Все життя Марті було байдуже. Не те, що вона чхала на все, вона просто нічого не сприймала й нічим не цікавилася, флегматично ставлячись до всього в житті, навіть до самого життя. Вона виросла ні на кого не зважаючи, нікого не кохаючи. Й ніколи не плакала. Її однолітки мліли над серіалами й плакали над неймовірним коханням героїв, вона ж тікала з дому, вешталася вулицями й просто вбивала час, щоб лише не повертатися. З дому й справді були причини тікати. Крики, побої, п`янки. Не життя, а пекло. Вона навчилась терпіти й витримувати все, мріючи про інше життя. Та їй було байдуже до того, що коїлося вдома, точніше думати так просто було легше. Так і росла, як трава при дорозі. Єдиною людиною, з якою вона відчувала себе щасливою, була її сестра. Вона працювала масажисткою й мала власний невеликий кабінет. Туди Марта втікала найчастіше, сидячи годинами непомітною за ширмою. Сестра її не виганяла, жаліла, й коли приходив клієнт, ховала в маленькій шафі. Чомусь їй подобалося бути там, ховатися від світу, спостерігати за тендітними пальчиками сестри, що пурхали по чужому тілу в пошуках втоми й болю, щоб навіки відкинути назовні. Марта тоді думала, що якщо існує рай, то це саме тут. Тому й сиділа годинами в цьому світі, де панують тиша, спокій, приємні аромати. Вона вирішила, що теж тут працюватиме й часто просила сестру навчити її масажу.
Іноді сестра виганяла її зі свого кабінету й Марта чекала під дверима. Одного разу вона прийшла з самого ранку, всілася в своїй шафі з нудотиком в руках (так вона називала пиріжки з буфету) й заснула. Прокинулась від шуму. Прислухавшись, почула стогони, судячи з тембру голосу, то вони належали сестрі, там був ще хтось, хто важко дихав. Вона обережно вилізла з шафи й визирнула з-за ширми для роздягання. На масажній кушетці лежав чоловік, товстуватий і блідуватий. Сестра вправно рухала стегнами, сидячи на ньому. Марта зрозуміла, хоча ніколи такого не робила й не бачила. Їй чомусь стало страшно, особливо коли сестра зі стогонів перейшла на крики. Марта закрила вуха руками й повернулася до своєї схованки.
Невдовзі все стихло. Марта продовжувала нерухомо сидіти. Коли ж визирнула знову, то нікого в кімнаті вже не було. Світло вимкнене і двері на замок. Їй стало так сумно, як ніколи. Вперше в житті усвідомила, що насправді нікому в цьому житті не потрібна, ніхто не прийде на допомогу, не озветься добрим словом й не зробить щасливою. Її сестричка робила клієнтам не тільки масаж – це була правда, а все інше – брехня. Затишок в душі зруйнований, натомість з`явилася байдужість до всього й жодної сльозинки не пролилося з її очей.
І так би й жила вона, не знаючи справжнього тепла й любові, радості, злості, але, як виявилося, й такі люди потрібні, і не просто так, а для великої місії. Її долю вирішила одна сльоза.
Сталося це пізнього вечора, коли Марта поверталася додому з роботи. Багато що змінилося в її житті, насправді це багато не вплинуло суттєво на неї. З`явився дім, маленький, пустий, занедбаний, але все ж таки дім, то було її перше відчуття тепла й затишку. Місце, де не було жорстокості й криків, нехай навіть тут брудно й бідно. Марта витратила багато часу, щоб дати лад дому, прибрати, також дати лад життю: знайти роботу й почати все заново. Та Марта все рівно залишалася в своєму вічно загальмованому стані. Вона не відчувала себе щасливою, вона взагалі ніяк себе не відчувала й не позиціонувала себе в суспільств. Жила, бо треба жити, їла, бо треба їсти. І все.
Іноді пробігали поряд чоловіки. Та вона на них не зважала. А що їй було з того? Вони приходили, вона намагалася їх любити, піклуватися, натомість народжувалися самі страждання й розчарування. Не можна не любити й чекати від іншого любові. Марта збагнула це, але подарувати собі й ще комусь щастя так і не змогла, як не старалась. Тому, зрештою, відкинула всі спроби зав`язати стосунки і зараз поверталася одна до самотнього дому.
Дорога до її будинку спочатку йшла дворами, бо так швидше, а останні метрів двісті потрібно було йти занедбаним парком, що вже давно перетворився на смітник, де завжди валялися купи сміття, всілякий мотлох, облізлі дивани й інші рештки людського буденного існування. Там постійно копошилися бомжі в пошуках здобичі.
Того дня була така мокра погода, що навіть бомжі поховалися від дощу, не бажаючи мокнути й мерзнути. І Марта йшла протоптаною стежкою в повній тиші. Це місце не було страшним чи моторошним, воно було просто жалюгідним і нещасним. А вона змушена щоразу протискатися цим іншим видом життя, до якого, здавалося, допускалися лише обрані, які зуміли плюнути на суспільні норми, порядок та іншу херню. Це був острівець сумної й занедбаної реальності. Того дня ніхто крім неї не йшов тим звалищем. Крок за кроком, крок за кроком, Марта швидко рухалася вперед. Погода жахлива, тіло труситься й проситься в тепло. Вона думала про щось своє, ні про що конкретно, проте це відволікало від дійсності. А дійсність була такою: вечоріло, вона пхалася додому темним парком, який вже декілька років збирав суспільне сміття (і речі, і людей).
І Марта точно не знала, коли і як до її вух долинув писк, прямо так нахабно вліз в голову, що вона навіть зупинилася. Її серце несподівано стиснулося й боляче затріпотіло, наче хотіло вирватися. Ноги приросли до землі й не бажали йти вперед. Що з нею? Невідомий звук змусив зупинитися, розум все ще поспішає додому, а серце рветься з грудей. І от кого слухати в такій ситуації? Марта не змогла себе пересилити, вперше в житті в неї виникло бажання зробити хоч щось, не йти торованим мільйонами інших шляхом, а просто зупинитися, озирнутися й діяти. Вона чимдуж кинулася на той слабкий звук. Там, серед недогризків й недобитків людської життєдіяльності, лежав комочок, що ідентифіковувався як жива істота, нещодавно народжена й покинута , ніби гнилий помідор чи шкурка від картоплини. Дитина ледве дихала, не кричала, лише тихенько попискувала. Марта вихопила мобільний й, несподфівно швидко, як на неї, викликала швидку, пояснюючи загальмованій операторші суть справи й по складах диктуючи адресу (треба мати залізні нерви, щоб в екстремальній ситуації не виматюкати те чудо на телефоні). Зробивши це, вона вхопила дитину на руки, притисла до грудей, щоб зігріти і вперше в житті самотня сльозинка спустилася від краєчка ока по щоці, ляпнувшись десь на комір куртки. Ця сльоза змінила все її життя. Тоді вона народилася заново, в ній з`явилося почуття, яке запам`яталося на все життя.
