Існує жорстока казка. Та їх взагалі багацько, ще жорстокішою є реальність. Одного дня у двері до діда Прометея Сергійовича постукала Смерть. Але Смерть трошки спізнилася - старчі губи вже 3 дні як задубіли і почорніли, а запашок від запліснівілого підгнившого тіла розповсюдився по всій "хрущовці". Квартіру старому подарував син, що у свою чергу отримав її шляхом статевого розмноження із дочкою місцевого олігарха.
Смерть увійшла в садибу, обтрусила віником кирзові чоботи (надворі сніжило), і, тихо лаючись собі під ніс (чи що там у Смерті?) почимчикувала до кімнати, із якої відчувався застійний аромат трухлявого тіла. Її зачарувала наступна картина: із рота дідуся виходив фосфін (РН3), його вогники радісно блимали над ліжком дідуся. Смерть добре знала хімію, алгебру і початки аналізу, тому відразу побачила залишки кадаверину, що сочився із вух та уретри щасливчика.
Прокашлявшись, Смерть підняла голову старого Прометея, та, від надлишку почуттів гаряче поцілувала його в холодні вуста. Дідок трошки сіпнувся (якщо був би живий, виглядало б, наче від огиди; від Смерті тхнуло алкогольними парами).
Смерть, замилувавшись дідусем, забула про свою важливу місію, і ще про 8 чоловік, яких вона мала обслугувати за сьогодні. На столі вже другий день дзижджав будильник радянського виробництва, який не було кому вимкнути. Здавалося б, усе навіювало атмосферу обірваності життя, неначе кімната мерця була поодиноким клаптиком вирізаного простору із невпинного маятника реальності. Злісно заржавши, служниця Аїда дістала із кишені цалафановий пакет, у якому були мотузки та великий хебешний мішок. Видаючи тяжкі хрипи, Смерть заштовхнула Прометея Сергійовича, себто те, що від нього залишилося, у мішок, зтянула нитками по паралельним лініям, і потягла до дверей, назовні, у "живий світ".....
