Там-там-татам....
Моросив мілкий дощик, що згодом перетворився на гидкий мокрий сніг, який падав у калюжі та створював пастку для "щасливчика", який вийшов на вулицю без зимового взуття. Поряд із домом, викладеним червоною цеглою, лежав мертвий голуб - неначе символ згаслої душі. Його шия була зламана, а погляд спрямований кудись далеко, вперед, наче бампер "Вольво" потужним поштовхом зруйнував пташині далекоглядні плани. Із вікна бокової частини будинку показалася велика харя змученої домохазяйки, і дужа рука жбурнула у мокротиння матусі-природи пакунок щойно придбаних житомирських пельменів. Каштани, спокійно скинувши останнє листя, цнотливо терлися гіллям об інші дерева. Рожева облізла кицька вистрибнула із сміттєвого ящика, незадоволено мнявкнула та підтюпцем потягла своє земне тіло у перший під'їзд 15-го будинку на вулиці Леніна.
На чорній металічній двері виднілася цифра 6. У квартирі третю годину поспіль стояв смерд гнилої туші та цигаркового диму. Над диваном покоївсяраритетний килимок тища вісімсот вісімдесят четвертого року. Тьмяне грудневе сонечко лоскотало бірюзову оббивку соснової якісної домовини. З кухні віяв запах борща зі шкварками, який непервершено контрастував із цигарковим димом та сморідом двухдобового трупа.По радіо нудним голосом хтось повідомляв, що зараз "пасмурна погода, температура упродовж дня коливається від ..." (типу злому промоклому пересічному громадянину України стало від цього легше). На домовині були розкидані карти - ще декілька хвилин тому чотири інтелектуальних грузчика грали у преферанс на роздягання на невелику суму грошей.
Незачинені двері відкрилися, та до ванної кімнати поповзла, ліниво переставляючи ратиці, немолода жінка із залізним брудним цеберком, гумовими рукавичакми та фартуком. На лисій голові стовбуріла гуцульська шапка, на тазовій кістці, обтянутій покривним епітелієм, висів ремінець із оленячої шкіри.
Вона поспішно наділа рукавички, набрала води та почала розтирати м'язи Євдокима, які встигнули задубіти та назавжди закарбувати мужню постать мерця. Кров, що за два дні щгорнулася майже повністю, створювала чудернацькі плями, якими грався онук покійного, здавлюючи і дивлячись як вони знову проявляються (ну не пояснювати ж хлопчику, що діда зкопитився! Хай грається собі, аніж реве...). Тоді Євдокія Адольфовна (так звали нещасну рабу Богову) витягла зі свого громіздкого фартушка пляшку полівінілацетата, що залишився від поклейки шпалер в її садибі, виплеснула на змарніле чоло мерця 6,42 моль речовини, і приступила до виконання професійної укладки волосся. Після цього холоднокровно ввімкнула фен "Gorenje" та висушила шкіру Євдокима. Жінка ще 4-5 хвилин не могла відірвати свій погляд від чарівності розкладаючихся кінцівок (після використання теплої ашдвао труп посинів і почав частково підгнивати). Наостанок та перехилила його голову через ванну, і плеснула кип'ятку на старче чоло. відразу лице жінки перекривила відраза: разом із парою до стелі здійнявся запашок вареної шкіри (Єфросинья згадала роки своєї молодості, коли на Пасху вона парила гиндика, щоб вискубати пір'я). З кухні, некваплячись, повзли грузчики, яких почастувала борщом скорботно-піднесена вдова. Один із цих хлопців відразу повернув наліво, в кімнату духовного усамітнення та фізичного висеру. Нутрія Пилипівна дістала із кишені свою "Нокію 1280" та почала мняти зтерті вщент клавіші телефону. Невдовзі грузчики махнули чарку, не чокаючись, здійняли на горби труну, в яку перед цим поклали охайно вдягнене тіло, та винесли "молодца із ларца (прямо в ларці)" на лавочку в затишному подвір'ї. Зібралося декілька людей, що цікавилися, хто ж це сьогодні відійшов Туди. Коли дізнавалися, скорботно, стримуючи іронічний регіт, виражали своє палке співчуття до Нутрії. Вдова надзвонювала священику та своєму хахалю, чередуючи одного з іншим. Невдовзі, розганяючи собак, що жерли житомирські пельмені на розі вулиць Леніна та Пирогова, виїхала машина із номерами "ОТ666ЕЦ".
