Розділ І. Знайомтеся, я.
Новорічної ночі трапляються дива. В дитинстві я свято в це вірила. Тепер я виросла і давно вже знаю, що ніякого Діда Мороза з торбою подарунків немає, а дива трапляються ну, хіба що в наших снах.
З такими раціонально виваженими думками я підпирала стінку шкільного залу. А зовні – я маю на увазі – поза обсягом моїх роздумів – вирувало море веселощів. Що й казати – бал-маскарад! Хоча, як на мене, від балу-маскараду одна лише назва. Так, слабенька претензія на костюмовану вечірку. Знаючи чудову організацію таких заходів у нашій школі, я особливо не напружувалася з костюмом. Та і навіщо? Більше мороки, ніж сенсу. Думай, не спи ночами, лиш би переплюнути усіх дівчат старших класів у оригінальності. Потім щось ший, ріж, видирай у мами якісь старі лахи, які вона так старанно роками збирала на антресолях. А тепер змушувати її від серця відривати таке дороге її серцю барахло? Ні, це не для мене. Скоріше, не цього разу. Стимул нульовий. У всьому має бути стимул чи сенс. Я маю знати, для чого я роблю те чи інше. А так...
– Наталко, ти чого тут стоїш сама-одна?
Це моєю персоною зацікавилася моя так звана подруга Олька. Чому так звана? Тому що не вірю я в жіночу дружбу, як і в Діда Мороза. Усі про неї говорять, а ніхто в очі не бачив. Так, згодна, що Діда Мороза ми бачимо щороку, починаючи з дитсадка. Але ж ми чудово знаємо, що під яскравим широким халатом веселого діда завжди ховається огрядна фігура нянечки тьоті Зіни (Валі, Галі, у кого як). Так і з жіночою дружбою – ми називаємо цим словом що завгодно – ранні ігри в доньки-матері, далі пліткування, спільні походи в кіно, на диско, теревені до ранку в одній постелі, які дають початок нашій бісексуальності, але тільки не дружбу. Я не відчуваю, що навіть оця Оля підійшла щойно, бо переймається моєю самотністю. Насправді це їй самотньо.
А от мені ніколи не буває самотньо з собою. У мене завжди знайдеться, про що подумати і що проаналізувати.
– А що мені ще робити? – байдуже запитала я.
– Ну, ходімо потанцюємо чи в буфеті якогось морозива поїмо.
– Ну, ходімо, – погодилась я.
В коридорі стало аж легше. Моїм вухам. Я не дуже звична до децибелів. Якщо хто не знає, що це таке, і подумав про щось інше, то до них я також не звична. Радше – вони до мене.
В буфеті пахло вишневим сиропом, яким буфетниця Марина Пилипівна поливала пломбір. Зовсім як у батькових розповідях совєтського періоду. Так, для нас майже що юрського. І от все кафе (так голосно буфет називають наші мажорки) було заповнене динозаврами, ой, пардон, перевдягненими у костюми моїми однокласниками і одношкільниками. Якщо можна так сказати. Думаю, всі зрозуміли, хто там сидів і наминав морозиво з вишневим сиропом. Чому з вишневим? А іншого просто не було. Знову зовсім, як у татових розповідях про часи, коли нічого ніколи не було, а якщо і було, то “по блату”. Так от, наша школа, певно, до розряду “блатних” не входить. Тож і наші мажорки мусять сидіти тихо і їсти пломбір з вишневим сиропом, а не випендрюватися, як звикли:
– Ой, мнє, пажалста, адзін ванільний ражок і адно ескімо.
Брр... Аж гидко!
Олька взяла морозиво, а я – капучіно. Правду кажучи, в залі, де всі обливалися потом від інтенсивного дригання руками, ногами та іншими частинами тіла, я замерзла. І тепер гаряче питво (“капучіно” цей блідо-коричневий напій назвати можна було лише великому ентузіасту і патріоту нашого буфету, чого я за собою ніби не помічала) мені було якраз до діла. До буфету що 5 хвилин забігали захекані і пітні арлекіни, п’єро, мушкетери, феї і ще бозна-хто, швиденько поглинали морозиво чи випивали по склянці якоїсь кольорової водички і зникали в темній пащі шкільної зали, з якої виривались, ніби ревище страшного звіра, звуки незрозумілого походження. Усі чомусь називали це музикою. Причому модною.