Жила, щоправда, Марта не довго. Майже рік вона оббивала пороги, щоб всиновити врятованого хлопчика, і нічого з цього не вийшло. Їй, самотній, погано влаштованій, насправді зовсім не влаштованій в жодній соціальній ніші, не світить ніяке батьківство, тобто материнство. Марта з цього приводу дуже засумувала і одного прекрасного дня, коли поверталася додому той смітниковий парк, подув сильний вітер. Він підняв Марту високо в небо на своїх повітряних руках, закрутив голову й поніс далеко-далеко від земного життя.
Отямилася вона в величезній кімнаті, в якій носилися сотні людей. Марта стояла посеред усього руху й вслухалася в голоси. Один з голосів залунав дуже чітко й пояснив всю ситуацію. Невідомий голос провів її кабінету, світлого й теплого. Відтепер вона мала сидіти за гарним столом в зручному кріслі. Її посада була дуже важливою, адже це був останній пропускний пункт в інший світ, до того ж в кращу його частину. Фактично вона сиділа на воротах раю. Після суду їй приводили тих, чиї життя давали добро після смерті опинитися в приємнішому місці. Вона уважно вивчала закріплені за кожним документи і лише після цього дозволяла повернути ручку дверей ліворуч від її столу. От і її призначення. Байдужа й об`активна, така людина потрібна була на це місце, тому її й обрали, щоб не нудила світом, а відразу ж виконувала роботу, для якої була створена. Так минуло багато часу. Поза роботою, на вихідних, вона жила посеред лісу в земному світі. Там в неї був гарний будиночок, в якому вона спокійно спала, милувалася зорями. Поки була відсутньою на роботі, ніхто не смів самостійно відчиняти двері, всі чекали своєї черги в приймальні на зручних білих кріслах.
Марті подобалося її життя, вона була щасливою. Так тривало б дуже довго, якби не…
Якби тоді ті дві ідіотки не загинули в автокатастрофі, якби їх не завів до неї Олег і якби в цей час на лікарняному ліжечку не помирала маленька дівчинка.
5
Життя відверто лажило, йшло собі на три веселі букви, навіть не питаючи його про це. Ріс собі хлопчик на ім`я Олег, ріс і ріс, спочатку дивився мультики, потім галімі фільми про таких же галімих дядь, грав з іншими хлопцями в футбол, вничку дивився порнуху й займався онанізмом. Але всьому приходить кінець. Треба й нашому героєві вступати в доросле життя в найкращих традиціях цього слова (якщо правильно говорити, то вступати саме в щось, тобто в таке лайно, як його життя). А як це зробити? Ну звичайно, це ж закон: знайти компанію відповідного зразка і поїхати подалі від батьків. От саме це і сталося з Олегом. Він на свою голову поїхав влітку до бабусі в таке собі провінційне містечко(назвемо його Зальопанці) і нам знайшов собі друзів, як Чебурашка. Тоді все й почалося.
Вперше в житті, тобто в свої п`ятнадцять, він пив так багато, хоча, в принципі, не так багато було й випито, зате після цього досить п`яна компанія валила на окраїну обшарпаних алкоголізмом Зальопанців в черговий і такий типовий гендель (бар місцевого розливу). Йшли вони довго, дорога була коротка, але дуже широка. Їх носило по ній в різні боки, особливо Олега. Тому й принесло, коли біля бару вже стирчала купа народу, а в середині пахло «димом сигарет з ментолом» і свіжо розлитою горілкою, коротше кажучи, перегар конкретний. І що завжди робить компанія п`яних молодиків в таких випадках? Правильно, завалює в приміщення, підсідає до когось за столик і замовляє горілки.
Олегові вже було досить. І він це відчув, коли низькопробна музика повністю втратила залишки своєї мелодійності, голоси злилися в цілковитий шум і долітали лише у вигляді окремих слів. Він схопився й вискочив на вулицю, ледве встигнувши добігти до найближчих кущів. Прощавай бабусина вечеря й літра горілки! Не хотілося навіть дихати. Олег присів під якимось деревом чи кущем, тоді свої знання з ботаніки він не міг використати через відсутність адекватного сприйняття життя, і заснув. Але скоро його привели до тями. Це був дружбан Ярик, котрий вилив на нього піввідра води. От тоді й прийшло просвітлення, холодна ніч і мокрий одяг. В Олега зацокотіли зуби.
- Холодно. Як же я тепер мокрий ходитиму? – жалісно простогнав він.
- Нєхер було спати, - Ярик хоч і був п`яний, але вже втягнувся в цей стан, щоб діяти в екстремальних ситуаціях, на зразок цієї. – В мене є ідея, ходімо грітися до Ксюхи!
- До Ксюхи? – Прошепотів знесилений Олег.
Ярик підвів його на ноги і, як вірний друг, потягнув в нічну темряву цього вічно п`яного містечка.
Ксюха за законами жанру жила неподалік, в приватному секторі, тобто в хаті. В неї ще горіло світло, щоправда горіло воно там майже завжди.
Ярик обережно постукав у двері, тримаючи в руках звідкілясь взяту пляшку шампанського з патріотичною назвою «Артемівське» (ну не «Совєтське» ж йому нести!). Двері відчинила симпатична дівчина років двадцяти п`яти. Їй поки що щастило, адже це прокурене й пробухане життя не позначилось ні на обличчі, ні на фігурі. Чи надовго це?
- Привіт, Ксюхо! – якось так ніжно пролепетів Ярик, що Олег аж пхикнув.
- Здоров, малеча! – жваво сказала дівчина й запросила до себе.
Олег вже протверезів і почувався ніяково, коли Ярик з Ксюхою після недовгих вагань і перешіптувань пройшли до іншої кімнати (мабуть, спальня, - подумав Олег) і від цієї думки йому стало лячно ще більше. До того ж Ярик так хитро підморгнув, коли заходив. Олег, звичайно, був нормальним підлітком, тобто ходячою гормональною бомбою і годинник тікав, бажання били через край. Але в даний момент йому було страшно. Він намагався пригадати всю корисну інформацію з таткових журналів про «це». В голові була каша, а тіло лихоманило. Та може він дарма переймався, й ця доля обмине його. Ну, так вже навіть образливо. Він що не такий, як всі? З цими веселими думками Олег провтикав в кімнаті хвилин зо тридцять, попиваючи водичку (а що ви хотіли, сушняк – підла штука).
Аж ось вийшов Ярик й махнув Олегу, мовляв, тепер ти нікуди не дінешся. І шлях для відступу відрізаний. Головне – не обламатися. Ярик мовчки поклав в Олегову липку руку презерватив, і останній (Олег, а не презерватив) пішов крізь ті останні заповітні й страшні двері, як на ешафот.
Ксюха вже чекала його, сидячи голою на старенькому дивані-книжці, застеленим потертою ковдрою, сиділа, підібгавши під себе ноги, й їла виноград. Ще б пак, вбога романтика для цього цирку. Вийшло б звичайне дешеве порно, якби не п`ятнадцятирічний хлопчисько, що тільки-тільки починав дружити з рукою й про жіночі груди міг лише мріяти, вже не кажучи про розкішницю (хоча, можливо, він трохи відставав від своїх однолітків в цьому плані, ну не кожному щастить так, як, наприклад, його другу).