-Господи Боже мій, нарешті ви приїхали, отець Гавриїл!
-Стули писок, юродивий! Не іспользуй імя господнє всує! - слуга Господа нашого видав незвичний звук із носоглотки, і смачно форчманув слину зі шмарклями у калюжу. "Есценція життя" розпливлася по калюжі, намагаючись розчинитися у ній, але всього лиш розпливлася в міру своєї густини. Один із грузчиків витягнув запальничку, цигарки та усі четверо, не змовляючись, забігли до під'їзду, як блудливі опосуми, та почали обговорювати місце та час зустрічі для пропивання виручки за похорон. Аналогічні думки були і у ГАВриїла, але той лише подивився на собачку, яка гризла голуба зі зверненою шкірою та багатим внутрішнім світом (в чому потім цей кобель в принципі і переконався згодом), дістав портхфель, витягнув сріблясте кадило, невідомого похоження наркотичні ароматичні речовини, гарний оздоблений благородними металами православний хрестик, та пузирьок зі священою водою. Почалася служба відспівування.
"ООоооОоотче наш іже їсі на нібісі, да святітца імя Твойо, да пребудєт царствіє Твойо..." почав наспівно декламувати служитель Божої Конституції, частенько підглядаючи у саму конституцію. Під час п'яного медитативного монотонного гаміру піп мотав щосили кадилом, з якого сочився тягучий дим від термічного окиснення суміші ладану, дички та матьімачіхи. Відчитавши речетатив земного богослуживого засранця, він, скромно перелічуючи зелененбкі хрумкі прямокутні несмачні папірці, сховав їх у невеличкий гаманець, сів у свій "Вольво", та рушив, розбризкуючи калюжну воду та викидаючи своїм поліметалевим звіром масу парникових газів у прозоре повітря. Невдовзі почувся гуркіт "ЗІЛа", що приїхав за труною і частиною старих інвалідів, які хотіли вшанувати пам'ять мертвого, але не змогли вміститися у туго набиту "Копєйку" родичів. З кузову вискочили учасники погребельного ансамблю, що у містечку грав роль "он іграєт на пахаранах і танцях": два трубача, альт, баритон, туба, ударник та бас-гітарист. Грузчики підняли труну, завантажили на кузов (ЗІЛ підозріло нагадував протюнінгований сміттєзбирач). Під музику ЗІЛ рушив, і на першій передачі сумлінно рівномірно пересувався по асфальтно-калюжній лажі. Маленький хлопчик, що брав участь у траурній процесії, сіпав маму за руку, і скаржився на те, що трубач лажає, а мама шепотіла йому час від часу лайливі слова, щоб "вів себе нормально, бо ми на людях, не корч з себе дібіла". Дві старушенції, перебираючи палицями, розказували яким хорошим чоловіком був "усопший", і якими боргами не встиг розрахуватися із жителями містечка, скільки раз зраджував дружині, і якими гріхами загалом володів. На кладовищі було не дуже людно - декілька осіб тинялися де-інде, кладучи букети на могили родичів, або просто дивлячись на дати смерті, шукаючи могилу тьощі Владислава ІІІ. Там, біля слідів від ескаватора, примостилася прямокутна діра 2метри вглиб.
ЗІЛ зупинився, вигружаючи самотніх гіперсексуальних стареньких педофілів та інших родичів та знайомих померлого, і засигналив подорожнім могилам, щоб ті дислокувалися у інше місце для проїзду транспорту (звісно, марно). Священик прочитав якусь молитву, і грузчики мотузками почали опускати багатостраждальну труну. Після цього родичі сипнули деяку кількість землі, і ескаватор знову почав працювати своїм масивним ковшом. Одному старому гуцулу хотілося зтанцювати, але він не був, нажаль, на своїй історичній батьківщині, тут так не прийнято.
Там-там-татам.
Оплески, завіса.