Я допила своє “капучіно”. І встала з-за столика.
– Ти куди? – відірвала від свого морозива очі Олька.
– Набрид мені цей карнавал. Я йду додому.
– Ну, чому? Давай ще трішечки, – благально скривилась Олька
Ні, ви не подумайте, що вона особливо вболівала за мою присутність. Просто нам було по дорозі. А самій їй було страшнувато повертатися додому. Тому вона і вмовляла.
– Ну, добре. Ще годину – і не більше, – змилостивилась я.
– Супер! Натко, ти.... ти... просто супер!
– Ага...
І нас знову поглинула темна паща з модною музикою.
Розділ ІІ. І знову я
Але в залі нікого не було. Я точно бачила, як Олька заходила переді мною. А тут ніби розчинилася в повітрі. Що за маячня?! Я протерла очі. Нічого. В залі було так само темно. Але не зовсім так само. Тоді в променях прожекторів стояв пил, а тепер якісь зірочки літали. Вже не тхнуло потом і асорті із дешевих парфумів. Взагалі таке враження, ніби зі зникненням людей очистилося і саме повітря. Бррр.... Невже я людиноненависниця?! Ні! Звісно, я чутлива до недоліків, але ж це не означає, що я ненавиджу людей.
Я пройшлася по залі, ніби вперше тут була. Музика теж зникла. Точніше я відчувала вібрацію повітря на рівні спинного мозку, але мій слух цих коливань не сприймав. Дурня якась. Осліпла та ще й оглухла?! Ні, матінко моя, це мені не подобається. Чийсь дурний жарт? Але чий? Загальношкільна змова? Чи особиста помста? Гм... Нікому нічого не робила поганого і правди в очі не казала. За що на мене комусь зуб мати?
Поки я так розумувала, мої ноги намотували круги по залі, але ніякого поступального руху в бік дверей не відчувалося. Треба цю ситуацію кардинально змінювати. Але як?! Я повернулася до дверей і рушила до виходу, якщо мої потуги можна було назвати таким-сяким рухом. Я уявила, як би це виглядало збоку, якби хтось за мною спостерігав з якогось таємного сховку, то він чи вона, певно що за живіт схопилися б. Стоп! А що, як справді хтось за мною спостерігає і корчиться від сміху? Але звідки: з діджейської будки чи з-за ялинки? Я рушила до ялинки, обійшла її, і нікого там не виявила. Діджейська будка також була порожня. М-так... Холмс із мене ніякий. Пуаро теж. Зате боягузка просто відмінна! Мені реально стало страшно. Жах запустив свої холодні пазурі до моїх нутрощів, обмотуючи і заморожуючи їх. Я втратила відчуття реальності і якого-небудь місцезнаходження в просторі. Ні, це не була невагомість. Чесно кажучи, я просто не знаю, що це таке. В космос ще не встигла злітати. Так, про що це я? А, про страх. Так от, жах мене скував, як наркоз в стоматологічному кабінеті. Нікуди далі моя асоціативна пам’ять мене не завела. Доведеться чекати, коли відпустить. Але, очевидно, в його плани це не входило.
Льодова скульптура на ім’я Ната Копиленко стояла, мабуть, ще хвилин з 10. Ну, принаймні мені так здалося. А як відомо будь-якому більш-менш начитаному філософу-початківцю (ні-ні, я не філософ, просто хочу такою вважатися), відчуття часу штука чисто суб’єктивна. Тож, може, минуло 10, може, 30 хвилин, а може, і одна.
Розділ ІІІ. Наодинці
Як я точно підмітила в попередньому розділі, я не знаю, скільки часу минуло, поки мене відпустило. Спочатку приємне тепло розлилося в моєму відмо.... ой, не те, замороженому мозку, потім я відчула свої руки – роздивилася – так, справді мої, трусонула ногою, другою, кинула батман (для “чайників” – крутий кидок ногою до голови, був у моїй біографії такий епізодик – ходила на балет), все, ніби норма. Але зала так і лишалася порожньою і глухою. Але я тепер мала вже нарешті і можливість (бажання було відразу) залишити цей негостинний простір. Я спокійно, з почуттям гідності пішла до дверей, взялася за ручку...
