Вона сиділа навколішки і тримала в долонях темно-синю сяючу краплину.
- Гарний світлячок, - усміхнулись до неї.
- Це не світлячок, - похитала головою дівчинка, відсуваючи свій скарб подалі від чужих очей, а заразом і рук.
- А що ж це?
- Кров.
- Кров?
- Уламок серця.
- Кинь негайно!
- Ні!
- Всяку гидоту в руки брати!
- Це не гидота!
- Кинь!
- Ні! Ні! Ні, ні, ні...
Шелест легких дитячих кроків віддаляється від голосу, і він, можливо, хотів би наздогнати малу, але дорослі не вміють гратися в піжмурки, вони не бачать Темряви, великої, яскравої, теплої, веселої, вони бачать темінь – дрібну завісу, заваду для очей, ворога, неприємність. На темній галявині не знайти дитини, впевненої, що вона – в казковому лісі.
- Кров? – здивовано спитав інший голос. – Звідки ж тут...
- ...таке? – закінчив третій.
- Уламок серця? – задумливо проговорив четвертий. - Його?
- Гей! – крик першого голосу перекрив його кроки, важкі, незграбніші за дитячі. – Агов! Мала! Мала, де ти! Мала, віддай це! Віддай, чуєш? Це не можна, це його, це ж... Мала!
Але тільки сміх був йому відповіддю. Таємничий, напівказковий, він летів звідусіль, і здавалось, що сміється сам ліс.
Вона сховалась під довгими вітами старого дерева, притискаючи до грудей краплину – світлячка і повторюючи одними губами: „Не віддам, не віддам, не віддам!” І дерево не сумнівалось – не віддасть.
Чиясь рука легенько торкнулась віт.
- Тук, - почулося - Тук-тук. Можна до тебе?
- Це ти? – підняла голову дівчинка.
- Я.
- Заходь! – очі і усмішка її сяяли назустріч гостю.
Віти розійшлися і пропустили юнака років сімнадцяти, високого, худорлявого, блідого і світловолосого, з неймовірно зеленими очима лісового ельфа, яким він ніколи не був.
- Дивись, - сказала дівчинка, протягуючи йому краплю на долонях. – Це все, що я змогла знайти. Пробач.
- Нічого, - криво всміхнувся він. – Переживу.
- На, візьми. Це хоч щось.
- Ні, - похитав він головою. – Те, що ти віддав, тобі вже не належатиме. Ніколи.
- Ти... Знаєш, це було страшно – дивитись, як вони бігли по тобі – по тобі і по твоєму серцю... Ця іскра впала біля мене, тому я її і вберегла, а решту... затоптали, - легенький схлип, зсутулені плечі. – Я несла її тобі.
- Дякую, маленька, - опустився він біля її ніг не коліна. – Тільки не треба було. Я... все одно не можу взяти. Але знаєш що –візьми її собі! Я давно хотів подарувати тобі шматочок серця.
- Але в тебе ж більше немає, - тихо мовила вона.
- Це нічого, живу ж якось. Не плач, добре?
- Не буду, - схлипнула вона і витерла кулачком сльози. – Я візьму твоє серце – до мого, - піднесла вона руку з краплиною до рота. – От так. – але маленька рука тремтіла, і крапля не потрапила на вуста, вона скотилась по підборіддю вниз, в ямочку на шиї і застигла там вогнисто-багряним оком.
- Я...
- Нічого, - торкнувся зкам’янілої вмить краплини юнак. – Гарна вийшла прикраса. Хоч на щось воно годиться.
- Тобі без нього погано, так?
- Не турбуйся, маленька. Я потроху звикаю.
Шелест торішнього листя. І от вони вже сидять поряд, втішаючи одне одного.
- Не йди, будь ласка, не йди, - попросила вона.
- Я... Звідки ти знаєш? Хоча – яка різниця... – обійняв він її за плечі. – Я просто не можу лишитись, розумієш? Без нього – не можу...
- А я не зібрала...
- Нічого. Ти зберегла хоч це, - кивнув він на уламок свого серця, вплавлений в її шкіру. – Вони ж могли все – затоптати...
- Я їх ненавиджу, - тихо, але серйозно мовила вона.
- Не варто. Вони такі, які є, і вони в цьому не винні.
- Але ж я не така! І ти, і ти теж!
- Ми... таке буває, маленька.
- Можна, я піду з тобою, Данко?
- Не вийде, - сумно мотнув він головою. – Хоча це було б здорово.
- Ну давай хоч спробуємо, а? Якщо добре постаратися, я думаю, в мене може вийти, а з твоєю допомогою...
- Не треба, добре? Для цього тобі доведеться віддати забагато. А я хочу щоб воно, твоє серце, лишалось на місці.
- Данко...
- Нічого, маленька. Це не найгірша доля.
- Угу.
- Я б не проміняв її на їх життя.
- Бр-р... Ніколи! – з жаром погодилась вона.
- Ну от.
Мовчали. Вітер тихо переговорювався з листям, і небо плакало зорепадом за його розтоптаним серцем.
- Мені час, - торкнувся він губами її чола.
- Знаю, - короткий кивок і срібляста краплина впала поряд із вогнистою.
Його обійми здавались вітром, і так само, як і вітер, його неможливо було втримати. І вона мовчала, мовчала і дивилась як він розчиняється в зорепаді червоною зіркою.
- А я тебе все одно знайду, чуєш? – ледь чутно прошепотіла вона. – Я зможу, правда. Там самому холодно і страшно. І тут теж. Я тебе знайду. Попри все. Чуєш мене?
Але багряна зірка вже загубилась серед безлічі інших.