Тож, Олег вагався, але підійшов до цього «ложа любові» (чи пародії на нього).
- Винограду? – запропонувала Ксюха.
Він мовчки відщипнув однією рукою, в іншій же тримав презерватив. Пережовуючи, розумів, що виглядає по-ідіотськи, та всі думки (мається на увазі, розумні думки) кудись повилітали з голови. Хвилина за хвилиною тяглися, як в пеклі (це всього лише метафора, хто ж вам скаже, як там, в пеклі).
Може це тривало б ще довше, та Ксюха встала, прогнулася всім тілом й почала бавити саму себе: одна рука стискала ліву грудь, інша – попрямувала між ноги. Потім вона взяла за руки хлопця й поклала їх замість своїх. В Олега була миттєва ерекція й він відчував, що ось-ось вибухне. Тоді Ксюха знайшла той самий презерватив, який Олег з переляку випустив на диван, мовчки розстібнула йому штани, професійно одягла засіб контрацепції, дотримуючись всіх правил, пхнула хлопця на диван й почала (ну що тут вигадувати) трахати його по повній програмі, до того ж давно відкатаній програмі (досвід, як кажуть, не проп`єш). Вона намагалася в грубій формі швидко отримати свою порцію задоволення, адже довго цей молодий-зелений екземпляр не витримав би. І він таки не витримав. Не пройшло й кількох хвилин, як Олег напружився всім тілом в судомі оргазму й різко розм`якнув.
Ксюха розчаровано лягла поруч. «Яка ганьба», - подумав він. – «Яка приємна ганьба», - подумав знову. Трохи відлежавшись, Олег намагався залізти на дівчину, що вже почала куняти. Та в грубій формі відхилила його спробу й знову повторила ту саму програму, цього разу зі своїм презервативом і нарешті кінчила. Загалом, всі були щасливі. Ну, Ксюхі, мабуть, просто було пофіг, вона не вела списку коханців, тому й не переймалася. Олег весь сяяв і посміхвся, коли виходив зі спальні (скільки людині треба для щастя!). Ярик задоволено поплескав по плечу і вони залишили будинок, попрямувавши далі темною провінційною вулицею, цмулячи з пляшки дешевий коньяк. Два щасливих п`яних підлітка. Більше нічого їм в цьому житті не треба, лише побільше бухла і сексу (секс, бухло й попса форевер!).
Вони знову були в сраку п`яними, коли зустріли на своєму шляху страшного ворога – це був знак «Уступити дорогу», мля. Це було дійсно страшно. А чого він тут стоїть і зловісно витріщається на дорогу й на них. Не бути цьому ворогу! Олег з розгону наскочив на металевий стержень й поклав знак спати одним ударом. Адже вони йдуть вперед, вони справжні чоловіки, світ вкладуть вони до ніг. Кратне кажучи, дрань з кооперації, підлий ворог, сам уступи дорогу. От і починаються аварії на дорогах, бо два придурастичних виродки просанітарими шлях на наявність металевих предметів.
Та на цьому, на жаль – для цих двох і на щастя – для нас, пригоди не скінчилися. Яке там! Вони лише починалися.
Два герої були вже за два квартали від будинку, коли побачили автомобіль працівників ДАІ, а неподалік виходили з кущів і самі винуватці свята. Олег, відчуваючи себе супергероєм, модним перцем і т. д., щосили заволав: «ДАІ – хуї!». І Ярик не встиг закрити другові рота. Доблесні працівники насторожилися й ніби за покликом поряд наших хлопців виринули двоє міліціянтів й кинулися захищати честь своїх колег-поплічників.
Перший удар взяв на себе Олег. Один з міліціянтів з войовничим криком «Документи!», навіть не дочекавшись появи предмета свого бажання, вдарив хлопцеві в грудак і по нирках. Олег впав на коліна, не міг при цьому ні слова вимовити, лише судомно ковтав повітря й хрипів, піднявши вгору руку, що вказувала на наплічник. Там були його документи, яких так прагнули охоронці правопорядку. Ярик, натомість, вів себе досить стримано і мовчки лежав на асфальті (прошарений чувак), терпляче перечікуючи хвилю ударів по своєму тілу. Все закінчилося просто –через тридцять хвилин вони сиділи в камері, самі (неврожайна була ніч), а ті два сержанти розпивали відібраний у хлопців коньяк (останнє свідки не беруться стверджувати, бо було темно й вони були п`яні, тож не беруть такий гріх на душу). Ярик відсипався, його тут знали й особливо не придиралися. Олегові, як винуватцю, дісталося найбільше й він сумно сидів біля ґрат. Паспорт забрали, боки нам`яли, в душу наплювали. Ну все, після такої ночі він повноправний член цього суспільства.
На цій веселій ноті все почало втихати, ментівня поринула в сплячку. Скоро б мало вставати сонце й будити своїми першими променями мешканців відділку. Як раптом чийсь несамовитий спів змусив всіх вскочити на ноги. Сержанти не зачинили вхідних дверей, і тому перед заспаними міліціянтами стояв хлопчина з гітарою й волав свою пісеньку. Це був Юра, друг тих двох кадрів, що вже сиділи. Він якимось чином дізнався про затримання хлопців й прийшов на допомогу. Оригінальністю, мабуть, хотів взяти.
По суті, ніякої пісні він не співав, просто бренькав на гітарі зі словами «Відпустіть моїх друзів, тих двох придурків, вони більше не будуть» (чи щось подібне). Й міліціянти не встигли оговтатись, тобто відбити йому нирки за порушений сон, як Юра поставив на стіл дві пляшки горілки, він то знав, куди йде. Справді, оговтатися їм так і не вдалося – почався новий етап святкування зміни. З`явилося ще три пляшки й двох придурків випустили, повернувши документи. Потім їх ще й порозвозили по домівках на бобику в подяку за співпрацю з правоохоронними органами.
Ця історія була б непотрібною, якби не те, що ми називаємо життя, яке, хоч і тривало недовго, але було яскравим і так само яскраво скінчилося. Олег продовжив розпочату в дитинстві боротьбу з реальністю й нудьгою світу цього за допомогою зеленого змія. Так би мовити, вдаримо по депресії алкоголізмом. Ні, ви не подумайте, хроном він не став, просто любив розслаблятися, іноді аж занадто розслаблятися. І все в нього було добре, якщо міряти за його ж мірками. Вже будучи студентом, він навіть завів собі постійну подружку. Вони ходили разом гуляти, іноді в кіно, регулярно трахалися, вирішували проблеми (мається на увазі, проблеми їх стосунків). І це тривало досить таки довго, як на такого роздовбая, як Олег. Та, ну ви ж знаєте, як воно в житті буває, люди в один прекрасний день перестають спілкуватися й забивають одне на одного. В цьому випадку, на всіх забив Олег. Він перестав їздити до своєї бабусі, перестав зустрічатися зі своєю дівчиною. Ярик, який приїхав в місто в пошуках роботи, єдиний, хто хоч трішки впливав на Олега. Вони часто разом напивалися до повного ступора й днями не з`ялялися вдома. Але Ярик швидко знайшов свою нішу в суспільстві – спочатку його остепенила робота, потім, як це не банально звучить, - дружина. Так, той придурок одружився якось несподівано і так само несподівано став жити нормально. Як плебс, любив повторювати Олег.
