Попередні розділи на авторській сторінці
3.
Усмішка хмарки
***
Лікарі, нібито, краще запам’ятовують не прізвища пацієнтів, а діагнози.
Хтозна, де Янка почула таку дурницю, не в школі ж. Але зараз, потай вивчаючи обличчя співрозмовника, якраз роздумувала: а чи й справді це - нісенітниця?
От аби згадати ім’я хлопця, їй знадобилося чимало часу. Досить, щоб дійти згоди, що розмовляти їм краще у коридорі. Подалі від похмурої цікавості Янчиної сусідки. Навіть не в коридорі, а на сходах, примостившись на широкому облупленому підвіконні. Бо кому й яке діло у п’ятницю ввечері до порушників режиму? А вона – не слабка мімоза, витримає.
От тут, варто було хоч так, мимохідь, згадати про певну квітку, пам'ять заворушилася швидше.
Артем, чи? Ні, таки Артем. Одноліток чи ледь старший. Живе у сусідньому домі, вчиться у сусідній школі. Третій чи четвертій за ліком, якщо вірити місцевим пліткаркам. Свого часу навіть ходили в одну групу продовженого дня. Щось ще? Не згадати, та й чи потрібно?
А от квітку… так, ту саму, намальовану для цього Артема, дівчина могла будь-якої миті уявити до найменшої деталі. До трохи розмазаного кінчика найменшої пелюстки…
***
«Ніктофобія». Кривуваті літери примостилися в самому куточку аркуша. Не звичайного білого, ні, – темно-синього. Чорного кольору чомусь не знайшлося в наборі кольорового паперу. Тож пелюстки, що ніби проростали крізь тонкий папір, скидалися на мазки фіолетових чорнил. І білий мазок на кожному – без цього не так зрозуміло, наскільки та квітка темна…
Як вам такий подарунок для хлопчака, що набув слави відчайдуха ще у дитсадку? До речі, не докладаючи до цього жодного зусилля і вже точно не чинячи комусь «на зло», хоч скільки б це не стверджувала його мати.
Артем не сперечався. Дурним він не був, тож швидко засвоїв: із розгніваними дорослими не варто сперечатися. Якщо демонструвати, що визнав провину, то покарання завершиться швидше. А за вікном вже нетерпляче хлопчачий гурт очікує на амністію свого ватажка…
Та й то сказати, хіба щось доведеш дорослим із їх відвічними: «а якби забився-скалічився-втопився-втрапив під машину»?! Дивні вони, оті родичі і вчителі.
Артем точно знав: із ним нічого поганого трапитися не може. До того дня, коли його понесло у підвал старого покинутого будинку. Звісно, він пам’ятав про сувору заборону. Але ж усі місцеві хлопчаки, та й не тільки хлопчаки, дивилися на оті безлюдні будиночки, що вже почали руйнуватися, як на законну здобич.
А що? Колишніх мешканців звідти уже відселили, руйнувати будівлі, аби розпочати потім на руїнах будівництво якогось торгівельного центру ще не розпочали. То кому заважають отакі походеньки? Дехто цілком серйозно шукав там забутий скарб. Більш практичні вдовольнялися звичайнішою здобиччю: мотком блискучої проволоки чи погнутою старовинною ложкою.
Артем же навіть не розраховував на здобич, швидше йому було цікаво, як влаштовані отакі-от сільські крихітні будинки із середини: і він сам, і всі його знайомі від народження жили в квартирах багатоповерхівок.
Певно, він би швиденько розчарувався, не помітивши чогось аж надто незвичайного і навіть встигнути вчасно прибігти додому. Аж тут почув скиглення того клятого цуценяти. Хоч клясти варто було б не нещасну тварину, а отих гадів, що запроторили малого до відкритого льоху. Бо якби саме цуценя впало б до глибоченької ями, навряд чи змогло скиглити.
От кинути когось верещати від жаху, а самому відправитися додому вечеряти… Ні, так справжні чоловіки, на думку Артема, не чинять…
Добре, що струхлявіли лише найнижчі сходинки старої драбини. Добре, що Артема батьки віддали до футбольної секції. Хоч і виявилося, що спортивна слава Артему не світить, правильно падати його там усе ж навчили. Врешті, непогано, що хлопець просто виявився везучим.
