Після заходу сонця все виглядає значно казковіше і загадковіше. Та потрапити в цей час туди важче – та що правду ховати – взагалі неможливо! Взимку дні короткі, темніє рано. Що й казати – поки в школу, поки зі школи – то вже й ніч. Ні мама, ні тато мене не пустять надвір поночі, хоч і кажуть, що мужчина не повинен боятися темноти. А бабця і поготів! Вона завжди залишала мені нічник на тумбочці біля ліжка – щоб не боявся. Адже ж саме в дитинстві чомусь активізуються всі бабаї світу і чомусь саме до мене вони прагнуть прийти. Та ще й тоді, коли бабця забуде залишити світло на ніч.
Зараз вже ніхто не боїться лишати мене без світла, проте й не поспішають випускати у темряву.
А там саме ввечері так заманливо горять ліхтарі і нитки гірлянд. І саме там, у темряві просторих залів підморгує усіма кольорами електричного світла, заманюючи нерозгаданою таємницею азарту, чарівний світ гральних автоматів.
Почалося все дуже випадково. Зрештою, як і все в житті.
Ми з моїм найкращим другом, Колькою Заїкиним (не подумайте, що мій друг затинався – просто прізвище таке, проблематичне, скажу я вам, синців чимало принесло його власнику) поверталися після позакласного відпрацювання додому. До речі, відпрацьовували ми також за бійку через його прізвище – тоді ще не всі хлопці нашого класу розуміли, що дражнитися негарно, і ми вирішили їм це довести на ділі. Хоч і довелося переписувати десять разів шкільний статут, але це не було так гірко, адже чого не витримає справжній чоловік заради справедливості.
Так от поверталися ми вже пізненько. Неподалік від нашої школи щойно поставили якийсь незрозумілий вагончик. Але що було всередині, ніхто не знав, адже скло було заклеєним якимись картинками і не пускало цікавих, таких як ми, подивитися, а що ж там таке. Та, на щастя, нашим цікавим носам тоді справді поталанило. Ми вважали то виграшем і подарунком долі. Біля того вагончика стояв дядечко і пив каву з одноразового пластикового стаканчика.
– Гей, малі! Не хочете підзаробити?
Оскільки ми ще з третього класу вважали себе дорослими, то, звичайно ж, не відразу озвалися на цей оклик. Але чарівне слово “підзаробити” змусило нас все ж таки обернутися. Крім нас, поблизу нікого з дітей не було, тож, значить, “малими” були ми з Кольком.
Олег Іванович, як звали дядечка з кавою, пообіцяв нам заплатити по 15 гривень, якщо ми підметемо в вагончику і віднесемо по три пакети зі сміттям до найближчого сміттєвого контейнера. 5 гривень на дорозі не валяються, подумали ми, а батьки завжди втокмачували, що праця ошляхетнює людину, тож ми погодилися.
Те, що було недосяжне окові простих перехожих, просто вражало... своєю звичайністю.
У темному приміщенні було розставлено кілька високих столиків, таких самих стільчиків і шинквас. Але найбільший скарб, який приховував цей вагончик, таївся зовсім не тут. І ми це зрозуміли не відразу. Адже тоді ці підступні і хитрі звірині пащі гральних автоматів були вимкнені – заклад ще не відкрив своїх гостинних дверей для азартних відчайдухів, якими згодом станемо і ми.
Олегові Івановичу сподобалася якість нашої роботи за таку ціну, тож ми стали регулярно відвідувати заклад “Мрія”, де не мріяли, як обіцяли яскраві світляні літери напису над вагончиком, а працювали прибиральниками. Коли “Мрія” відкрилася, то до будівельного сміття додалося ще й сміття від відвідувачів, які, в полоні азарту, не помічали, куди долітають обгортки і порожні пляшки, кинуті ними через голову.
Якось, коли ще нікого не було (бо була досить рання година) Колько запропонував спробувати й собі. Ми ж не сліпі і бачили, як дзвенять монети, випадаючи з пащі монстра прямісінько у жадібні жмені гравців. Та, сліпі й неуважні, ми не бачили, як ті ж самі монети перетікали з кишень тих самих гравців у тоненький отвір автомата. Просто автомат з’їдав їх непомітно і часто по одній, а віддавав рідко, зате жменями. Та й дзенькоту більше було – так, що всі чули.
Першим спробував Колько. Він витягнув монету із зароблених за сьогодні грошей і кинув у отвір. Потягнув на себе важіль – і калейдоскоп картинок закрутився перед нашими очима. Дзинь! Нічого не вийшло. Та це тільки перший раз. Наступну монету кинув я. Потягнув на себе важіль – дзинь – і з страшенним дзвоном посипалися монети. Ми підставили пластиковий стаканчик – один, другий, третій – здавалося, що чарівна антилопа з дитячого мультика цокає копитцем і на нас ллється золотий дощ. Радість прийшла потім – коли вже перераховували перші виграні гроші. А спочатку був шок. Ми порахували: було 80 гривень. А хто ж забере ці гроші? Навпіл поділити? Ні, за сорок гривень ми нічого не купимо, навіть якщо докласти зароблені нами раніше гроші. А збирали ми, ні більше, ні менше, на мобільні телефони.
Тож ми вирішили подвоїти, а то й потроїти цю суму. І монетки, одна за одною, обережненько опускалися в тонюсінький отвір, а ненажерливий звір пожирав їх і навіть не вдавився.
Так ми годували його місяці зо три. Поки не закінчилися відкладені гроші на мобільні телефони, а потім і кишенькові, а потім і гроші моєї сестри, старанно збирані у керамічну свинку-копилку.
Батьки не відразу помітили моє дивне захоплення. А сестра пообіцяла, що не розкаже про свинку батькам так само, як і я мовчав про переведені стрілки годинника, що вона регулярно проробляла, повертаючись із дискотеки. Ми були солідарні.
Але якось, повертаючись із роботи додому, тато побачив, як я виходив із “Мрії”.
З тих пір мені про неї залишилося тільки мріяти. Мої батьки якось миттю помітили багато речей, які раніше не потрапляли до їхнього поля зору, сестричка, як на духу, зізналася про стрілки годинника, ну, і про свинку заодно. Тож мене посадили під домашній арешт аж поки я “не зрозумію згубну властивість азартних ігор”. От я тепер сиджу в кімнаті і дивлюся на зимові сутінки у вікні. А там за квартал від мого будинку змовницьки підморгують вогні “Мрії”, ніби закликають, як баби на базарі, заманюючи наївних людей до чарівного світу легких грошей і прекрасної омани. І з я жалем розумію, що “Мрія” розбила мої мрії і мрії моєї сестри. Адже мобільний я так собі й досі не купив, а сестра теж, певно, про щось мріяла, годуючи кожного дня свою рожеву свинку-копилку.