Лише Олег грався з життям в якусь одну відому йому гру. Грався, грався і догрався до важких наркотиків, й сам, того не помічаючи, скотився в глибоку прірву, простіше кажучи, просрав дар – своє життя, принаймні, так йому сказали на суді після смерті від передозу.
Прийняв якось дозу, лежав, аж поки не відчув тепло, що розтікалося його судинами, починаючи з серця і закінчуючи кінчиками пальців. Далі почало тепліти повітря навколо нього. І він помітив, що лежить у власній крові, от тільки йому не боляче, а так приємно, як ніколи в житті. Весь простір навколо наповнювався його кров`ю, теплою й липкою. Олег від задоволення заплющив очі, чи це йому так лише здалося. Так добре, так неймовірно ще ніколи себе не почував. Коли ж ліниво розплющив очі, то опинився на вимитих до блиску кахлях і пара сильних рук тягнула його підлогою. Він почув як відчинилися двері, як тіло боляче стукнулося об поріг. Далі до Олега долітали лише окремі фрази «Передозування від наркотиків прирівнюється до самогубства… Не можна міряти всіх однією міркою… Він хвора людина… Він звів нанівець своє життя (це той момент, де він його все-таки просрав)… Він невизначений… Не перекручуйте поняття, він грішний… Він байдужий… Байдужий… Йому начхати на всіх… Думаєте, підходить?.. Так… Ідеальний кандидат для провідника… Зробіть щось з ним, бо він на нас зовсім не реагує».
Йому чимось посвітили в очі, і Олег опинився посеред зали суду. «Як в кіно», - подумав він. «Це не кіно, це – кінець», сказав голос за спиною. І його вивели назад до чистих кахлів. Отямився Олег, коли вже був призначений провідником смерті. І все закрутилося. Через два роки сумлінної служби він вже був Наставником, підбирав собі нових рекрутів й не жив серед живих, як багато хто з них. Тому що не мав часу. В нього було дуже багато роботи й повна відсутність бажання спостерігати людське повноцінне життя. Він брався за все, навіть погодився провести двох коматозних після аварії в зал очікування (був у них такий, коли людина чекала в непритомному стані смерті й надій не було жодних, її проводили в спеціальну кімнату, всаджували в зручненьке крісло й змушували чекати своєї черги). Так от, там саме змінилася дівчина, яка пропускала до кращої половини потойбіччя (чомусь в їх середовищі не прижилися такі відомі живим людям слова, як рай і пекло, мабуть тому, що для них не існувало їх, для них існувала лише така вічність). Ледве завів тих двох красунь і всадив їх на місця, як до нього підійшла Вона. В принципі, вона й повинна була підійти по документи стосовно дівчат. Та чомусь це саме так прозвучало в його голові: Вона!
Він вже декілька ночей стояв біля її будинку під деревом і курив. Курив нервово, втягуючи ядучий дим глибоко в легені. Ця звичка з земного життя з`явилася знову, вийшла з нього бажанням повернутися до людей, відчути смак нестримних емоцій, що вириваються назовні, прийти до будиночку біля озера, до її будиночку. Незрозумілі думки виринали в голові, але не трималися купи. Олег просто прийшов до неї. Що з ним таке? Він впертий, зухвалий, йому дозволено багато речей в обох просторах, й лише зараз він впав в ступор. Чому тепер і чому вона? Треба було йти працювати, от тільки ноги не слухались. Він бачив її біля вікна, знав про неї все, та загадкою залишалася для нього. Але що він міг знати про людину, яка жила іншим життям й навіть померла інакше, ніж він. Єдиною їх спільною рисою була їх прижиттєва байдужість (такий собі чистої води пофігізм) і післяжиттєва робота. Ну нічого, Олег знав, що щось придумає, щоб викинути з голови непотріб, і знову все стане на своє місце. І кожного разу він приходив до її будинку, мовчки стояв під деревом і курив. Поки вона не знайшла…
6
…Наставника, що нагло стояв і курив під деревом, залишаючи після себе купу недопалків, які Марта вже давно знаходила, але ніяк не могла зловити, хто саме так паскудить на її території. Зрозуміло, що це не звичайна людина, а хтось з її «колег», бо так просто пройти сюди не можна. Це місце обрала вона сама, серед людей, огородивши себе від цих же людей. І їй дозволили тут оселитися в нагороду за службу. Всі інші жили в їхньому новому світі, разом, хоч і невідчували ні симпатій, ні прив`язаності одне до одного. Цей колективізм скоріше був наслідком стадного людського рефлексу, ніж проявом взаємної прихильності. А вона чомусь відмовилася від нової громади, але й з людьми не спілкувалася. Одним словом, дивна дівчинка, яка насолоджувалась своєю самотністю. І він нагло вліз в її ідеальне існування. Знала, що був дуже жорстким й безжальним, постійно працював, за що швидко дослужився до звання наставника. Він щодня бачив страждання й смерть на людських обличчях, забирав старих і малих, навіть для них його байдужа поведінка була занадто безжальною (це щоб не повторювати слово «байдужий»). Та насправді вони були дуже схожими, просто вона врятувала й полюбила дитину, пустивши сльозу, а він… дійсно, що ж він зробив? Це її непокоїло, щось в цьому відборі не так, чому вона потрапила сюди, а він став на службу до смерті, невже депресивно прожите життя й лише невеликий згусток почуттів змусив їх приєднатися до цього паскудства? Щось не так, що ж не так? Чому саме вони повинні були стати на варті смерті й вічно тут нудити світом? Чому вони не можуть відчувати емоцій, а вона відчуває, тому й не може бути разом з усіма? Чому це також система і чому іноді вона дає збої?..
- Як ти помер? – вона просто одного разу підійшла й запитала.
Олег знав, що відповісти, адже стояв тут довгими ночами й мав вдосталь часу, щоб все обдумати.
- Нічого особливого, звичайна не зовсім природна смерть, - Олег не боявся таких провокаційних нападів.
- Самогубець? – зневажливо запитала Марта.
- Все прозаїчніше – бурхлива молодість!
- Банально, - промовила Марта ще зневажливіше.
Олега тільки інтригувала така ситуація. Чим більше зневаги вона намагається показати, тим більше почуттів в собі приховує. А це означає, що він не один такий, що не вписується в загальну картину цього масового психозу під назвою (як же це культурно назвати) життя після смерті (чи щось таке). Вона ним зацікавилась, і він це розумів.
- Як ти думаєш, чому люди помирають? – запитав Олег, запалюючи нову сигарету.
- Від смерті! Їх позначив час, - про тараторила вона давно завчений матеріал.
Олега така відповідь не влаштовувала.
- Поясни мені, будь ласка, в чому логіка? Хто вирішує, кому жити, а кому померти? Невже все так просто? Чи це якась рулетка? – він досить захопився своїми роздумами й направляв запитання скоріше кудись в безмежну вічність, аніж особисто Марті.
Марта мовчала, мабуть, їй теж не солодко було від цієї розмови, її теж останнім часом мучили сумніви.
