То був звичайнісінький літній день. Оголені спраглі тіла без діла повзали вулицями великого мурашника. Неквапливо сонце жерло їхні стомлені душі і здоровий глузд.
Асфальт розтанув. Усіх підхопило течією. За рогом Освітянської жіночка вигукнула: «Нарешті здійснилась моя мрія! Я потрапила до Венеції!!!». Хтось хотів сказати про неї зле та утримався. Хтось хотів викликати швидку та утримався. Хтось хотів та утримався. Жіноча голова зникла в асфальтових хвилях. Як добре, що вона встигла пізнати щастя. Всі пізнавали щастя тієї миті. Воно розливалось по тілу, склеювало очі та перемішувало думки. Мурашник став суцільною нірваною. Все зникло. Все перестало існувати. Усе крім сонця, і нірвани, і вічності…
Раптом сонце вимкнули. Душі й здоровий глузд повернулись до тіл. Усі стали сумними. Усі крім жінки, що марила Венецією — вона і справді втопилась. Мурашник був повний суму, темряви і сліз.
Всі плакали, сумували і боялись майбутнього. На когось напала гикавка. Тепер боялись не лише майбутнього, а й того, хто гикав. Божевільних побільшало. Переважно серед продавців окулярів. Всі думали про свою дупу, даруйте, душу. Ніхто не думав про фотосинтез. А дарма…