– Тобі сподобалося? – липкий шепіт мало не торкнувся мого вуха.
Я відчула холодний металевий стрижень вздовж усього хребта. Знаєте, такий, що на ньому можна обертатися. Але я чомусь була нерухомою. Дурне слово “чомусь”. Як це чомусь? Та я мало в колготки не наробила! Та ні, не те, щоб я була боягузкою. Ну, просто від несподіванки. Так же і затинатися можна почати. Та ще й таким шепотом. Я впевнена, що до мене дійшов смисл і взагалі усвідомлення, що щось було сказано, через кілька миттєвостей (саме миттєвостей, бо.... про час я вже говорила). Настільки тихо це було сказано. Але ж сказано! І сказано кимсь. Значить... За ялинкою? В діджейській будці?
От, дурень (чомусь я була впевнена, що це був саме він, а не вона. Та і якій дівчині спаде на думку така дурна ідея? Дівчина сама би швидше від усього цього в штани наробила, ніж мене налякала)! Чому хлопці отримують таке садистське задоволення від чужого страху? Їм просто в кайф спостерігати перелякану фізію і волосся дибки. До речі, треба буде причесатися.
Жартівник стояв за спиною і дихав мені в шию. Я чула переривчасте дихання і про себе матюкала його на чім світ стоїть. (Так я інколи стрес знімаю). Але повернутися і показати йому дулю у мене сил не вистачало. Згадалася дитяча гра в мовчанку. Хто кого перемовчить? Тут було щось схоже. Я не подавала звука – зі страху. Він мовчав, бо... а дідько його знає, чому. Та-а-ак ,згадувати проти ночі рогатого...
Я темряви взагалі-то не боюся, але коли в темряві згадую, що може бути страшно, то саме його і боюся. Якось навіть приснився. Лисий... Досить привабливий. Але якоюсь диявольською красою... Тьху ти! Тавтологія! Скільки живу – весь час переконуюся, що думки забивають будь-які емоції. І тут: почала думати, і страх якось розчинився в моїх розмірковуваннях, виплив у щілину в дверях. Я пішла за ним. Намацала ручку, натиснула, двері легко відгукнулися – і я опинилася у коридорі. Там було світло і, на диво, чисто. Ніби і не було балу-маскараду і всіх моїх пречудових однокласників і одношкільників. Але чомусь мене ця чистота і порожнеча мало потішила. Така буває в морзі чи на кладовищі після гробків.
Так. Мій мозок після такого стресу видавав якісь моторошні і не властиві мені асоціації. Я струсонула головою, щоб перемішати похмурі думки з нормальними. Може, з цієї мішанини щось і випливе втішне й інше.
Я рвонула до найближчого дзеркала, щоб причесатися. Те, що я там побачила... Стівену Кінгу і не снилося.
Розділ IV. Віч-на-віч
Те, що я побачила в дзеркалі і не снилося Стівену Кінгу, якби він носив спідницю, ходив на високих підборах і щомісяця купував вироби з крильцями. Чоловіків це може злякати тільки в одному випадку: якщо ввечері після енної кількості бокалів поклав у ліжко глянцеву модельку, а прокинувся поряд з таким.
Так, на мене по той бік люстра дивилася побита життям, копійчаною пенсією і невилюбленістю дівиці стара бабця. Моєю першою реакцією було зовсім не причесатися, як я планувала, вже діставши з сумки гребінця. А насамперед подивитися на свої руки. Ці, що по цей бік цього бісівського дзеркала. Руки ніби мої – молоді і цілком доглянуті. Хуух! Помацала обличчя – теж зморщок ніби немає. Подивилася на себе згори вниз – я! Та ж сама, що і сьогодні зранку.
Звідки це дзеркало?
У цій школі всі мої (та, певно, і не тільки мої) рухи і дії дійшли до такого автоматизму, що шкода часу згадувати, чи було це дзеркало ще зранку, чи його щойно внесла якась явно налаштована проти мене сила.
Я підморгнула відображенню. Вона мені теж підморгнула. Але якось так втомлено і ображено. Я відійшла на крок – вона лишилась на місці. Я показала язика, потім дулю. Чудасія! Вона не повторила. Вона тільки посварила мене пальцем «як тобі не соромно». Якби я сиділа в цей момент на стільці, я би точно з нього гепнулася. Від несподіванки. А ще більше від абсурдності ситуації.
Я підійшла ближче і стала вдивлятися у бабцю. Якесь на ній куценьке вбрання. Мені в ніздрі вдарив запах залежаного одягу, того, який роками зберігають в шафах, щороку провітрюючи, аби міль не завелася. Хоч і не носять, проте зберігають. Навіщо?! Відразу згадалася мама з її барахлом на антресолях. Потім я вирішила роздивитися її обличчя.
Нещодавно фотку в Інеті бачила – старий з унікальним обличчям. Його зморшки збиралися щонайменше років з двісті. Як у біблейських старців. Так от, бабця була його ровесницею. Дивлячись на її зморшки, я відразу зрозуміла ту огидну метафору зморшки-борозни, по яким стікають сльози. Щось із укр. літ. Очі. Я подивилася в очі. (Думаю, зайве казати, що старенька поводилася достеменно, як музейний експонат , – незворушно. Як у тому анекдоті: маленьке динозавреня підходить до мами і питає: «Мамо, а я, коли помру, потраплю на небо?» «Ні. До музею»).
Очі були не скляні. Глибоко сірі. Навіть оксамитові. Зазвичай у старих людей вони вицвітають, набувають якогось непевного кольору. А тут… Вони були прекрасно сірими з довгими віями. Що іще дивніше. Як за двісті років вони ще не повипадали?!
І знову мій мозок ввімкнув асоціативну пам'ять. Десь я ці очі бачила. На якихось фотках. Але на яких? Далі цього дежавю мій інфоцентр нікуди не просувався. Я так напружилася, щоб згадати, ніби це було життєво важливим. Жити чи вмерти. Могла би розвернутися і піти геть, подалі від цього дурного місця – але ж ні, припекло. Я згадувала обличчя всіх своїх знайомих, друзів, кота, всіх теле- і кінозірок. Нічого! Очей я пригадати не могла. А я ніколи в них і не дивилася. Якісь мудрагелі сказали, що очі – дзеркало душі. Що ж це виходить, що я досі не намагалася побачити нічию душу? Навіть свого кота?!
Я так близько це сприйняла – відгадати, де я бачила ці очі, що ця задача й справді для мене стала життєво важливою. Сил відійти від люстра у мене не було. Мене ніби щось замкнуло у якійсь невидимій клітці перед ним, щоб я згадала, – інакше нікуди я звідси не піду.
Так я зрозуміла першу і головну істину в своєму житті: не треба вигадувати собі проблем – вони самі з’являться.
Розділ V. По слідах дідуся Фройда
Ви коли-небудь намагалися розгадати свої сни? А вони вам хоч сняться? Фахівці (я не про Фройда) кажуть, що сни сняться всім, але не кожен їх пам’ятає. З цим я згодна. Інколи прокидаєшся зранку – і хоч кіл на лобі теши – ну ніц. А потім протягом дня бачиш всілякі мармизи, спілкуєшся з різними й нерізними – і бац! Так от що мені снилося. І до чого б це? Я ж про нього/неї/них не згадувала щонайменше місяць. І починається. Згадується забуте кохання, приспана пристрасть ( а може, переспана). А що найцікавіше і найгірше – забувається погане. І хороше, до речі, теж. Просто згадується...
А потім починаються розкопки. Ні, не археологічні. Психологічні. А може, й (всяке буває) психічні. Значить, не забула. Значить, ще тривожить. І т.д. і т.п. Коротше кажучи, таке понавигадується собі, що краще би того сну не було чи принаймні я його не пам’ятала. А то так: живеш собі нормально, періодично і послідовно щось забуваєш – навмисне викидаєш на смітник пам’яті – а спрацює якийсь не той нейрон у хворому і невблаганному мозку – і ти розумієш, що вся праця марна.
Що ж це виходить: від минулого не можна позбутися і відхреститися, забути й викинути?! Виходить, віденський дідусь все-таки мав рацію? А я, дурна, вимахуюся, кажу, що забути якісь стосунки чи когось із тих стосунків – раз плюнути, та ще й даю практичні поради в цьому ділі своїм друзям і тим, що не дуже.
А що робити зі снами, в яких немає минулого? І щоб це було потенційно майбутнім, теж немає непереборного бажання. Але ж так воно і є, хочу я цього чи не хочу. Мій сон – моє майбутнє. Якщо я його пам’ятаю, звичайно. Усі процеси відбуваються там – в моєму інфоцентрі. Один за одним. Послідовно і невпинно. Спочатку процес пригадування. Потім – усвідомлення. Далі – аналіз. Ну, це інколи пропускається. А потім найголовніше – програмування. Сама того не бажаючи, пригадуючи сон, я себе програмую на його збування. Дай бог, щоб сон був гарний. А якщо дурня, маячня і нісенітниця?
Мені часто сняться жахи. Тому я уникаю таких фільмів. А навіщо мені безсмертні творіння Кінга і Хічкока, якщо я у своїх снах їх однією лівою за пояс заткну?
Так от, зранку чи серед ночі, прокинувшись після такого кошмару, я намагаюсь забути цей сон. Принаймні на емоційному рівні. Забуваю навмисне, усім зусиллям сили і волі, ніби старий непотріб, від якого користі мало, а лише місце займає (достеменно про усіх моїх фацетів). Вдень мені вже нестрашно, сон ніби забувся. Але ж сюжет я пам’ятатиму роками...
Але бувають досить дивні кошмари, які за сюжетом ну, надзвичайно моторошні – те ,чого я найбільше боюся, але страху ані уві сні, ані після пробудження немає. Про подальше взагалі шкода часу говорити.
Так мені наснився Він. Князь Пітьми. Інші імена і титули називати не буду. Одним словом Він. Той, єдиний, через кого я боюся бути сама у темряві. А тут він мені наснився. Не скажу, що вперше. Але врізався в пам’ять саме цього разу. По сюжету я його спочатку боялася, а потім він мною оволодів. Ні, не зґвалтував, просто задовольнив мої фізіологічні потреби – ні більше, ні менше. Пальцем. Маячня? Можливо. Я прокинулася серед ночі. Чомусь кошмарні сни мають таку дивну властивість будити людину саме в цю не найбезпечнішу і найприємнішу годину, коли до ранку ще так далеко, а ти не можеш його дочекатися. Будити нікого не хочеться – і мусиш ховатися зі всіма своїми страхами і холодним потом під ковдрою. Я часто залізаю туди з головою. Не так страшно.
Так от, я прокинулася серед ночі. Сон я пам’ятала достеменно. І Його. Нічого такого. Не такий страшний, як його малюють. Навіть щось у Ньому є таке. Ну, ви розумієте. Я про це думала і не боялася. Взагалі! Ніскілечки! І тільки від цього мені стало страшно. Ні, мене не охопив той смертельний жах, який сковує нутрощі. Просто стало якось морально страшно. Хто я? Я в Бога вірю. А тут таке! Ну, і не зовсім в Бога, а просто в якусь вищу Силу, яка смикає за ниточки, а ми танцюємо. І я замислилася, у кого ж я насправді вірю.
Я не докладала жодних зусиль, але цей сон якось випав з моєї пам’яті – знову ж таки, пам’ятаю лише сюжет. А ті складні екзистенційні і релігійні проблеми якось затерлися. Та чи надовго?
Розділ VI Друга істина
Але найгірше це коли кошмар переходить у яв або нею стаю. Грані сну і реальності досить чіткі, але ти настільки вирубаєшся, що їх просто не бачиш.
Мої кривляння перед дзеркалом були кошмаром, місцеприналежність якого мені було вже не під силу визначити. Чи то мені наснився той бал-маскарад, школа і вся ця маячня зі старою в дзеркалі. Чи може, я так напилася (капучіно!), що не пам’ятаю, як дісталася додому, вклалася спати, і мені це кляте люстро наснилося – я не знала. Перевіряти це нюхово-зорово-дотикально немає жадного сенсу. Адже бувають такі сни, які нічим не гірші від реальності у тій сфері, яка стосується органів чуття. Я інколи дуже чітко пам’ятаю запахи зі сну. А про дотикальність взагалі мовчу.
Тож мацати себе я не стала. А лише ткнула пальцем – так, аби було – у люстро.
І мій палець вперся у зів’ялу плоть. Бридку, неживу, стару плоть. Я попала старій у шию. Вона скривилася від болю. Мій палець добре знав больові точки на тілі людини, а місце, де сходяться ключиці – така собі невинна ямка – одним із них і є.
Але ж я не хотіла зробити їй боляче!!! Я в дзеркало тикала! А де воно? Ось ніби. Спробую ще раз. Тепер обережніше. Я несміливо простягнула руку до бабці і погладила її по плечу.
Ні, мою руку дзеркало не поглинало, як озеро – тіло плавця. Воно просто в цей момент десь зникало. Навіть рами не було. Я для більшої надійності розвела руки – справді, немає нічого такого, що б обмежувало розмах моїх рук.
Якась дурна історія! Я вже казала, що вона мені не подобається?
Пригадався фільм, який я дуже не любила в дитинстві, але завжди, коли показували, його дивилася. Може, через те, що нічого іншого не було? Про VHS ми тоді ще не мріяли, а про DVD – й поготів. “Королівство кривих дзеркал” – здається, так воно називається. Про погану дівчинку Олю, яка потрапляє по той бік дзеркала з іншою дівчинкою Яло – її відображенням у кривому дзеркалі. Химерна історія – я завжди це знала. Але тепер це відчуваю ще й на власній шкурі. Ну, на шкурі, слава богу, ще не довелося – ніхто мені розпечену праску на спину не клав, але своїм очам і вухам, і рукам, і взагалі собі я довіряти перестала.
Стою тут, як дурепа, перед таким же дурним люстром, дивлюся на стару бабу, намагаюся відгадати, де я бачила її очі, мацаю її – брр... – та ще й проникаю по той бік дзеркала без будь-яких перешкод і змін у просторовідчутті. І це, ви хочете сказати, нормально?!
– Так, – відповів голос з того боку дзеркала на моє німе запитання, звернене, власне, ні до кого.
Чи до нікого. А може, вона – ця перезріла і перевантажена життям стара жінка – і є Ніхто. Щось на кшталт сумнозвісного Ніщо.
Тоді чого я тут парюся? Ніщо чи Ніхто – яка мені, в біса, різниця. Частка “ні” свідчить про заперечення її існування, її буття. Але ж хто знає, чи вона існує взагалі чи лише в моїй хворій (здоровою назвати язик не повертається) уяві? А якщо така потвора живе в моїй свідомості, то хто ж тоді я? Теж ніхто?
Брр... Заплуталася у власних силогізмах. Катую свій мозок, як тільки можу, а потім дивуюся, чому моя уява хвора і видає такі нісенітниці мені на тарелі.
Треба менше думати. Це була друга істина в моєму житті.
Друга лише тому, що виникла після першої. Але за важливістю така ж. Головна. Чи може бути дві головні істини? А по-моєму, істина неголовною бути не може. Це моя думка. Точніше вислід життєдіяльності мого не зовсім здорового мозку чи уяви, чи свідомості, чи... що там ще такого цікавого в голові може бути? Мухи. Є ще варіант – жуки, таргани й різна така малоприємна комашня. А що, як черви? І вони роблять довгі і заплутані тунелі по всьому мозку, а мені потім ввижаються не молоді засмаглі білозубі красені, а старі і смердючі баби. А що, як ці черв’яки просто жеруть мій мозок, клітинка за клітинкою (тому і математика туго доходить?), потроху добираються до очей, вух, зжирають шкіру на голові. І от я без скальпа, і мені холодно в голову. Стоп! Яку голову? Там же вже нічого немає. Лише голий і порожній череп. З якого колись питиме котрийсь із ханів. Цікаво, який смак у вина з черепа? А що відчуває той, хто з нього п’є? А якщо так передаються знання і сила, і ще якісь там чесноти. Гм... а які чесноти передадуться через мій череп? Ну...
Так, думати все-таки треба менше.
Розділ VII Нове знайомство
Із задумливості мене вивела чиясь рука. Я відчула на своєму плечі щось дуже легке, майже не відчутне, ніби метелик сів. З метеликом, звісно, я дещо переборщила, але рука була справді якась майже безтілесна, ніби не з кості і плоті, а з легкого пуху. Тільки воскова жовтизна псувала враження. Так, це була її рука. Моєї візаві чи подруги по нещастю, чи прихованого ворога, чи не знаю, кого ще – хто вона така, я ще й досі не зрозуміла.
– Для чого ти це зробила? – вихопилось у мене.
– Ти думаєш, тільки тобі цікаво, що це за дзеркало і хто стоїть по той його бік?
– Так, виходить, ти теж не знаєш? – Чомусь називати її на “ви” мене не тягнуло.
До того ж я не відчувала жодної ніяковості, так звертаючись до старенької бабусі. Значить, одне з двох: або вона мені не ворог, або ж добра знайома. Обидва ці припущення не виключають один одного.
– Ну, я підійшла до дзеркала, і побачила в ньому тебе. Спочатку я подумала, що примарилося. Так, стареча пам’ять бешкетує. Але коли ти почала корчити пики, це вже мене вкурвило. Знаєш, я подумала, було, що це якась помилка, я такою не була...
– Якою такою?
– Дурною! Так, я була трохи скептична, не завжди все відразу схоплювала і усвідомлювала, але щоб стояти перед люстром і дурника корчити – ні.
– А до чого тут ти і те, якою ти була? – я теж не все відразу схоплювала...
– Тому що я – це ти.
– І все? – ...і не відразу усвідомлювала.
– А що, тобі цього мало?!
– Та ні. Як на короткий зимовий вечір.... то цілком достатньо... – я слухала себе ніби з боку, і це більше нагадувало не людське мовлення, а зажовану магнітофоном касету.
Варто казати, що я була шокована?
Розділ VIIІ Другий бік медалі
– Відведи мене до мами.
– До якої мами? А, до мами! А до чиєї – моєї?
Вона подивилися якось так на мене, що я знітилася.
– Так, до нашої. – Було якось незвично називати мою маму «нашою», адже я ніколи й уявити собі не могла, що моя мама може бути ще чиєюсь мамою. Я була одною-єдиною доцею у своєї мами. А тут доведеться ділити маму з оцією… мною. Це що ж виходить, що оця трухлява бабуся – це я в старості?! Так, виходить, що так. Тож все-таки моя мама – це тільки моя мама. І нічия більше. – Ну, добре, ходімо. Але, слухай, як я тебе представлю?
– Ніяк. Ніхто, крім тебе мене не бачитиме. Всі вже давно повмирали.
– ?!
– Ні-ні, не хвилюйся, – поспішила вона мене заспокоїти, побачивши мою перекошену пику, – ніхто не вмер. Це в моєму часі вже давно нікого немає, хто живе зараз. Я пережила всіх родичів: маму, тата (зрештою, це природньо), двоюрідних і троюрідних сестер і братів – навіть наймолодших. Тому мій час і я існуємо лише для мене, ну, тобто і для тебе теж – лише для нас двох.
– А…– я не могла прийти до тями від почутого, хоча, звісно, нічого дивного і неприродного в цьому не було. Та все ж не щодня зустрічаєш себе в старості. Не щодня опиняєшся віч-на-віч зі своїм майбутнім. – То ти надовго?
– Де саме?
– Ну, взагалі.
– Коли помру, я ще не знаю.
– Та я маю на увазі – тут, у минулому. – Якось так дивно це звучало – минуле. Так, звичайно, і хвилина тому – це теж минуле, але десятки років! Моє теперішнє життя це чиєсь далеке минуле. Дивно.
– Я не знаю. – І я побачила, як вогник у її очах згас. Певно, вона хотіла побути тут чим довше, та…
– Ну, ходімо додому, побачиш, як я живу. – І мені аж самій стало смішно, що я це сказала: кому ж, як не їй, знати, як я живу, як житиму, чи вступлю до Могилянки (так-так, такі в мене амбіції), коли закохаюся вже нарешті, народжу дітей і взагалі, що з мене буде. Хоча кінцевий результат я вже бачила перед собою. У мене, виявляється, є така шикарна нагода дізнатися про своє майбутнє, але дізнаватися я чомусь не спішила. Не знаю, чому.
– Ти сама все побачиш, але пізніше. – Ніби прочитала мої думки вона. Так що, вона знає, що я про неї зараз думаю – оті не надто приємні епітети, якими я її схарактеризувала, побачивши? Сподіваюся, не ображається, адже це я про себе. Так… про себе.
– Ну, звісно, що побачу, я ж вмирати не збираюся. Тому і побачу все, що і ти.
– Ні, не настільки пізніше.
На стінному годиннику пробамкало десяту. Мама, певно, хвилюється, треба йти додому.
Ми вийшли зі школи без будь-яких перешкод. Після того, як вона вийшла з дзеркала, воно зовсім зникло, і ті невидимі грати, які мене нібито тримали перед ним – також.
Очі, виявляється, у неї мої!
Сторож мирно хропів у своїй каптьорці – видно, добряче відсвяткував наш бал-маскарад. Тож ми тихенько причинили за собою двері і вийшли на мороз.
– Тобі не холодно? – поцікавилася я у неї. – Ти ж без верхньої одежі.
– Ні, аніскілечки. Усі закони твого часу на мене не діють, у тому числі і температурні умови. Тобі ж не холодно – це головне.
Та мені не було занадто тепло. Під курткою в мене була тоненька сукня в стилі «двадцятих» (любила я Цвєтаєву, що поробиш, а барахло з маминих антресолів все ж таки перетрусила). А вітер розгулявся не на жарт. Ноги в тоненьких колготках зводило від холоду. Тож я пришвидшила ходу. За хвилину я відчула, що її поряд нема. Обернулася, вона відставала від мене на добрячих 10 метрів. От, дурна голова! Вона ж не може в її роки уже так бігати. До речі…
– А скільки тобі років? – запитала я, коли вона мене наздогнала.
– 95, – чи то з гордістю, чи то зі смутком відповіла вона.
– Ні фіга собі! – вихопилося в мене. – Добре виглядаєш.
– Дякую. Що, не чекала, що проживеш так довго?
– Та… я якось про це не думала. Звичайно, не збиралася вмирати молодою, але… конкретно про вік, коли помру, не замислювалася.
– То й добре. Чим більше думаєш, тим гірше.
Ха! Вона знає цю істину з юності. Це ж я геть недавно до цього додумалася. А для неї ця істина стара – 80 років. Здуріти можна! Цікаво, чи допомогло їй це знання в житті?
– Коли я про це не забувала. – Відповіла вона.
Ви знаєте, досить зручно розмовляти, не відкриваючи рота, особливо, коли тобі щелепи зводить від вітру на морозі.
– А що, й таке бувало?
– Звісно! Ти ж не весь час думаєш про одне. Буває, забудешся, замислишся – і почалося: думка за думкою снують свою павутину, і до таких непередбачуваних висновків приводять, що починається весь процес спочатку. І тільки в кінці думаєш: краще взагалі не думати. Ні, не зовсім так, що взагалі. А серйозно. Відкрию тобі секрет: мене більше виручала інтуїція. Коли я до неї прислухалася, а радше, коли діяла, тому що діяла, не замислюючись, що роблю. І знову ж таки – не думаючи. Це і є інтуїція. Ти слухаєшся свого серця, тіла, ти відчуваєш, що рука хоче піднятися, і нога – зробити крок уперед, і робиш це. Тільки потім ти питаєш себе: навіщо? Це, моя дорогенька, і є інтуїція. В чистому вигляді. Ну, інстинкт ще може бути, але то вже інша історія.
Бабуся, тобто я в старості, була зовсім не проти почесати язиком. Хоча не скажу, що в неї це погано виходило. Досить розумно і осмислено. Слава богу, що мене не наздожене під старість маразм. Від цього легше. Що не кажіть – тіло тілом, а ясний і робочий мозок значно важливіший на старості років, коли є про що подумати. А думати є над чим – все життя. Мамо мила! Це ж майже століття!
– Це не так багато, як ти думаєш. 95 років – багато, коли вони попереду. Але це так мало, коли вони вже давно позаду.
Від цієї фрази стало так тоскно на душі! Мені стало її шкода. І себе. І цей сніг. І цей вітер. І весь цей світ. І вікно на 5 поверсі, де мелькає фігура моєї мами в фартусі. Вона навіть не здогадується, що помре. Тобто здогадується, звичайно. Але не думає про це як про близьку перспективу. Ну, і слава Богу! Думати шкідливо.