- Він приходив до мене теж, - пошепки сказала вона, лякаючись того, що може бути почути кимось або чимось, непідвладним їй.
- І що сказав? – запитав Олег з неприхованим задоволенням, особливо від того, що Марта боялася говорити голосно. Він то знав цю систему довше за неї, знав також і те, що ніхто нічого їм не зробить, ніхто їх навіть не слухає, адже це нонсенс, щоб хтось намагався змінити цю реальність. Такого ніколи не було й не буде, хоча…
Із розмови невідомого
Я вже багато чого дізнався. Правда ще не все, але принаймні я знав, що існує безліч дверей з Кімнати з вимитими кахлями (так умовно всі її називали, я б волів називати її просто – морг), всі ці двері вели до кімнат суду, здається, я вже про це комусь говорив. Лише одні двері вели до сліпучо білої кімнати, кінцевий пропускний пункт до іншого світу. Туди мала б піти й моя дочка, адже їй навіть суд не загрожував. Все легко й просто. Вона помре й пройде через ці двері. А якщо спочатку лежатиме в стані коми чи клінічної смерті, то просто чекатиме, щоб пройти крізь двері. Іноді мене мучили сумніви. Можливо, не треба нічого робити. Нехай би помирала, там інший світ, набагато кращий за людський, та не міг я цього прийняти. Вона моя дочка й не мусить платити за мої помилки. Чогось тому, іншому й кращому, світу все-таки не вистачає, якщо всі так прагнуть жити. Та й моє теперішнє існування я не міг назвати райським. Ти ніхто й звати тебе ніяк, ти завис в повітрі, не можеш вільно жити, але й померти по-людськи теж не можеш. Вона повинна вижити, щоб дійти до кінця свій шлях і засвоїти свій життєвий урок, твою мать, якщо така теорія правдива. Нам вбили в голову, що всіх позначив час. Не може цього бути, я себе позначив сам, когось убили і таким чином теж позначили, а її або позначила хвороба , або хтось із цих виродків.
Я дізнався хто сидить на пропускному пункті і прийшов до неї. Варто сказати, що це чи не єдина людина, якщо можна тут взагалі говорити про людей, хто жила в людському світі, хоч і уникаючи людей. Будинок був на березі озера й знайти для такого, як я, не дуже складно.
Вона здивувалася, коли відчинила двері.
- Доброго дня! Я б хотів з вами поговорити. Знаю, я можу бути невчасно, проте розмова дуже серйозна. Вона стосується нашої з вами роботи, чи то пак, покликання.
Вона впустила без зайвих запитань. І чого їй боятися? Вона й так померла, гірше не може й бути, і я нічого заподіяти їй не зможу.
- Розповідайте, що вас до мене привело, - заговорила вона, наливаючи каву, ледве я сів за стіл на кухні.
Я коротко виклав свою історію й своє бажання відвернути смерть від дочки.
- Як же ви збираєтеся відвернути від неї смерть? Вона позначена часом, вас направили її провести до дверей. Ви тут безсилі. Та, думаю, вам не варто переживати. Вона опиниться в гарному місці й там буде щаслива.
Я не мав сили з нею сперечатися, тому просто запитав:
- Ви бачили те місце?
- Ні, - сумно відповіла вона. – Але…
- Досить! Це все я чув і до вас. Я скажу вам так, якщо час сліпо позначив мою дочку, то йому байдуже до неї, байдуже навіть якщо це буде не вона. А раз ви не бажаєте випустити її назад до людського світу. Я знайду спосіб зробити це самостійно.
Я розвернувся й пішов геть. Нехай говорить всім про мене, вже нічого змінити не можна. Тепер вони задумаються над проблемою і над часом, а я поки що робитиму те, що задумав.
7 На березі озера
- Якщо йому це вдасться? Якщо він і справді зможе повернути дочку або підмінити її? Ми ж ніколи за цим не слідкували. Ніхто не міг обдурити суд. Але ж вона піде без суду. Не знаю, мені несподівано стало лячно за наш світ. Я впевнена, він наважиться на будь-що, щоб не дати їй померти. Потрібно зв`язатися з вищим керівництвом.
Олег зробив здивоване обличчя.
- Для чого? Ніхто не повірить в цю маячню.
- Але тебе теж зачепила ця історія, ти не можеш заперечувати.
Він сховав сигарети в кишеню.
- Може, ми пройдемо в дім і там все обговоримо.
І вже в будинку він продовжив:
- Я довго думав, а як справді помирають люди? З якою метою? Нам вбили в голови, що це час їх помітив. Якщо говорити людською мовою, то їм просто судилося померти в той момент. Вони обрані сліпо, але для того, щоб навчити живих. Чому тоді сліпо? І якщо сліпо, то невже не можна обдурити навіть смерть? Невже ніхто не пробував?
Марта налила йому вина.
- А мене більше цікавить, що ж саме станеться, коли маленька дівчинка вийде в ті двері назад. Все зміниться, це зрозуміло, але в який бік?
Олег підняв голову.
- Знаю, що все зміниться кардинально. Я тут давно і чув про зміни в верхівці. Не завжди ж сиділи одні й ті самі судді і керівництво над ними. Думаю, всі вони зникнуть, їх приберуть за такий провал в роботі.
Марта посміхалася від задоволення, наче знала про це й сама, але хотіла почути підтвердження своїм здогадам.
- А що буде з нами? – несподівано запитала вона, змінюючи посмішку на страх.
- Нічого, ми не будемо потрібні і підемо в інший світ, хто куди, хто на що заслуговує. Ти до своїх дверей, я – тут теж все зрозуміло. Після цього прийдуть інші й буде збудована нова структура. Це було б чудово, бо я вже так втомився снувати із однієї реальності в іншу. А ти?
Марта лукаво посміхалася.
- А я хочу, що все було, як є. Мені подобається моє теперішнє становище, я тут потрібна, недаремно ж сюди забрали. От і боюсь втратити все.
Олег зрозумів, що вона придумала собі щось і нічого не розкаже йому, хоча все може бути. Він встав і попрямував поволі до дверей, чекаючи її останніх слів. Все-таки це була Вона. І для неї він міг піти на жертви. Як це сталося так швидко і як це взагалі могло статися, він ще до кінця й сам не розумів, але ж вони знаходилися в іншому світі, де все відбувається вільно й без будь-яких перешкод.
- Зачекай, - прокричала йому вслід вона. – Ми маємо щось зробити, щось змінити. Цей світ неприродній, він штучний, позбавлений перешкод. Ти завжди маєш все, чого хочеш. Але в той час ти нічого не хочеш, ти позбавлений почуттів. А так жити просто неможливо. Нема серед чого обирати, ти просто тицяєш пальцем, і от на – воно твоє й ніякої радості не відчуваєш. Я повторюю запитання. Що буде, коли та дівчинка повернеться назад? Вони, там, над нами, підуть далі, а хто прийде, як ти думаєш? Звичайно ж, ми. Керівництво втратить свої права, але не ми. Ми ж не керівництво. Ми лише виконавці завдань смерті, а вона, як відомо, нікому не підкоряється. Так що не треба думати, що ми змушені будемо покинути свої місця.
