Я шість років кожного ранку ходив повз одне вікно на вулиці Старий ринок. Спочатку в інститут, потім на роботу. Кожного ранку у цьому вікні сиділи два пекінеса. Два руді, пухнасті клубочки шерсті з хвостами, вухами та очима з повними іскор. Коли я йшов біля вікна, вони зривалися і починали гавкати. Я чув, як їх приглушений гавкіт долітає до мене з-за скла. Чув, як їхні кігті шкрябають вікно.
Колись давно щоранку я кидав у тих собак сніжкою. Вони лякалися м’якої білої кульки, яка розбивалася об вікно. Відскакували а потім починали гавкати з новою силою.
Собаки були молоді та жваві. Блищали своєю світлою шерстю. Витягували рожеві язики.
Одного ранку, приблизно три роки тому я, як завжди, йшов і помітив, що собаки не такі жваві. Вони зробилися сумнішими та тихішими. І десь через тиждень у вікні уже сидів лише один пекінес. Він не скакав на скло. Сидів нерухомо на підвіконні. Але я знав, що він впізнав мене. Пес дивився на мене сумними вологими очима. Я викинув на землю сніжку, яку заготував раніше, щоб кинути у двох непосидючих собак.
Після того я проходив повз це вікно з пустими руками. Собака, як завжди, нерухомо сидів на підвіконні. Він дивився на мене. Я дивився на нього. Я махав йому рукою. Деколи казав йому “Доброго ранку”. Тихо, але так, щоб він побачив, як ворушаться мої губи.
Іншу частину дня я взагалі не згадував за цю собачку. Але кожного ранку я зустрічався з ним уже як зі старим другом, побачивши якого просто на вулиці, не за склом, я, мабуть, ніколи не впізнав би.
Не знаю, чи у собаки була звичка зранку вистрибувати на підвіконня і дивитися у вікно, щоб побачити мене, а чи він просто ночував десь на тому підвіконні, бо десь недалеко була тепла батарея. Але собака не зрадив мене жодного ранку.
Минали місяці, багато місяців. Колір собачого хутра зробився якимось блідішим. Виглядало, наче собака посивіла. І я з часом вже зовсім забув про його існування. І ось нещодавно, одного ранку я пригадав собі того свого пухнастого друзяку і став заглядати до його вікна. Та там було пусто. Ба, на місці, де він колись завжди сидів, стояли кілька горщиків, у яких росли кактуси.
І я зрозумів, що собаки в цьому домі вже немає. І мені захотілося хоча б знати, де той пекінес похований. Щоб покласти йому якийсь букетик.
Я ніколи не мав собак. А здружився з пекінесом, хазяїном якого я навіть ніколи не був. Хоч я й не відчував як він мені лиже носа або шкрябає ногу, але він був для мене ніби якась маленька людина.
Тоді я згадав, що раніше кожного ранку, коли йшов у інститут, назустріч мені прямували троє людей. Дівчина з білим волоссям, хлопець з військовою планшеткою у оббиту багатьма заклепками та жінка, яка вела за руку дитину. Останній місяць мого навчання я навіть почав з ними вітатися. Але зараз абсолютно не знаю де вони, і що з ними — робота знаходиться ближче, від місця яким вони йшли. І я навіть не знаю, живі вони, а чи хтось із них пропав як той пекінес.
