки, що ж воно діється, та в мене ж тої роботи брудної, ой, та скрізь війни, СНІД, наркотики, тероризм, брат на брата, сват на свата... ой, млосно!.. стільки нещасних мріють про мене... ой, не можу!.. мільйони хворих і немічних чекають - не дочекаються, а я канікули, а я... ой! кохатися, о-ой?!?
- Давай, давай, Ієчко, - тормошу її, - воскресай, перемагай цей дурний холод, бо ти ж земна красуня, бо ти ж доцю мені народила і синочка!
- А щоб тебе родимець побив! Мало того, що себе переконав, то й мене туди ж... ой!
- Ну, ну, ще трошки тепла для моєї шийки, отак, отак, і нижче, - падаю на коліна, - для горбочків моїх коханих... молодчина!
- Ой, ганьба, - задихається вона, - ганьба яка приємна, ой...
- І ще нижче посилаю тепло, для животика, і ще - для грішного тіла, і стегон, і сіднички, отак, отак... І нижче, для колінець і для ніжок моїх, давай, давай, холодні ніжки, навіть такі гарні, цілувати не дуже... О, вже краще, молодчина! Одяг твій, справжній одяг, де він? Там? Я зараз, не тремти, я зараз, чуєш?
Зникаю серед квітів, а голос її наче поруч лунає, кожне словечко чую і навіть те, як механічно вона говорить, думаючи зовсім про інше.
- Божевільний, що ти задумав? Я примітивна, забацана коза - ненавиджу політику і зовсім  не розумію, за що ти мене кохаєш, ти, серце якого досі було таким холодним і нікому великого добра не зробило, і... Прости, Ко-Ко, що я так плутано, та хіба це... Я хотіла тобі відразу признатися, але цей твій двійник Чорлай, він так мене заінтригував... Фу, яке ж я відчуваю хвилювання серця, і печінки, і нирок, і селезінки... - Міняє тон. - Гей, бережись, Сусідко, не здавайся! Кодло людське хитре й підступне. І словом, і ділом, гадюка, розігрів мене, і я вже не я, і щось таке в грудях, о-ой!.. Тьху, карго нещасна, й тебе на любов потягнуло?! Візьми себе в руки!.. Та я вже мільйони років тримаю себе в руках, остогидло! А в них же, у цих смертних, тепло таке запашне, і лоскоти в різних місцях несподіваних, і губи пухнуть від бажання чогось такого... А чому б і ні? Мужчина симпатичний, безпорадний, комусь же треба за ним доглянути, зварити, обшити. І відпустки я вже цілу вічність не брала... - Шумно переводить подих. - Фу-у, а чого це я так вібрую?.. Хіба що власними руками зодягнеш мене, Сегі... Та ні, кохання, хай навіть таке шалене, воно ж, панове, не всесильне!
- Хіба?! - кричу я. - А це ти бачила?  
     Я зринаю серед квітів, тримаючи на витягнутих руках  білі  янгольські шати. Не знаю, звідки вони взялися в мене! Раз - і з'явилися на моїх простягнутих руках, а хто, а коли?.. Вона ж, побачивши таке диво, радісно скрикнула - жінка є жінка. Злякано посміхаючись, я одягаю на неї шати й незвичну янгольську перуку...  
...і сліпну від яскравого спалаху небесного світла...
...і падаю ниць.
...і чую  навдивовижу мелодійний голос:                                                                                                          
- Ох, Костю Костьовичу... Ти мене зовсім причмелив...
Протераю очі й німію від здивування: наді мною - величний Білий Янгол.