Тепер посміхався Олег.
- Це ж переворот? Це змінить все.
- Невже в тебе ніколи не було таких амбіцій?
- Які в тебе є пропозиції? – спитав Олег, таким чином погоджуючись з нею.
- Я вже дещо зробила. Не переживай, я просто порадила йому, як краще реалізувати свій план. А наше завдання – нічого не робити, не протистояти йому. І все вийде і в нього, і в нас. Ти проведеш їх до мене. Він зайде з дочкою, а ти будеш їх супроводжувати, наче контролюючи ситуацію. Тож повертайся назад і я повідомлю тобі всі деталі, - сказала вона й зняла з себе легенький сарафанчик.
Олег не сподівався на це. Ні, звичайно ж сподівався, але десь дуже глибоко й явно не сьогодні. Ну що ж, так буде легше контролювати ситуацію й цю незбагненну жінку. Так думав він.
Із спогадів невідомого.
Я дізнався, як можна повернути мою доньку. Все досить просто. І шлях мені вказав хтось з мого теперішнього світу. Коли я провідував доньку в лікарні, то біля її ліжка знайшов записку. Спочатку я не звернув на неї увагу, але ніхто не знав про її походження, її навіть ніхто не міг прочитати. Таке враження, що вона це був чистий аркуш паперу. Так бачила її моя дружина, медсестри, лікар. Дочка не бачила нічого, їй було дуже погано. Я ж помітив рівненькі чорні літери на клаптику паперу і прочитав написане. І це був мій шанс. До цього часу я хотів йти напролом, витягнути її будь-якою ціною, пожертвувавши собою. А тут така новина. Я підскочив від радості. Моя донечка, яка лежить в лікарняному ліжку, тяжко дихає, доживаючи останні години, тому що нічого не можна зробити, бо операція запізніла, буде жити! Хто вказав мені правильний шлях? З якою метою? Що я мушу віддати за цю безцінну інформацію? Це мене в той момент не хвилювало. Я поцілував доньку, хоч вона ще й не відчувала моєї присутності, краще б і не відчула взагалі, і пішов реалізовувати задумане.
В записці говорилося про те, що я повинен привести ще й іншу людину, крім моєї дочки. Були в мене деякі міркування з цього приводу…
8
Він прийшов, коли Іри вдома ще не було. Та що йому ті замки, двері, вікна, навіть стіни, лише один порух думки і можна опинитися в маленькій кімнатці з кухнею два на два та всіма такими зручностями. Він довго оглядав кожний предмет – атрибути інтер`єру маленької жінки, яку нудить від перебування вдома щовечора і яка тікає до інших чоловіків, а іноді й жінок, щоб знову ж таки не сидіти щовечора вдома. І її можна було зрозуміти, іноді пробачити, а іноді і плюнути в обличчя, як би зробила кожна порядна пані. На жаль Іра сьогодні ніде не шлялася, та вона вже давно ніде не шлялася. Адже чекала на саме на нього, як він того й хотів. Ніхто не міг зрозуміти таких перемін в житті молодої дівчини, яку звикли бачити з різними чоловіками, різною випивкою й в різних машинах. Вона вела подвійний спосіб життя: її або носило хтозна-де, або щось примушувало днями сидіти вдома. А тепер вона постійно працювала, поверталася додому, не напивалася. Це просто мало щось означати.
А означало це тільки одне – вона чекала його. І коли побачила цього чоловіка в своїй квартирі, то невимовно зраділа. Він повернувся, все зміниться. От лише обличчя його було таким зосередженим, що відразу повернуло її до реальності.
Іра обійняла його.
- Все гаразд? Як вона? – прошепотіла.
Він дивився в її очі, не відповідаючи ні на обійми, ні на питання.
- Я була в лікарні вчора. Там сказали, що все марно. Потрібна операція, але ймовірність виживання мізерна.
- Ти довіряєш мені? – він говорив серйозним і сумним голосом.
- Так. А чому ти питаєш? Що сталося? – вона не зовсім розуміла про що він говорить.
Він притиснув ї до себе й прошепотів:
- Довірся мені.
Холодне лезо розрізало її шкіру й ранило серце. Її тіло сповзало з його грудей на підлогу, а душа вже чекала свого провідника.
В цей час десь в лікарні помирала маленька дівчинка.
Із спогадів невідомого
Я мусив це зробити. Вона мені потрібна, щоб повернути доньку. Так було вказано в записці. Коли справу було зроблено, вона вже чекала поряд з тілом, готова до подорожі. Думав, що не зможу на неї дивитися, думав, що вона буде докоряти, кричати, але Іра мовчала, стояла й чекала.
- Я все зараз поясню.
- Здається, я все розумію, але як ти збираєшся оминути суд і пекло, приготоване для мене?
Аж гора з плеч спала. Вона дивовижна, зовсім інша, такої я ніколи не бачив. І це не банальні фантазії самотнього, вже давно мертвого чоловіка, це було моє відчуття, холодне й байдуже, з огляду на специфіку моєї діяльності. Хотілося, щоб все мало інший характер, а не… мертвий.
- Ти підеш і розкажеш, що тебе вбив посланець смерті. Та вони й самі про все дізнаються невдовзі. Це буде шок. Ніхто ніколи не наважувався на таке, тому почнеться паніка й вони змушені будуть спіймати мене. Я прийду, і прийду зі своєю маленькою донечкою. А ти в цей час…
9
В цей час велика паніка охопила і суди, і кімнату для очікувань. Всі метушилися, перешіптувалися, навіть кричали, бігаючи з кімнати в кімнату. Він стояв посеред кімнати, збудованої за принципом моргу, й витримував на собі погляди колег, які оточили його з усіх боків. І що тепер? Це питання ставили собі обидва ворогуючі табори, точніше, табір з одного чоловіка, і табір – з багатьох. Хтось вперше почав ненавидіти, хтось – дивуватися хоч чомусь, а хтось – боятися. Але не знайшлося б жодного, хто був би байдужим на той момент. Всі були одностайні в своєму нерозумінні вчинку їхнього ворога, нерозумінні його зухвалості тепер, коли він загнаний в клітку. Система зависла на межі своєї руїни. Здавалося, якщо хоч хтось зробить крок, то знищить навколо все. Залишалося тільки чекати.
А десь поряд, за дверима, одна жінка спостерігала за двома іншими, щоправда одна з тих двох була ще зовсім маленькою.
Іра тихенько вийшла з зали суду, ніхто в цей час не звернув на неї уваги, й прокралася за двері, на які вказав він. За дверима було порожньо, лише одна жінка сиділа за столом й заповнювала бланки. Документи стосувались маленької дівчинки, що стояла поряд. Вона наївно оглядала красиву кімнату. Їй дійсно не було меж і вона була такою теплою й затишною, що хотілося залишитися тут назавжди. Але не це задумала Іра.
Поки Марта мовчки записувала дані дівчинки, Іра підійшла ближче. Нікого більше немає. А з цією секретаркою можна справитись самотужки. Хоча він і запевняв, що нікого не буде. Так було вказано в записці, підкинутій йому в лікарні. Ну, Іра не була дурною і зрозуміла все досить швидко.
- Якщо ви не там, то саме ви – автор послання з інструкцією, - констатувала вголос очевидний факт Іра.
- Яка ти кмітлива! – засміялась їй у відповідь Марта.
Іра спостерігала за її роботою, за її руками й тендітними пальчиками, що перебирали аркуші паперу. Щось в цьому є. Ні, не в процесі роботи, а в ролі цієї жінки в їхньому плані. Хоча про який план можна було говорити, якщо насправді ним маніпулювали, він, в свою чергу, грався з нею, і так все собі йшло спокійно. Чомусь Іра ненавиділа своє життя за те, що завжди хтось хотів ним керувати, вона ж, натомість, втікала від таких людей або робила все з точністю до навпаки. І в даний момент їй зовсім не хотілося ставати маріонеткою в чиїхось руках. В грандіозності планів цієї жінки не треба було сумніватися. Це ж зрозуміло кожному.
- І чого ти чекаєш? Я вже закінчила оформляти, - вивела з роздумів Марта. – Маленька, йди он в ті двері, - порадила вона дівчинці.
Дівчинка постояла кілька секунд, вона не розуміла, що тут відбувається. Вона була вже мертвою і, як і всякий мертвий, прагнула якнайскоріше покинути цей світ і знайти спокій. Незрозуміла тітонька, що стояла позаду, увесь час неприязно дивилася на неї, хотілося від неї втекти. Тому вона нерішуче зробила декілька кроків до дверей. Тепер вже обидві тітоньки спостерігали за нею. Ну нічого страшного, скоро, он за тими дверима, їй стане зовсім тепло й добре, а головне, все буде з того моменту зрозумілим і безболісним, бо їй так важко було останні дні, так боляче, що й кричати вже не мала сил. Дівчинка зробила ще декілька кроків. Тітоньки немов заніміли, лише очі спостерігали за кожним рухом худорлявого й змученого силуету. Ось вже й ручка до дверей, на яку вона поволі натискає. Так легко ще жодні двері не відчинялися. А там… Вона переступила однією ногою поріг.
- Стій! – несамовито закричала Іра. Потім трохи оговталася від власного крику. Вона це зробить. Адже він їй довіряє, нехай хоч і кінець світу після цього настане. – Олечко! Невже ти не хочеш попрощатися з татом і з мамою? Вони будуть плакати, - а голові лунала дві думки: «Що я роблю і що я мелю?»
Оля повернула голову й посміхнулася. Ні, ця тітонька не страшна, вона знає тата і маму. А вона ж геть забула про них, некрасиво не попрощатися. Ледве про це подумала, як Іра схопила її за руку. Так тривало декілька секунд. Оля стояла однією ногою на порозі, іншою – в світі, де буде щаслива. І їй так хотілося втекти від болю, але й хотілося ще раз побачити маму, тата, який давно не приходив до неї, лише сьогодні з`явився й подав руку, щоб привести сюди.
- Повертайся, маленька. Повір мені, тобі ще зарано втікати від нас.
Іра боялася тягнути її до себе, тож тримала міцно за руку, вмовляючи повернутися. І Оля здалася, ступила назад і опинилася в її обіймах.
- Що ж, тепер можете йти, поки я не передумала, - несподівано промовила Марта.
Іра з дитиною попрямували до виходу.
- Для чого це вам потрібно? – вже біля дверей запитала Іра.
- Як це для чого? Звичайно ж, для влади. У нас тут теж є нижчі й вищі, сильніші й слабші. Якщо є така можливість, то чому б і не посунути суддів з їх тепленьких місць. Не можна так далі жити тут, виконувати цю бездумну роботу, поки вони там вирішують, кому куди іти. Як тільки ви вийдете звідси, систему буде зруйновано.
Іра з розумінням кивнула головою, тримаючи дівчинку за руку, щось приблизно таке вона собі й уявляла. Колись і їй треба буде помирати, і як це все виглядатиме, що буде далі, чи відтепер не буде нічого, байдуже, нехай буде, що буде, хоч це і не правильно. Можливо, потрібно було розвернутися, вдарити цю знахабнілу жінку й не дати їй здійснити свій задум. От лише це неможливо, адже, щоб зупинити її, мусила повернути Олю назад, та й сама мусила зайти в деякі двері.
Тому вони вийшли, обминаючи цілу купу людей, що оточили двох чоловіків, один з яких лежав на підлозі, інший стояв над ним, наступивши на живіт лежачого. Отже, обійшли натовп і тихенько відчинили двері в життя, в нормальне життя.
Дівчинка в лікарні була мертвою близько хвилини, потім вона прокинулась. Лікарі були шоковані. Серце запрацювало, почало йти вперед і йшло собі нормально, жило за окремими законами природи, навіть операції не потрібно. Нонсенс, кричали лікарі, чудо, повторювала мати, й довго на цю тему точилися суперечки, але в результаті всі задоволені й щасливі, можливо, трошки спантеличені, роз`їхалися по своїм домівкам, пити свій чай й жувати бутерброди. Оля ще довго не могла нормально гуляти й бігати з друзями, мама й лікарі забороняли. Проте всім було зрозуміло, що дівчинка здорова й не потребує їхнього прискіпливого нагляду.
Іра прокинулася в калюжі власної крові. В її історії хеппі енд мав трішки інший характер. Прийшла до тями й зрозуміла, що знаходиться в себе вдома, Олі поряд нема, його теж нема. Так вона могла пролежати довго й навіть померти, а цього їй хотілося найменше. Потрібно когось кликати. От тільки як. Рана пекла, тіло заніміло й все навколо пливло, поступово втрачало свої обриси. Іра не могла триматися при тямі й занурилася в тяжкий сон, якщо непритомний стан можна називати сном.
На щастя, все закінчилося добре. До неї чомусь вирішила зайти давня знайома (яку не можна було назвати подругою) й довго дзвонила в двері. Коли ж ніхто не відчинив, просто легенько штовхнула їх і, о диво, вони виявилися незамкненими. Вона увійшла й побачила на підлозі непритомну Іру в калюжі крові. От, власне кажучи, і все. Швидка була викликана, Іра врятована. Ніж не зачепив серце й лікарі змогли її врятувати.
Прокинулася Іра в лікарні і… не змогла пригадати, що з нею сталося. Всі дивувалися їй, але списали на шок. Вона ж насправді знала, що відбулося щось надзвичайно важливе, а пригадати ніяк не могла. Це як сон, ти точно знаєш, що тобі щось снилося, і ця думка, як ниточка, крутиться в твоїй голові, та вхопити її тобі не під силу. Й Іра, в знемозі бодай щось пригадати, марно відкинула будь-які спроби й почала просто жити далі.
10
А тим часом в величезно безмежній кімнаті, де Олег стояв над відступником, де ще було багато народу, й Марта, яка задоволено спостерігала за всім цим казусом, несподівано на арені з`явилася Смерть. Ніхто не бачив її ніколи, і зараз цього не сталося. Вона просто була і всі це усвідомили, але не бачили як матеріальну субстанцію. Її присутність була такою очевидною, що змусила всіх завмерти на місці. Жодного звуку, жодного поруху, лише очікування, перемішане зі страхом. Люди, яких було обрано на службу Смерті в силу своєї байдужості, випромінювали плеяду емоцій, що аж ніяк не вказувало на їхнє безпристрасне ставлення до себе й до своїх обов`язків.