Вивихнута гомілка – не найсерйозніша плата за такий політ. Героя спершу навіть більше стурбував розбитий ліхтарик… Уже потім він зрозумів, що втрапив у пастку: нема сенсу намагатися стрибати із скаліченою ногою, аби досягти вцілілих сходинок. А порятоване цуценя куди при цих стрибках? За пазуху закороткої майки?..
Знайшли його, їх тобто – Артема і цуцика – лише пізно ввечері. Він втомився гукати на допомогу та намагатися видряпатися вгору настільки, що мовчки сидів просто на бетонній долівці. І аж байдуже спостерігав, як темрява сповнює отам, угорі, кухню, намагаючись остаточно заполонити погріб…
Батько нахвалявся, хай лише поранений видужає, як слід вибити дурощі паском з того самого місця… Та це не найгірше. Спершу мати навіть зраділа, що син не затримується надворі, як споночіє. Може, врешті, за розум взявся? Але тут, як на зло, Артемів клас перевели навчатися у другу зімну – як вийдеш зі школи після уроків – вже поночі. Навколо сутінки, що намагаються набитися в ніздрі, вуха, усі складки та закапелки одягу…
Потім він, не втримавшись, попрохав, аби на ніч у коридорі н вимикали світло. І хай не малий уже давно, він так більше не може…
Мати стривожилася, навіть до лікаря якогось потягла. Добре, що у школі про це не дізналися. Бо й так стільки зусиль доводилося докладати, аби однокласники не помітили «нічого такого»… Артем тримався, зціпивши зуби: не може майже дорослий чоловік боятися темряви, він же, врешті, не дівчисько-дошкільня! Після клятої ночі знову прийде ранок, завтра буде легше…
Артем не вірив у дива. Тож не вельми зрадів, знайшовши на своїй парті отой темний листок із досить потворною, як йому здалося, квіткою. Бо це свідчило: ота… Художниця… чи як там її? Янка? розгадала його таємницю. А може. вже й інші… Однак, такі подарунки не викидають. Хіба що закінчені ідіоти. Тож він закинув його в потертий портфель і рішуче попрямував у напівтемний шкільний коридор. Дурниці це все! Він не слинько і сам впорається із темрявою.
Тої ночі Артем рішуче клацнув кнопкою бра, що, сором сказати, таки придбали для нього батьки. Півночі він прокрутився у ліжку. Потім із здивуванням зрозумів: ніч у місті не темна і не самотня, за вікном відблискують якісь вогники, проносяться автівки, чути кроки припізнілих перехожих…
А за кілька тижнів, після дурної історії, батьки перевели його до іншої коли. Ні, Артему не було соромно через те, що підмовив однокласників замість співів, де все одно мало хто співав, податися в парк, насолодитися останнім теплим днем осені. Гірше було те, що він так і не подякував тоді Художниці…
Спершу якось не до того було, потім – отак просто підійти вже не в класі, а у дворі, глянути в її сірі, чи сині, чи блакитні? Глянути в її очі і сказати одне лише слово: «дякую»… Чомусь про таке було навіть соромно думати.
***
Очі в Янки виявилися світло-сірими. Як невеличка хмаринка, що аж надто щедро сипонула дощем, і тепер майже безпомічна поти безжального яскравого сонця, от-от розтане…
І в цих очах-хмаринках - щире нерозуміння: нащо тобі це? Нащо було вламувати тітку-медсестру, обіцяючи небувалий послух, аби лиш пустила сюди? Нащо витрачати вечір п’ятниці на майже незнайоме дівчисько, що й не вітався з ним кілька років? Навіщо тепер ніяковіти, відводити погляд і термосити чорну теку із дурнуватою наклейкою в кутку?
І вже зовсім на денці дівочого погляду - намагання розгледіти у високому, майже дорослому хлопцеві того малого капловухого бешкетника. Того, котрий без роздуму колись сунувся до страшного підвалу – рятувати цуценя…
- Тобі усі привіти передають, - ледь хрипло буркнув він. Бо скільки ж можна мовчати?
- Дякую, усім теж привіт передаси, добре?
Янка не надто обманювалася: «усі» - то, найшвидше, просто формула ввічливості. От якби прозвучало конкретне ім’я… На мить бліді щоки залило рум’янцем. Від сорому і злості. Не на нього – на себе.
- Хочеш, Віталька завтра прийде?