- Я ж так давно не одягала це вбрання, - поправляє Він... себто Вона казкову перуку. - Так, так, то через тебе все: кого проводжаю, таке вбрання одягаю. Але ж при першій нашій зустрічі ти ще не пошив цього вбрання. Бо так воно й є: ти прийшов на цю землю тільки для того, щоб виростити чарівний льон, наткати полотна і пошити янгольські шати для мене. Просто?! Гм! Любити мишей і котів, і собак, і лелек, і кактуси, і виростити вишню біля свого дому, і дочекатися, поки на неї сяде бджолиний рій, - і, полюбивши його всім серцем, домовитися про спільне підприємство по виготовленню Янгольських Шат - це, по-твоєму, просто?..  Ну, звичайно, я з'явилася до тебе трохи раніше в образі Сусідки, бо ти мав великий талант і, на жаль, гріхи твої теж були великими. А я в таких ситуаціях завжди приходжу раніше: помучити клієнта згідно з його заслугами. І вперше за багато років зустрілася з унікальним випадком: виявляється, любов до ботаніки й зоології кардинально впливає на долю грішника... А тепер скажи мені на прощання: чому ви, земляни, такі дивні створіння? Ридаєте над мертвими кішками-собаками, переживаєте, коли хтось ненароком наступить на квітку, радієте кожній пташці-комашці - і люто, натхненно вбиваєте своїх одноплемінників? Відповідай, я повертаю тобі голос.
- Божий Посланцю, - кажу запанібратськи, - якби серед примарних глядачів у розкішних фіолетових фотелях було менше космічних красунь, я, мабуть, не дозволив би собі такого дурного запитання... Костюм оцей, що на мені, наче  прокатний, еге ж? Театральний?..                                                                                            
- Ну й клієнт попався, ну й зануда!
Одним магічним рухом знімає Вона з мене білий костюм, і тої ж миті я відчуваю, як життєдайне тепло огортає мене з ніг до голови.
- Ну що ж, воскреслий по блату... Фу, не можу дивитися на ці коліна - одягайся!
Я здивовано   обмацую власне  тіло, озираюся  довкіл, а відтак  одягаю свою еспанську вітрову і модні джинси.
- Квіти пахнуть, - белькочу. - Бджоли гудуть. Сонечко лагідне.
- Сядь у своє улюблене крісло, - скоріше просить, аніж наказує Білий Янгол. - Коли скінчиться твій дивний сон про півтори хвилини, чарівний льон, янгольські шати і бджолиний рій, ти прокинешся в країні, де все на перший погляд буде знайоме - і люди, й проблеми, і гроші, й захланність. Але якою насправді буде та країна, залежить тільки від тебе.  Або знову крутійство, обман і фальшиві цінності, або – єдина вселенська душа. Спи. І прокидайся мудрішим.
- Дякую Тобі, Господи, - шепочу, засинаючи. - І Тобі дякую, Божий Посланцю...
- На здоровлє! – передражнює Він мій галицький говір. - І не забудь на прощання розповісти людям свій улюблений анекдот про ембріонів-близнюків.
Я не бачив, як зникав Білий Янгол і хто забрав бджолиний рій. Прокинувшись, озираюся увсебіч, підозріло вивчаю свій одяг.
- Я спав? - звертаюся до глядачів. - І нічого не снилося? Фантастика...- Повільно здіймаю очі до неба й кажу буденно, як до свого доброго знайомого:  
- Божий Посланцю, будь-яку думку, виражену словами, можна висміяти і припечатати вигуком: ля-ля, фа-фа! І все ж я ризикну поділитися одним крамольним міркуванням...  Якщо ми всі - квіти, дерева, птахи, тварини, люди - єдине ціле... то, виходить, що й вона - Сусідка - частка цієї великої душі?
Жодного звуку у відповідь - якщо не зважати на радісний гомін птаства, ледве чутну пісню вітру, ствердне хитання голівками геть чисто усіх квітів і соняхів, загадкове шелестіння довколішнього листя, ніжний шепіт трав і щасливу думку, що осяяла мою дурну голову: "Живи по-людськи, хлопе, і відкриються тобі всі істини - земні й небесні".  
- А вам, примарні мої глядачі, - кажу якимось новим голосом, - дозвольте розповісти на прощання цей старий анекдот, може, хтось не чув його...
Розмовляють в материнській утробі ембріони-близнюки:
Перший. Цікаво, як там, на тому світі? Є життя чи ні?
Другий. Не знаю, звідти ще ніхто не вертався. Але, кажуть, туди веде довгий чорний тунель, в кінці якого - яскраве світло.
****


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Перезвоните мне пожалуйста

© Алексей, 24-06-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48287987709045 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …