- Можна запросити? – доволі впевнено запропонував. А що ж йому хвилюватися: танцюрист він неперевершений.
- Звичайно, - відповіла невимушено: вона єдина, хто не поступався здібностями йому.
Музика наповнила простору залу… «Hijo de la luna»... Місячний вальс із сумними словами, про які не думаєш, слухаючи божественну мелодію. Крок вперед, по-діагоналі, приставили ногу, назад… Грамофон видавав звук ще голосніше: здавалося від перенапруги зараз вибухне. Та для них це було ніщо… Душа жадала більшого: щоб жодного стороннього звуку не чулося, лише вальс… і дихання. Більш нічого.
Спочатку робили маленькі кола, поступово збільшуючи їх… Тисячі крихітних танцюристів у дзеркалах наповнили залу. Вони неслися зі швидкістю світу, немов зовсім і не торкалися підлоги… Тисячі однакових «їх». Здавалося, ставиться неймовірна композиція, де задіяно мільйони танцюючих ангелів. Змінювався темп рухів: від швидких, блискавичних до повільних, ледь помітних. Вона перетворювався на лань, він – на тигра… Тікала від нього, партнер наздоганяв… Потім мінялися ролями. Дзеркала ідеально вловлювали кожен рух… Та все-таки, здавалося: танцює тисячі різних пар (одна в центрі, а інші в сусідніх кімнатах-дзеркалах). Кожна пара відрізнялася: чи то мімікою, чи взагалі виглядом… Тінь відкривала кожну в іншому світлі: танцювали мулати, негри, білі… у блакитних, жовтих, червоних, рожевих сукнях… з світлим, рудим, темнуватим волоссям…
Зали ставало мало. Він легенько потягнув її до виходу… Відчинив двері: музика наповнила все довкола: повітря, всесвіт… Навіть місяць почув мелодію. Швидкість танцю збільшилася до неймовірного: за хвилину вони обійшли, вальсуючи, країну. Люди задивлялися, дивувалися… Пара не звертала на них уваги: лише слухала музику й продовжувала кружляти…
Раптом він підняв партнерку на руки. Здавалося, вона не важча пір’їнки… Танцюристка запротестувала… Він не звертав уваги: ще сильніше притиснув до себе і крутився у вальсі, тримаючи її, немов найбільший скарб, боячись, що впустить.
Дивився у нічне небо… Воно зачаровувало, манило… Зірочки підморгували, суворий місяць усміхався. Світ немов завмер і водночас продовжував рухатися з неймовірною швидкістю. Зробив крок в повітря… Перед ним з’явилися східці, зіткані із місячної плоті…прозорі… Ступав поволі, не зупиняючи танцю, із партнеркою на руках. Музика подолала усі бар’єри: лунала на весь Всесвіт… кожна людина Землі чула її. Слова повторювалися, мелодія також, та, незважаючи, на це кожна мить була неповторною.
Долетів, вальсуючи, до зірок. Опустив партнерку, щоб продовжити майстерну гру… Уже разом із місяцем. Літали небом… Торкалися зірок… Спочатку вів він, потім першість забирала вона. Йому набридало підкорятися комусь… наступав… змінюючи настрій танцю. Навіть суворий погляд партнерки не діяв. Вона піддавалася, але за мить знову вступала в боротьбу. Місячне сяйво огортало їх: ставали то прозорими, то настільки чіткими, що люди бачили пару із Землі…
Мелодія закінчувалася, догравали останні акорди… Стома брала обох. Хотілося продовжувати танець, але сил уже майже не залишалося… Та жоден з них не запропонував би зупинитися першим… Музика стихала, рухи уповільнювалися, пригасали… Перед тим, як остаточно зупинитися, пришвидшилися, показуючи тим самим, що ще продовжували б танцювати: сили знайшлися б…
Мелодія затихла… Вони стояли посеред зали, оточені тисячами подібних до себе, що дивилися на них із дзеркал. Але пара знала: це точно не відображення, ті створіння - їх друзі, які вальсуватимуть із ними завжди як уже мільйони разів до цього, будуть іншими, різними, відмінними. Після перерви танець продовжуватиметься, вибухатиме з більшою силою, сягне ще неймовірнішої висоти, обійде місяця, зірки. Партнери, вальсуючи, перетнуть Всесвіт…