Це було сказано так буденно, що у першу мить вона навіть не до кінця зрозуміла. Лише з усіх сил мотнула головою, так, що світ на мить сполотнів перед очима, пішов кольоровими плямами.
Спокійно, Яно, дихай глибше. Ще втратити свідомість не вистачало, як в якомусь серіалі... Як не дивно, допомогло. Попустило трохи.
- Не хочу…
***
От хай йому, чому, як треба сил, їх завжди не вистачає? Не вистачає, щоб кинути в обличчя цьому… цьому… аби залишив у спокої? Не треба втручатися, не треба їй жалості, вона – не безпомічне цуценя!
Не вистачило й тоді, коли треба було відмовити чи не найкрасивішому хлопцеві у світі, коли він запросив її на танок на шкільній дискотеці. І вже, звісно, значно легше мовчки кивнути, а не заперечити, що ще ніколи не малювала квітку перемоги. Цілковитої перемоги у спортивному змаганні.
І легше не піти на обласне змагання із карате, щоб не бачити оту обов’язкову перемогу. Добре, мати з дому не випустила – надто блідою донька видалася. Хоч про втрату свідомості – вперше у житті, ще до тої клятої дієти, Янка їй не зізналася.
Легше вже потім дізнатися про поламану руку однокласника – уявляєте, маршрутку занесло, якою він на змагання добирався?! Про те, що ще одного бійця напередодні зустріла на вулиці незнайома компанія… Звісно, хулігани пошкодували, та ще й дуже, але то у кіно погані хлопці нападають на супермена по черзі. У реальності… Нічого, каратист виявився везучим: за місяць, до наступних змагань зміг пройти медичну комісію…
Але ж не могло це статися саме через неї? Звідки б і сили аж такі взяти? Мовчиш, Художнице?
Легше заприсягтися опівночі страшною клятвою, що більше ніколи й нізащо… Жодної квітки! Хіба що звичайні, ті, які можна побачити в ілюстрованих енциклопедіях…
А вже як легко порушити оту клятву! Коли під пензлем виступає пишна червона квітка – «Амор»… Ні, ну не наївняк?
От не смішно чути про таке? Не відповідайте, добре? Має ж право й не дуже гарна дівчина спробувати причарувати гарного хлопця, що використав її?!
Добре, хай не так. Хлопця, що попросив про послугу, отримав, подякував, а скоро закохався в іншу дівчину… Нащо, питаєте?! А хоч би для того, аби потім відштовхнути при всіх! Хоч ні. Знову брехня. Із чистої ненависті не народжуються такі гарні млююнки…
А от спалити той аркушик виявилося важко. Не лише тому, що в мами нав’язлива ідея про можливу пожежу: почує запах диму – отак просто не відчепишся. І не тому, що квітка ота виявилася найгарнішою серед усіх намальованих Янкою. Це – не перебільшення, якраз об’єктивно. Можливо, справа була в тому, що Яна вперше знищувала свій закінчений малюнок. І навіть не чула про те, що колись пробував робити це хтось інший…
Що при цьому вона попекла пальці, збагнула пізніше. Та чорт з ними, було б мамі через що перейматися…
А вже після такого дотримати слова виявилося легко: більше в її альбомах не з’явилося жодної квітки. А тут ще й місто Світанку – місто із найзаповітніших снів - вирішило відгородитися від неї прозорим, але надміцним склом…
***
- Він не такий уже й покидьок. Не знав, що то – настільки серйозно для тебе… Зараз переймається.
Краще б той Артем її просто вдарив, чесне слово. Так ні ж, такий дівчисько не лупцюватиме. Варто пригледітися – і не важко помітити отого капловухого рятівника, що для нього Янка колись перемазувала пальці чорнилом, вимальовуючи диво-квітку. Хоч там недаремно старалася…
- Артеме, а що з тим цуценям, ну, з тим, із підвалу?
- Із Роєм? Довелося матері обіцяти закінчити чверть на п’ятірки, аби дозволила залишити. Думав, здурію тоді, але ж не порушувати слово, як дав?.. От тільки чумка через рік, хай їй… батько потім пропонував завести іншу собаку, породисту…
- Дорослі таке кажуть не зумисне.
Справді, шкода. Але у того Роя був цілий рік із улюбленим хазяїном, а не смерть від голоду на холодному бетоні…
- Яно, я от, приніс…
Вона була ладна закластися, що побачить зараз. Але помилилася. Так, малюнок квітки. Її малюнок. Але не талісман для того… спортсмена. Ледь потертий на згині темно-синій листок, що колись допоміг Артемові.
- Розумієш, я тоді не подякував… - язик не був таким неповоротким навіть на відкритому уроці з фізики. Хоч ще один талісман проси. Від затинання. Чи від боягузтва.
- Ти мені допомогла тоді, Яно. Дуже допомогла. Спасибі. І – забери, добре?
- Що більше не треба?! Покористувався, а тепер повернути можна? Думаєш, тепер темряви не злякаєшся?!
Чомусь раптом стало образливо. Не так як тоді, із Віталиком. По-іншому. Та все одно, дуже образливо. Ледь не до сліз.
- Яно – ти дурна. Тобто, буваєш дурною. Вибач.
Хто б сперечався? Янка й відчувала себе зараз цілковитою дурепою.
- Малюнок гарний. Не розбираюся я в квітах, але на цю квітку мені хочеться дивитися. І віддавати її не хочеться. От тільки як переконати тебе, що то усе - збіг? Лише збіг обставин, буває таке ж. Малюєш ти гарно, віддаєш малюнки тим, кому потрібна підтримка. Люди, як що не так, можуть повірити у що завгодно. А тут ще й легенди про Художницю ходять… Тому й допомагало. Це – збіг, Яно. Звісно, як вірити у те, що тобі допомагають – легше. За це й треба дякувати. Але люди через квіти, тим більше, намальовані, руки не ламають. Дарма ти…
- А це вже не твоя справа, у що я вірю! От візьму я малюнок назад, то що ти робити будеш? Вечори вдома проводитимеш за компом, аби не на вулиці у присмерку?! Чи навпаки, аби довести, що такий незалежний, цілими ночами вулицями тинятимешся?!
- Із дігерами лазитиму. Уже домовився, у мене знайомий цим захоплюється. Давно пропонував спробувати. Отам уже боїшся темряви чи ні – не втечеш від неї, доведеться боротися. Найкращі ліки.
Янку чомусь ображав отой насмішкувато-спокійний тон. Хоч що їй до тону Артема?
- Із дигерами? Справді, гарні ліки. От тільки як більше моя квітка не треба – порви. Просто от зараз. Давай!
- Ні, ти точно кришанулася! У чому малюнок винен?
- Ні в чому! Сюди дай!
***
Янка ненавиділа сльози. Особливо свої. Сльози ж нічого не змінюють. Нащо ж видавати свою слабість чи біль?
Востаннє хлипала… Отак відразу й не скажеш, коли. Давно, одним словом.
А тут, мов корок якийсь витягли звідкись із середини – течуть і течуть сльози по щоках. І головне, ні крихти не соромно. Можливо, тому, що Артем вчинив найрозумніше: дав виревітися, не почав заспокоювати, бурмотіти якісь дурниці, що не треба, мовляв.
- Тепер і не знаю, чи й показувати другий малюнок? Хотів зробити сюрприз, але він надто гарний, щоб і його отак. Мо, слово даси, що не будеш знищувати?
- А це вже – моя справа!.. – і майже без паузи кивнула, не надто переймаючись такою логікою. Бо як ще дізнаєшся, що то за сюрприз? Було в неї одне передчуття. Ні, не про Віталька. Хай йому. Не зможе він більш болю завдати. Зовсім про інше.
На цей раз вона вгадала. Із теки з’явився аркуш із її Містом. Той самий, забутий в кабінеті креслення. То дива не існують, кажете?!
От тільки Артем дивився тепер винувато і не поспішав віддавати подарунок в руки.
- Яно, я тут резинки приніс, олівці… Ти зможеш виправити, от побачиш.. Сам не став, бо у мене з малювання більше трійки не було. А з того дурня – що візьмеш?
Ні, коли у книжках пишуть, що серце стислося – не перебільшують. Янка зрозуміла це тільки зараз. Не схоже, що у неї вистачить мужності знищувати інші свої малюнки. Що там трапилося з Містом?!
***
Як завжди, першим почуттям було невдоволення: не той рівень майстерності в неї, аби передати на папері справжність Міста, залюбленого у світанок.
Нащо й сперечатися з ним було, намагатися перетворити його на пласку схему? Кому отакі дурощі потрібні? Краще б малювала, як вміла, і дякувала, що воно взагалі є…
А потім… Звісно, можна було б сказати, що малюнок зіпсували. Чиясь старанна, але дуже невпевнена рука на свій смак удосконалила картинку. На гойдалці з’явилася мала дівчинка. Поруч – трохи старший хлопець, старанно вовтузить машинкою по піску. Позаду, біля стіни, вкритої легким плетивом винограду, чоловік і жінка – певно, родичі малих – з усмішкою спостерігають за ними…
Якщо отой невідомий, що взявся вдосконалювати її малювання, й чув про перспективу та пропорції, то не надто переймався такими знаннями. Так, малюнок зіпсували дитячими кара кулями. Однак чому тепер намальована сценка не викликає бажання вивчати дрібні деталі, намагаючись через них відчути атмосферу казкового міста, де усім добре? Чому просто хочеться повірити: вони, ті намальовані люди, щасливі? І посміхнутися чи то їм, чи тим, хто навколо, а не на папері?
- І хто це в нас такий талановитий художник? – ледь сварливо поцікавилася вона. От тепер накажете довго й обережно стирати оте домальовування, сподіваючись, що дещо на малюнку вдасться підрихтувати і не буде нічого помітно? Чи залишити усе як є, на згадку? Врешті, от про її таємницю дізналися – і нічого, кінця світу не відбулося.
- Та що ти візьмеш із дев’ятирічного пацана? Він же справді не хотів нічого такого, - не надто впевнено заступився Артем. – Мишко як дізнався, що то твій малюнок і що ти засмутишся через його «виправлення», хотів сам йти вибачатися, так тітка не пустила – вони на потяг могли не встигнути.
- Слухай, можна ще раз? Що то за Мишко, яка тітка і потяг? Він мне звідки знає?!
- Ну, Мишко Воронін. Навчався у другому класі, у твоїй школі. Тим його ще булочками підгодовувала у їдальні, згадала?
- Навчався? – Янка завжди із підозрою ставилася до минулого часу. – Ти сам звідки про Мишка дізнався?
- Та сусіди ми. Моя мати теж інколи його вечеряти кликала. Сама ж бачила: йому не мед, де батько – хтозна, мати як не на роботі, так у лікарні, хворіє усе… А «навчався», бо зараз його тітка забирає до себе. Як із матір’ю моєю балакала, сказала, що у них самих із чоловіком – дівчинка мала, та якось впораються. Не у притулок же хлопця при живих родичах? А мати того Мишка зараз через якийсь фонд путівку отримала, підлікується у санаторії – хлопця назад забере... А хлопець до тітки навіть більше тягнеться… Отака історія…
- Отака… А малюнок? – Янка пильно розглядала намальовану щасливу родину.
- А що малюнок? Другокласників якось до кабінету малювання запроторили. Там вони здобич розшукали – оте саме намальоване місто. Розуму, щоб учительці віддати, може шукає хто, не вистачило. Ледь не побилися, бо усім сподобалося. Але Мишко таки собі забрав аркуш. А вже вдома… вдосконалив. А вже як речі збирав, тітка побачила і здивувалася тому малюванню… Ну от, я забрав, подумав, що ти шукати будеш. Духопелити не малого став, може, варто було б, але надто він щасливий. Такого якось лупцювати…
Зрозуміло. Усе зрозуміло. Крім двох речей. По-перше, як зміг Артем зв’язати Місто з нею? Віталій якось побачив один чи два малюнки із того, таємного, альбому. Випадково. Але про що ж він тоді розповів товаришеві? Наскільки оті друзі відверті? І невже, як говорять про випадкову знайому, згадують аж такі подробиці?!
Стоп. Проїхали. Зв’язав – то й зв’язав. Приніс малюнок за адресою, тепер можна не перейматися, що зображення Міста опиниться в помийниці. Артем як хоче, а їй у дива ніхто вірити не заборонить.
І виправляти вона нічого не буде. Аби випадково не порушити отого «збігу», бо, схоже, Мишкові краще буде у родичів. І ще, приємно, що хтось захотів жити у Місті світанку. Саме жити, а не пробувати його переробити – безнадійна, до речі справа. Малі завжди розуміють усе правильніше…
От не смішно: знати дорогу до диво-краю і заплутатися настільки, що втратити право увійти туди?
Не смішно, звісно. Що за звичка задавати дурні запитання?
Закінчення буде