- Неможливо вибити з людини людину, емоції й переживання, радість і злість завжди наповнюватимуть її, які б не вибиралися критерії байдужості, все рівно люди не бездушні істоти. Хтось рано чи пізно почне співчувати, хтось заздрити, хтось – шукати справедливість. І неважливо, яких почуттів, якої енергії в душі людській більше. Добро чи зло? Співчуття чи ненависть? І будь-яка, навіть найдосконаліша, система дає збій, адже в ній крутяться живі душі, вбити їх, як і їхні переживання, просто неможливо. Тому потрібно вдосконалити існуючий стан речей і навчитись виправляти помилки.
Невже ви думали, що все так легко можна зруйнувати. Останні події показали лише неправильність підбору кадрів на роботу. Нічого, це легко виправити. Відтепер судді повертаються на свої місця й будуть прискіпливіше вибирати провідників. Правила співжиття в цій реальності стануть жорсткішими, всіх непевних потрібно відразу відкидати, інакше ваше перебування тут стає непотрібним.
І запам`ятайте, час ніколи не позначає неправильно. Якщо так сталося, то це необхідно. Як було необхідно вбити дівчинку, щоб занайти трьох невідповідних працівників. Вирок всім передбачений суворий і оскарженню не підлягає!
Все стало на свої місця, Смерть зникла з арени.
11
Олег втомлено озирнувся навколо. Що це за білі стіни? Нещодавно він був… А де він був? Не пам`ятав. Останнім спогадом виявилася тепла кров, в якій він тонув. Наркотики були надзвичайні, лише голова боліла й нудило скажено, а так нічого, можна жити далі.
В палату зайшла медсестра, помітила, що він прокинувся.
- Оклигав, нарику? – зацікавлено запитала вона.
Олег не розумів до пуття, що відбувається, не кажучи вже про чиїсь безглузді запитання, тому лише кліпав очима у відповідь.
- Зараз прийде лікар, - втратила цікавість вона.
Олег знову кліпнув. Здається, він почав доганяти, в чому ж тут справа. Навіть повернув голову набік, щоб дослідити місцевість. Виявилося, що лежить не сам в кімнаті, точніше, в палаті, навколо стоїть ще близько восьми ліжок, ще тут багато людей, схожих на нього, хоча він себе й не бачив у дзеркалі, але зрозумів, що виглядає так само: худий, жовтувато-синюватий, нещасний і замучений. От і прекрасно, не буде так самотньо.
І пройде багато часу, поки він вийде з лікарні, нарешті закінчить свій університет, почне працювати й почне організовувати організації для лікування наркозалежних людей. Це, щоправда, в кращому випадку, а поки він лише мріє хоч якось жити, коли йому шалено хочеться нової дози. І чи пересилить він себе чи ні, це вже його проблема й зовсім інша історія.
Із спогадів невідомого
Після всього, що сталося, мене повернули до життя. Дивно якось, наче й не жив до цього. Так важко звикати до людей, їхніх проблем, та навіть до самого себе важко було звикнути. Я повернувся сам, без жодного засобу до існування, але з твердою вірою в свої сили і в свою здатність подолати всі труднощі.
Спочатку я провідав дочку. Це ж заради неї все було зроблено. І вона жила, посміхалася й бігала. Мене вважали зниклим безвісти, а по факту – мертвим, тому дружина вже давно була вдовою, вийшла заміж вдруге і мені так не хотілося руйнувати цю ідилію, що я спостерігав за ними здалеку й радів їхньому щастю.
В мне в цьому житті чекала інша людина, хоч, як виявилося, й не пам`ятала нічого ні про мене, ні про події, які трапилися з нами. Іра продовжувала жити в своїй маленькій квартирці, працювати вдень, ввечері повертатися додому й писати вірші. Дивно, як все змінилося. Раніше вона втікала з дому, щоб забутися хоч на деякий час, а тепер намагалася жити врівноважено, спрямовуючи свою вічну депресію в інше русло. Мабуть, щось таки було в цій всій історії. Здається, всі ми стали іншими, по-справжньому живими. Іра сміялася, спілкувалася з іншими людьми, нарешті цікавилася своєю роботою й змогла всидіти на місці більше двох місяців.
Я постукав в її двері пізньої осені. Не знав, що можна сказати в такому випадку й яку вигадати історію. Хто я їй? Ніхто. І відчинивши двері, вона теж не спромоглася на жодне запитання. Так і стояли, дивлячись одне одному в очі. Вона не змінилася, я – теж, хоча ніхто про це не знав.
- Здається, ми з вами десь зустрічалися? – нарешті промовила вона.
- Так, в лікарні. Я заходив до вас декілька разів. Але ви не могли мене бачити, бо були непритомні. Просто хотів дізнатися, як ви себе почуваєте? – спромігся на таку тупу брехню я.
Вона запросила мене і… Та це вже неважливо. Це зовсім інше життя й інша історія.
12
Марта прокинулась з сильним головним болем. Навколо був смітник й дощ лив зверху. Нічого приємного, крім мокрої землі, вона не відчула. Яке лайно. Оце догралася. Повернули назад в те саме місце, звідки й забрали. Цікаво, в який хоч саме час? Марта спохмурніла, коли побачила вдалині свій будинок й своє вікно. Здається, все те ж саме, навіть машини в дворі стоять, як той день, коли вона зникла.
Дійсно, щойно Марта потрапила додому, то врешті переконалася, що її повернули в той самий день, коли й забрали. Це був плюс. Є дах над головою й якась там робота. Тільки цей факт її мало втішав. Можливо, так все й задумано. Життя було паскудним й гіршої кари, як знову жити в цьому світі, вигадати не можна. Геніально, можна поаплодувати!
Марта, безсила щось зробити, намагалася призвичаїтись до дійсності. Тільки це в неї погано виходило. Вона пішла на роботу, ледве згадавши, де вона працювала. Люди, навколо люди, їхні проблеми, переживання. Марта ж була для цього занадто виснаженою й порожньою. Чому вони залишили їй пам`ять? Легше було б жити, не знаючи про інший світ, інші можливості, тоді б залишалася хоч якась надія на краще, а так… Що може принести їй смерть, як не покарання за всі вчинки. Дні тягнулися нестерпно, хотілося вити від самотності, дертися на стіни від повного розчарування. Та, як говорять класики, все йде, все минає. І минулося. На жаль, ніхто не може сказати, що сталося з Мартою. Є з цього приводу декілька версій. Можливо, вона знайшла Олега й залишилася з ним. Хоча ймовірність настання подій становить половину усіх варіантів. Тобто варіантів всього два. Можливо, вона покінчила з життям самогубством, без зайвих приготувань і роздумів, просто її в один прекрасний момент становище так забембало, що більше не захотілося вставати і пробувати рухатися вперед.
Та при будь-якому розвитку подій ніхто не може сказати, що з нею сталося після смерті. Це зовсім інша історія…
